— Норо! — чую крізь туман. — Норо! Господи, тебе поранили? Тебе поранили, Норо?

Але слів, щоб їй відповісти, я не знаходжу. Ламарр біжить до мене, я відчуваю, як її сильні руки хапають мене під пахвами, коли падаю на дорогу. Вони тримають моє тіло й обережно опускають на землю.

Скінчилося. Усе скінчилося.

— Норо, — мій плутаний, неспокійний сон порушує ніжний, але наполегливий голос, повертаючи до реальності. Мені він знайомий, хто це? Не Ніна. Занадто низький для Ніни. — Норо, — звертаються до мене знову.

Розплющую очі.

Це Ламарр. Вона сидить на стільці біля ліжка: великі, темні та осяйні очі, блискуче волосся, зачесане назад із чітко окресленого лоба.

— Як ви почуваєтеся?

Намагаюся приборкати ковдру, помічаю, що на шиї в неї корсет — анітрохи несумісний з її шовковою тунікою.

— Заходила вчора, проте мене випровадили геть.

— Ви теж у лікарні? — бурчу їй. Вона дає мені води, з вдячністю жадібно ковтаю. Ламарр хитає головою, її важкі золоті сережки ніжно гойдаються.

— Ні. Ходжу побита. Учора вранці мені надали допомогу й відправили додому. Пощастило, діти не люблять залишатися самі вночі. Найменшому лише чотири.

У неї є діти? Цю інформацію сприймаю як примирення. Щось у наших стосунках змінилося.

— Я, — починаю фразу, роблю ще один ковток і починаю знову. — Усе скінчилося?

— Ви в нормі, — відказує Ламарр. — Якщо ви це маєте на увазі. А щодо справи, то у списку підозрюваних у Джеймсовій смерті лишилася тільки Клер.

— Як Фло?

Можливо, це моя уява, проте, здається, по обличчю Ламарр пробігає тінь. Не розумію — чому? Її вираз стає знову спокійним та м’яким, але в маленькій палаті вкотре поселяється страх.

— Вона… Тримається, — відповідає Ламарр.

— Я можу її провідати?

Ламарр хитає головою.

— Вона… вона з сім’єю. Зараз лікарі не пускають відвідувачів.

— Ви її бачили?

— Так, учора.

— Сьогодні їй гірше?

— Я не казала цього, — промовляє Ламарр, проте її погляд стурбований. Я знаю, що вона щось замовчує. Пам’ятаю Нінині слова про передозування «Парацетамолом». Мені відомо, що руйнівні наслідки вчинків Клер відчуваються навіть зараз.

З усього, що накоїла Клер, це найжорстокіше. Те, що вона заподіяла Джеймсові, що намагалася заподіяти мені, принаймні мало причину. Але Фло — її єдиним злочином була любов до Клер.

Не знаю, коли вона почала розуміти правду, коли здогадалася про повідомлення, яке просила надіслати Клер у перший вечір. Воно було таким безневинним: «Джеймсе, це я, Лео. Лео Шоу». Не знаю, що їй сказала Клер, мабуть, якусь маячню. Жарт на дівчачому святкуванні.

Перші підозри, мабуть, з’явилися, коли Ніна відкрила правду про моє минуле з Джеймсом, і Фло взялася розмірковувати, навіщо Клер ворушити минуле. А коли Ламарр почала допитуватися про телефони… і повідомлення… Вона зрозуміла, що справа темна.

Не думаю, що вона дізналася правду, принаймні не одразу. Вона намагалася зустрітися з Клер у лікарні, але її не пустили. Стан Клер був надто важкий, та й поліція забороняла свідкам із готелю заходити до лікарні. Ніна розповідала, що їй довелося добряче поборотися, щоб провідати мене, і це ж лише після того, як її свідчення перевірили сотні разів. А Клер вдавала спантеличену та напівпритомну, вичікуючи, що стане відомо про мене від Ламарр, перш ніж «прокинутись».

Ні. Фло лишилася в готелі, мучилася й роздумувала, без шансів дізнатися в Клер, що їй розповідати. Вона казала неправду, заплутуючись іще більше в тенетах брехні. Вона міркувала над своїм учинком, над тим, що запустила механізм. І засумнівалася в мотивах Клер. Її охопив відчай.

— Ви знаєте? — я насилу ковтаю, намагаючись відігнати думки про Фло, що лежить десь поряд по коридору й бореться за життя. — Ви знаєте, що трапилося? Клер розповіла?

— Клер не в змозі відповідати на запитання через стан здоров’я, — сумно повідомила Ламарр. — Принаймні так сказав її адвокат. Але у нас достатньо даних для справи. Окрім ваших свідчень, аналізу на вміст токсичних речовин препарату, що вам підсипала Клер, та зізнання Фло більш ніж достатньо. До речі, вона не телефонувала до швидкої.

— Тобто?

— З будинку. Коли Джеймс помирав. Не зареєстровано жодного виклику 999. Це мало би нас насторожити, проте ми були надто заклопотані пошуком інших доказів, — вона зітхає. — Звісно, коли вам стане краще, зробите офіційну заяву. Але про це потурбуємося іншим разом.

— Я думала, це Фло, — нарешті кажу їй. — Коли знайшла куртку Клер із гільзою. Мені здалося, то куртка Фло. Гадала, це вона підмінила набої. Просто не могла додуматися, навіщо Клер так чинити — зрештою вона отримала те, що хотіла: ідеальне життя, ідеальний наречений. Навіщо це заривати в сміття? І лише коли я згадала повідомлення, добре помізкувала над ним, тоді до мене дійшло: Джеймс ніколи не називав мене Лі. Двічі цієї помилки вона не припустилася, але я мала би здогадатися.

— Вона вже й раніше так експериментувала, знаєте? — красивий, розкішний голос Ламарр наче теплим простирадлом прикрив кригу її слів. — Схожа ситуація. Нам знадобилося чимало часу, щоб накопати про це інформацію. Був професор у її університеті. Його звільнили за непристойні електронні листи старшокурсникам. У листах ішлось про те, що, переспавши з ним, студенти отримають кращі оцінки, а якщо комусь розкажуть, їх оштрафують. Він затято протестував, проте заперечувати факт, що студенти таки їх отримували, не мало жодного сенсу. Його комп’ютер перевірили, всі листи зберігалися в папці «Видалені», невдалий спосіб замести сліди не спрацював.

Тепер уже участь Клер зрозуміла, хоча тоді її жодна душа не запідозрила. Вона була серед тих студентів, кому листа не відправили. Проте за кілька тижнів до того професор звинуватив її в плагіаті й пообіцяв узяти справу в свої руки. Звісно, серед шквалу звинувачень про той її інцидент забули, проте один колега професора пам’ятав цю розмову. Вона казала, що їй завжди було цікаво…

Заплющую очі, відчуваю сльозинку, яка біжить по носі. Не знаю, чому плачу. Це не полегшення. Не думаю, що це страждання через загибель Джеймса. Можливо, це лють та розчарування за марність усього пережитого. Злість на себе, бо не зрозуміла раніше. Що була такою дурною.

Ну й що з того? Навіть якби я помітила? Тоді б я з простреленими кишками лежала на світлій дерев’яній підлозі, засипана склом?

— Піду, — ніжно каже Ламарр. Підводиться, пластиковий стілець скрипить. — Повернуся завтра з колегою. Зробите офіційну заяву, якщо будете готова.

Нічого не кажу. Лише киваю, очі й досі міцно заплющені.

Вона пішла, тиша навколо. Її переривають лише репліки серіалу з сусідньої палати, пробиваючись через стіну.

Сиджу і слухаю їх. Вдихаю і видихаю носом повітря.

Потім, коли вже трохи заспокоююся, хтось стукає в двері.

Миттєво розплющую очі, мабуть, Ламарр повернулася. Проте ні — за дверима чоловік. Серце завмирає, потім розумію, це Том.

— Стук, стук, — його голова зазирає в двері.

— Заходь, — бурмочу йому.

Він човгає до палати. Вигляд має невпевнений і боязкий. Зблід, і сліду не лишилося від того чепуруна з міської богеми, якого зустріла кілька днів тому. Його картата сорочка була м’ята і заплямована. Але з виразу Томового обличчя розумію: мій вигляд значно гірший. Синці потроху сходять, проте наразі жовто-коричневих відтінків і вражають, якщо побачити їх уперше.

— Привіт, Томе, — вітаюся. Поправляю лікарняну сорочку, що зісковзнула з мого плеча. Він усміхається. Напружена усмішка людини, поведінка якої тимчасово не відповідатиме усталеним нормам.

— Слухай, мушу зізнатися, — нарешті наважується. — Я думав, це ти. Маю на увазі, ваше з Джеймсом минуле, а потім поліція підсипала жару з повідомленнями і твоїм телефоном, я припустив… — Том замовкає. — Мені шкода, мені дуже шкода.

— Усе нормально, — вказую йому на стілець біля ліжка. — Сідай. Не переймайся. Поліція була тієї ж думки, а вони навіть не прийшли до мене.