— Вибач іще раз, — повторює він, голос обривається. Зніяковілий Том сидить, обіймаючи коліна. — Я лише… я й не здогадувався, — він робить паузу й зітхає. — Ти знаєш, Брюс її ніколи не кохав. Він любив Джеймса. Тобто насправді кохав. Навіть попри їхні злети та падіння. Але на Клер часу не гаяв. Коли я йому вчора зателефонував і розповів усе, що трапилося, у відповідь почув, що він шокований, але не здивований. Та дівчинка ніколи не переставала грати.

Сидимо мовчки, я розмірковую над словами Брюса. Думка людини, друга моїх найдавніших друзів, якого я ніколи не бачила. І розумію, що він має рацію. Клер ніколи не припиняла грати. Навіть маленьким дівчам вона грала роль хорошої подруги, ідеальної учениці, бездоганної доньки, вишуканої дівчини. І зненацька здогадуюся, чому мені було так важко порівняти Клер з іншими людьми. Тому що, без перебільшень, вона була для кожного з нас різною. Цікаво, що з нею буде? Невже суддя зможе звинуватити когось настільки чарівного, доброго й такого дуже, надзвичайно вродливого?

— Мені цікаво, — кажу вголос, потім замовкаю.

— Що? — питає Том.

— Постійно думаю, а що було б, якби я відмовилася? Від дівич-вечірки. Я була за крок до цього.

— Не знаю, — повільно відповідає Том. — Ми з Ніною говорили про це вчора. Як я те бачу, суть була не в тобі, у Джеймсові. Ти — лише цукрова пудра на скоринці тістечка.

— Тобто, хочеш сказати… — мовчу, прокручуючи думку. Він киває.

— Гадаю, якби тебе там не було, це був би хтось із нас.

— Це була би Фло, — сумно констатую. — Зрештою, це вона надіслала повідомлення.

Том киває.

— Трішки перекрутити правду — просте завдання для Клер, — зазначає Том. — Нераціональна поведінка Фло, заздрість через Джеймса. А найгірше, ми б підтримали Клер.

— Ти бачив Фло?

— Намагався. Нікого не пускають. Я думаю… не впевнений…

Том замокає. Ми обоє знаємо, про що він мовчить.

— Увечері повертаюся в Лондон, — нарешті каже Том. — Але було б чудово залишатися на зв’язку, — він дістає гаманець і виймає товсту блискітливу картку, де рельєфно написано: Том Доксма, його телефон та електронна адреса.

— Пробач, — кажу. — Не маю картки, проте якщо маєш ручку…

Він витягує телефон, я друкую свою адресу в полі «Кому», чекаю, поки від нього надходить пустий лист.

— Є, — він підводиться. — Збиратимусь. Бережи себе, Шоу.

— Буду.

— Як ти доїдеш до Лондона?

— Не знаю.

— Я знаю, — лунає голос із-за дверей. Повертаюся: Ніна. Вона обіперлася на одвірок, незапалена цигарка в роті. Так вона має вигляд дешевого детектива. — Вона поїде зі мною.

Дім. Таке маленьке слово, проте коли зачиняю за собою двері своєї крихітної квартири й провертаю замок, на мене накочує настільки потужна хвиля полегшення, що вмістити її в ці три букви неможливо.

Я вдома. Я вдома.

Нас привезла Джес. Вона приїхала по нас із Ніною, щоб відвезти назад до Лондона. Коли приїхали на мою вулицю, дівчата запропонували закинути речі через три сходові марші, проте я відмовилася.

— Страшенно хочу побути сама, — і це чистісінька правда. А ще знаю, що вони й самі страшенно хотіли побути на самоті, удвох на самоті. Я бачила їхні ніжні жести всю довгу дорогу. Рука Ніни на колінах у Джес, Джес торкається Ніниного коліна, коли перемикає передачу. Я не почувалася зайвою, жодних сумнівів.

До цієї миті я навіть не знала, наскільки люблю особистий простір.

Фло померла того ж вечора, коли приходив Том, — на третій день після передозування. Ніна мала рацію. А ще мала рацію, що, врешті-решт, вона передумала. Я так і не побачила її, але Ніна в неї була. Слухала її плач, розповіді про плани на майбутнє і що збирається робити після лікарні. Коли вона померла, її батьки були поруч. Я не знаю, чи спокійно вона відійшла у вічність, Ніна не розповідала, тож, мабуть, ні.

Зітхаю, ставлю валізи на підлогу. Я втомлена, хочу пити, моє тіло заклякло після довгої мандрівки. Відкриваю кавоварку, наливаю води, згортаю паперовий фільтр. Відкручую скляну банку з кавовими зернами і вдихаю аромат. Їм понад тиждень, проте вони ще свіжі, щоб збадьорити мій ніс.

Гудіння кавоварки, що готує улюблений напій, — звук домівки; аромат гущі, що сходить паром, — запах домівки. Вкладаю своє побите тіло на диван, запакована валіза й досі лежить на килимі, роблю довгий, повільний ковток. Зимове сонце пробивається крізь плетені штори, з двору долинає м’який шум машин. Але він далеко, занадто далеко, щоб мене потурбувати. Він більше нагадує плюскіт моря на березі.

Думаю про скляний будинок, що стоїть далеко посеред непорушного лісу, над ним шугають пташки, а лісові звірі тихо нишпорять у садку. Думаю про пусті скляні стіни, що відображають темні силуети дерев, пропускаючи крізь себе сяйво місяця.

Тітка Фло його виставила на продаж. Так розповіли Ніні батьки Фло. Занадто багато пролилося крові. Забагато спогадів. І вона сказала, що спалить дошку і планшетку, коли поліція повернула їй ці речі.

Єдине, що лишилося не зрозумілим для мене, це сеанс.

Усе інше було згідно зі сценарієм. Усе інше — це частина плану. Але дошка уїджі з її моторошним повідомленням?

Я й досі бачу перед очима плетиво й петлі на аркуші.

В в вввввбивцццццця.

Ламарр вважає, що це було зроблено навмисно. Пункт плану, що мав на меті нас збурити, довести до межі, перш ніж задні двері відчиняться навстіж. Ми мали би одразу запанікувати й погодитися на пропозицію Клер узяти до рук рушницю.

Але я не була певна. Знову згадую Томові слова про повідомлення, що з’являються підсвідомо… Чи то була рука Клер, яка неохоче писала те, що відчайдушно хотіла приховати?

Заплющую очі. Намагаюся впоратися зі спогадами про ту ніч. Проте нема способу їх цілком приборкати. Фло померла, а решта з нас — Том, Ніна та я — мусимо жити з тим, що трапилося, з тим, що зробила Клер, з тим, що ми всі робили цілісіньке життя.

Валіза на підлозі, відкриваю її та дістаю ноутбук. Мій телефон лишився в поліції, але принаймні можу перевірити пошту. Мене не було в Лондоні понад тиждень, натискаю на «Надіслати та отримати», з’являється повідомлення: «Завантажується 1 із 187 листів».

Сиджу й дивлюся, як вони падають у скриньку.

Один лист від редактора. Ще один. Два листи від агента. Один від мами з темою: «У тебе все гаразд?».

Потім останнім надходить лист із адреси мого сайту. «Гарячі тайські дівчатка. Секретна порада, щоб підсмажити твоє пузо! Твоєї згоди чекають три коментарі».

А потім серед спаму знаходжу…

Я намацую в кишені згорнутий клаптик картону, відірваний від паперового горнятка. Його номер майже неможливо розібрати. Ручка розпливлася, а між двома цифрами закрався згин. Проте, гадаю, зможу розібрати, чи то дві сімки, чи дві одиниці.

Я поклалася на долю. Якщо поліція поверне телефон, перш ніж номер зникне…

І ось маєш.

Я пам’ятаю, як він ховав руки в долоні, коли плакав за Джеймсом.

Я пам’ятаю його усмішку.

Я пам’ятаю його погляд під час прощання.

Я не впевнена, що можу це зробити. Я не впевнена, що зможу відпустити те, що трапилося, й почати заново. Хвилину палець бездумно завис над кнопкою «видалити».

І потім я клікаю.

Перш за все хочу подякувати моїм любим друзям з видавництва «Вінтедж» за підтримку (та за те, що так рідко та ввічливо допитувалися про перебіг моєї роботи). Зателефоную усім, хто цього заслуговує, щоб як слід віддячити. Проте окрема подяка всім із видавництва «Гарвілл», а особливо Елісон Геннессі, моїй чудовій редакторці (та справжній Королеві детективу), котра першою мені повідала про дівич-вечірку, запустивши механізм у дію. Лізі, Мітчал та Ровені з редакції, Бетан та Фіоні з відділу реклами, Джейн, Моніці, Сему та Пені з юридичного відділу та усім з відділу продажів (занадто багато, щоб перераховувати, але я люблю усіх вас!), Саймону з виробничого відділу, команді дизайнерів-фанатів і особливо Рейчал, Вікі та решті блискучої маркетингової команди.