Мама схопилася за серце. Уляна мовчки підвелася, Степан за нею.
— Ви чєво? — сахнулася Безтолковниця.
Уляна рішуче відсунула стілець з дороги:
– Ідемо до нього!
— Куди до нього? — від розгубленості Безтолковниця перейшла на калічену українську, — Сьогодня Проводи, він п’яний в сісю десь валяється чи з дружками гуляєт. Алкаш він, понятно?
— Алкаш? — Уляна відчула, як у неї підкошуються ноги, і тихо осіла на своє місце.
— Ну да, алкаш. А сьодня у алкашей празник.
Вони йшли Забалкою — одним із найзаплутаніших районів міста. Єдина вулиця, що утворювала його, загиналася і роздвоювалася, перетиналася сама із собою та замикалася у кола. Це була навіть не вулиця, а цілий квартал понад балкою, що й дала йому назву. Знайти дім за номером у цьому лабіринті не зміг би навіть Шерлок Холмс. Складалося враження, що колись господарі будинків самі малювали на стінах цифри, які їм подобаються, тому після сорокових номерів ішли одразу двадцяті, вони завертали у провулочки, звідти виринаючи десятими, а потім шістдесятими. Уляна, яка в дитинстві ходила сюди в гості до подружки, сяк-так орієнтувалася у тутешній нумерології, але все одно зробила не одне коло, поки знайшла невеличку скособочену хвіртку з іржавою, а колись емальованою табличкою «35».
— Тут, — вказала вона Степанові.
Був обід понеділка, і господар, хоч би скільки випив напередодні, мав уже приходити до тями.
– Є хто вдома? — гукнула Уляна. Такий вигук заміняв у місті дверні дзвоники, а точніше — він будив собак, які починали брехати, сповіщаючи господарів, що до них прийшли.
— Егей, є хто?
Маму вони залишили вдома з Настунею. Уляна слушно зауважила, що не з її здоров’ям зараз знайомитися з новим родичем, тим більше, що невідомо, чи родич він взагалі. Судячи з розповідей Безтолковниці, такою ріднею навряд чи можна було б пишатися.
У сусідніх дворах забрехали собаки, але за хвірткою 35-го номера було тихо.
Уляна погукала ще раз. Потім до неї приєднався Степан.
— Ви до Сашеньки? — на ґанок будинку поруч вийшла жіночка у синій хустці, зав’язаній на потилиці та линялому халаті. — Так він, мабуть, спить ще. Заходіть, собаки там нема.
— Дякуємо, — кивнула Уляна і спохопилася. — Христос воскрес!
— Воістину воскрес! — відповіла жінка, з цікавістю розглядаючи їх, але не наважуючись розпитувати.
Довга доріжка під мережаним виноградним склепінням привела до землянки, що похилилася на один бік. Навпроти вмостилася літня кухня з відкритими дверима та повним запустінням всередині. Судячи з усього, господар і справді мав проблеми з алкоголем.
— У двері стукайте! — гукнула ззаду сусідка. — І сильніше.
Уляна нерішуче роззирнулася. Отримати такого родича… хай би навіть гіпотетичного… в душі заворушилося бажання розвернутися та піти геть, але воно було миттєвим і легко відлетіло. Адже вони прийшли сюди не родичатися, а розпитати про Степана Шагуту, а точніше, про Миколу Кравченка.
Степан підійшов до перехняблених дверей та з розмаху загатив кулаком. Від цих ударів з гнилих, давно не фарбованих дощок почав сипатися порох. Спочатку у хаті ніхто не озивався, але Степан не припиняв молотити, і зрештою всередині щось таки заворушилося. Потім почулося човгання і двері прочинилися.
Світло впало у темний коридор, і в Уляни знов похололо серце. Тому що перед ними, мружачись від сонця, стояв бич — і не просто бич, а той самий, худий та опущений, що вчора забирав пожертву з бабусиної могилки. Він явно страждав з похмілля і тому погано орієнтувався у часі та просторі. Потерши очі кулаком, бич дихнув на гостей одвічним перегаром.
— Ну? — сказав він замислено, чи то собі, чи безпосередньо Всесвіту, тому що на гостях не сфокусувався.
— Кравченко? — владним голосом запитав Степан.
— Ну, — якось невпевнено відреагував бич, хитнувся і схопився за одвірок.
— Христос воскрес! — тоненько і якось безпомічно привіталася Уляна. Вона знову захотіла втекти звідси геть.
— Воісти… — останній склад у господаря не склався, хоч він і докладав зусиль.
— Пробачте, — Уляна взяла себе в руки. — Ми до вас у справі вашого тата. Його ж Миколою звали?
— Ну, — бич дивився у простір, тому витлумачити це його «ну» не було жодної можливості.
Степан зітхнув:
— Ні, так діла не буде, — з цими словами він поліз за пазуху і, немов справжній фокусник, видобув звідти пляшку горілки.
— Звідки це у тебе? — здивувалася Уляна.
— Нас же попередили, що він алкаш.
Очі алкаша тим часом вхопили сонячний промінь, що відбивався у цілющій рідині, і втупилися у нього, немов приціл ракети земля-повітря.
Степан повів рукою вправо-вліво, очі господаря повторили цей маневр.
— Ціль ідентифіковано, — підсумував Степан. Потім вільною рукою скрутив з шийки ковпачок і махнув пляшкою перед обличчям бича. Той здригнувся, руки зробили спастичний рух, наче ловили щось. — Слід узяв, — прокоментував Степан, а потім вставив пляшку у розчепірену долоню.
Господар з точністю та емоцією автомата підніс руку вгору і одним рухом влив собі в горлянку кілька ковтків рідини. Уляну занудило.
— Може ходімо звідси? — обережно запропонувала вона.
— Не бійся, зараз очуняє, — запевнив Степан.
— Хороший у нас родич.
— У нас? — насмішкувато звів догори брови Степан. — А я тут до чого? Це твій… дядько виходить.
— Ти теж мені дядьком виходиш, — образилася Уляна.
Минуло кілька хвилин, які бич провів, притулившись до одвірка, потім, подумавши, він ковтнув ще трохи, і обличчя раптом почало набувати людських рис. Очі сфокусувалися на гостях і губи склалися у беззубу посмішку.
— Христос воскрес! — сказав він цілком розбірливо.
— Воістину! — хором озвалися Степан з Уляною.
Бич подивився на них, потім подумав і простягнув пляшку Степанові:
— Пить будеш?
— Дякую, ні, — похитав головою той.
— Добре, — погодився бич і відступив від отвору дверей. — Заходьте, коли прийшли.
Уляна ще раз зазирнула у чорне провалля землянки, вдихнула запах вологого, з роду не митого, цвілого приміщення і нудота підкотила до горла з новою силою.
— А можна на вулиці? — запитала вона.
— Можна. Погода шепче, — погодився бич і, відсунувши гостей, пішов до літньої кухні, де попід стіною стояла старенька лава. Діставшись мети, він сів і ще раз хильнув з горла. Горілка діяла на нього, як казкова жива вода. Буквально на очах цей організм приходив до тями і ставав цілком подібним до людини.
Але Степан одним рухом забрав почату пляшку з рук.
— Передоз у нашій справі не потрібен.
— Точно, — кивнув бич. — А яка у нас справа?
Уляна взяла себе в руки і теж приєдналася до розмови.,
— Ви Кравченко? — запитала вона вже запитане, просто, щоб з чогось почати.
— Нє. Бородин я. — заперечив бич і додав. — Їбогу.
— Як Бородин? Ваш батько, нам сказали… Кравченко Микола…
— Батько? Ну да, Кравченко, — бич посміхнувся беззахисно, як учора на цвинтарі. — Тільки він мені не батько.
— А хто? — здивувався Степан.
— Отчим. Ну мамка з ним поженилася. Я вже ладний був.
При цих словах Уляна відчула полегшення. Слава Богу, вони не родичі навіть гіпотетично!
— Хороший був мужик. Я вседно його батьком називав.
— А коли це було? — разом із полегшенням в Уляні прокинувся судовий юрист, звичний до допиту свідків.
— Що було?
— Поженилися коли?
— А! Коли я вже ладний був.
— Якого року? Не пам’ятаєте?
Він покрутив головою і для переконливості додав:
– Їбогу.
— Це тут було? В Очакові?
Бич кивнув. Він не дивувався і не протестував проти запитань — певно, вважав це оплатою за пляшку.
Уляна подивилася на Степана:
— Тоді можна знайти документи в архіві. Там мамина подруга працює. Тобі скільки років? — знову звернулася до бича.
Той закотив очі, немовби підраховуючи:
— Сорок… сім. Чи шість. Їбогу.