Клер не може дозволити собі мене відпустити.

Серце шалено калатає в грудях, таке дивне відчуття, що все потроху крутиться, і враження, що зараз упаду. Непевно встаю, тримаючи горнятко, перечіплююся і ставлю його на місце. Клер тягнеться за горням, щоб підхопити, перш ніж воно розіллється, але руки в рукавицях не втримують порцеляну, і горня ковзає між пальцями й швидко котиться по журнальному столику.

Рештки розбризкуються поверхнею столу, і я бачу… я бачу осад на дні. Не цукор, бо він би розчинився. Щось інше. Те, що додало чаю дивного присмаку.

Тепер розумію. Розумію запаморочення. Розумію, чому Клер так багато розповіла, впустивши мене так далеко. І я розумію, ой лишенько, я розумію, чому рукавиці.

Вона дивиться вниз на горнятко, а потім підводить очі на мене.

— У-упс-с, — промовляє її усмішка.

З хвилину не знаю, що робити. Ось так стою й тупо дивлюся на горнятко, відчуваючи млявість у кінцівках й запаморочення, через яке не зауважила ефекту ліків раніше.

Що це за ліки? Знеболювальні? Снодійне?

Стою на місці, хитаюся, роблю спробу сконцентруватися. Намагаюся втримати рівновагу.

А потім суну до дверей.

Повільно бреду, повільніше, ніж у жахливому сні.

Але Клер рушає до мене, її поранені кінцівки не слухаються. Ноги зачіплюються за килим, і вона летить вниз, хапається за небезпечно гострий край журнального столика. Її крик відлунює у коридорі, від чого у голові ще більше паморочиться, я — скільки є сил — біжу коридором.

Борюся із замком центральних дверей, ще кілька годин тому він видавався таким простим. Пальці ковзають, замок не повертається, нарешті впоралася. Я надворі, розриваю тонку поліцейську стрічку, благословенне свіже, морозяне повітря.

Кінцівки гумові, голова важка, розум затуманений.

Але це те, що я роблю. Я біжу. Принаймні це я ще можу робити.

Ступаю крок. Потім другий. Далі ще один. Потім іще, й іще, й іще. А далі ліс мене заковтує.

Неймовірно, невимовно темно. Проте не можу зупинятися.

Холодне повітря обдуває обличчя, довкола обступають обриси дерев, тьмяні на тлі чорного лісу. Вони височать у холодній темряві, я ухиляюся, звиваюся, пірнаю під гілками, закриваю обличчя руками. Папороть та ожина деруть гомілки, рвуть шкіру. Ноги заніміли й заклякли від холоду, я майже не відчуваю різких ударів, мене тримають лише гострі шпичаки.

Це мій кошмар. Проте зараз я намагаюся врятувати не Джеймса, а себе.

Позаду чую гупання дверей, гудіння мотора. Яскраве світло фар пробивається крізь стовбури дерев, окреслює широку криву, коли машина починає стрибати розбитим багнистим шляхом.

Під'їзна дорога окреслює довгу криву, щоб оминути крутий пагорб. Стежка лісом пряма. Якщо бігтиму швидко, встигну. Я зможу дістатися до дороги швидше за Клер. А далі що?

Не можна про це зараз думати. Повітря виривається між зціпленими зубами, я змушую мої м’язи, що досі тремтять, працювати краще й швидше.

Я ж лишень хочу жити.

Додаю швидкості. Тут стежка крутіша. М’язи працюють автоматично, намагаюся лиш контролювати свій стрімкий біг. Перестрибую через повалену гілку, нору борсука, темну дірку посеред білого, розкиданого клаптями снігу, а потім несподівано в мене збивається дихання, я врізаюся в дерево.

Руками й коліньми падаю на сніг, у голові дзвенить від болю. З носа тече кров, я бачу краплі на снігу. Задихаюся, задихаюся, намацую Нінин кардиган — темний, мокрий від запеченої крові. Хитаю головою, прагну позбутися туману та іскор, що затьмарюють погляд, кров розбризкується довкола.

Я не можу зупинятися. Мій єдиний шанс — добігти до дороги, перш ніж Клер мене спіймає. Підводжуся, тримаючись рукою за стовбур, борюся з нудотним запамороченням, мчу знову.

Біжу, в голові блимають картинки, раптові спалахи, схожі на пейзажі, осяяні блискавкою.

Рано-вранці Клер у гумових чоботах тихенько вислизає з будинку, щоб відправити повідомлення з мого телефона з тієї ділянки у лісі, де є зв’язок, лишаючи на снігу сліди, щоб я їх знайшла.

Клер чекає, поки Ніна не відійде на безпечну дистанцію, і кермує у ліс — для чого? Для того, щоб припаркувати машину й дочекатися, поки Джеймс стече кров’ю.

Біле обличчя Клер у місячному сяйві, закам’яніле від шоку, коли я вискакую з лісу і знаходжу їх там, товчу у дверцята й кричу, щоб вона пустила мене всередину.

Вона відчинила дверцята, подивилася на мене та Джеймса, ми обоє були не пристебнуті. А потім, не промовивши ні слова, завела мотор і натиснула на газ.

Спочатку я не зрозуміла. Вона спрямувала машину в дерево, що виднілося в темряві.

А потім стало зрозуміло, що до чого.

Я ухопила кермо, нігті впилися їй у шкіру, ми боролося за право кермувати автомобілем, а потім — пустка.

Господи, треба дістатися до дороги першою. Якщо вона припаркує машину на початку доріжки, мене відрізано, шансів нуль.

Усе болить. Лишенько, як же все страшенно болить. Проте піґулки, підсипані мені Клер, мають неймовірні властивості. У поєднанні з власним страхом та адреналіном вони частково позбавили мене болю, і я змогла бігти далі.

Хочу жити. Ніколи не знала, наскільки сильно, аж до цієї миті.

Господи, я хочу жити!

А потім раптово, майже не усвідомивши того, опиняюся на дорозі. Лісова стежка виводить мене на асфальт так швидко, що я спотикаюся, бажаючи трохи уповільнитися і не вилетіти під колеса машини. Стою, вперши руки в коліна, жадібно хапаю повітря й перевожу подих, розмірковую, куди йти.

Де Клер?

Чую шум, розумію — це гудіння мотора авто, що стрибає по вибоїнах і оминає вирви, вона близько. Вона майже виїхала на дорогу. Проте я не можу, я не можу більше бігти. Я змушу тіло зробити те, що понад його сили.

Я мушу бігти, інакше загину.

Проте не можу. Я не можу. Ледве стою на ногах, про те, щоб спробувати поборотися навкулачки, й мови бути не може.

«Біжи! — кричу на себе в думках. — Біжи, кляте порожнє місце. Ти хочеш загинути?»

Машина Клер на дорозі. Я бачу світло фар, що пронизує ніч, одразу за поворотом.

А потім долинає жахливе вищання шин і такий гуркіт, якого досі чути не доводилося. Вищить гума, скрипить метал, одна машина об іншу. Здається, це відлуння лишиться назавжди в лісовому тунелі й звучатиме в моїх вухах. Підводжуся, спрямовую погляд сповнених жаху очей у напрямку звуку зіткнення.

Потім проламується тиша — чутно лише шипіння радіаторів, що гудуть у холодне повітря.

Бракує сил для бігу. Але йти ще можу, ноги тремтять. Капці згубила. Асфальт такий холодний, як крига, проте я нічого не відчуваю.

Серед тиші чую уривчасте схлипування й шипіння радіо. Зненацька я аж підстрибую й ледве втримуюся на ногах. Дерева осяює блакитне світло, схоже на язики полум’я.

Ще крок. Потім іще один. Змушую себе плестися до повороту, туди, де щось таки сталося.

Але перш ніж дістаюся до місця, чую нечіткий жіночий голос. Вона говорить щось по телефону? Я наближаюся і бачу — це поліцейський радіозв’язок.

Це Ламарр. Вона стоїть біля відчинених дверцят своєї поліцейської машини. По обличчю тече кров, у блакитному світлі сирени вона здається чорною. Вона говорить по рації.

— Наземний контроль, — її голос дрижить, чуються схлипування. — Запит на негайну допомогу та швидку, номер дороги Б4146, одразу біля Стейнбріджа, зв’язок закінчено, — вона слухає хриплу відповідь. — Роджере, — промовляє нарешті, потім додає. — Ні, я не поранена. Але інший водій, слухай, відправляй швидку. І пожежників з обладнанням для розрізування металу. Все.

Вона обережно кладе рацію і йде до іншої машини.

— Ламарр, — мій голос уривається, його не чути. Кінцівки такі важкі, не думаю, що вистачить снаги на ще один крок. Я тримаюся за дерево обіч дороги. — Ламарр, — мій голос уривається серед шуму мотора та тріскотіння радіо. — Ламарр…

Вона обертається, дивиться на мене. Нарешті знаю, що можу розслабити коліна, падаю на холодний, вологий від снігу асфальт, я більше не мушу бігти.