Сорок сім. Він був ровесником Степана. Нічого собі. Значить його всиновили у сімдесят якомусь.

— Звідки він приїхав?

— Хто? — Бич підняв на неї каламутні очі.

— Батько ваш, тобто вітчим. Звідки приїхав?

— А! Так це, з Казахстану. З Цілини. Їбогу.

Уляна здивовано обернулася до Степана, але той кивнув:

— Все правильно. На комсомольських стройках, на шахтах — там документів не питали. Знайшовся дурень, то роби.

— А мама звідки?

— Мама? — бич озирнувся, неначе шукаючи щось і потім показав пальцем на скособочену землянку. — Сотсюдова. Со Слободки.

— Брати, сестри в тебе є? — Уляна впевнено тримала нитки допиту у своїх руках.

Господар знову покрутив головою:

– Їбогу.

З цих коротких відповідей втім вимальовувалася досить чітка картина. Микола Кравченко, або, якщо вірити «глазу-алмазу» Безтолковниці, Степан Шагута, приїхав до Очакова з Цілини, немовби нізвідки, про себе особливо не розповідав, втім, як і багато хто у ті часи. Одружився з місцевою, всиновив дитину, нових не нажив. Працював на Рибзаводі, на дозвіллі ловив рибу в лимані — одне слово, був типовим очаківським мешканцем, елементом ландшафту, живим втіленням рядків «коли випало в Імперії родитись, краще жити на відлюдді біля моря». Що він розповідав про себе дружині, що брехав, вигадував, які мав документи — усе це потонуло в Забудь-річці, якою є щоденне провінційне життя.

— Коли він помер? — нарешті наважилася спитати Уляна.

— Помер. Їбогу, — бич перехрестився, немовби хтось міг сумніватися в його словах.

— Коли? — з притиском перепитала Уляна.

— Давно, — сумно сказав бич.

— Це можна подивитися у РАГСі, — зауважив Степан.

Але Уляна не хотіла шукати у документах. Бо відчувала те, що відчуває детектив, взявши теплий ще слід. Все повинно з’ясуватися сьогодні. Тут і зараз. Бо завтра їхати на Київ, а там знов-здоров: робота, клопоти, вагітність. Як казали в часи Перебудови, куй залізо, поки Горбачов.

— Могилу покажеш?

Бич кивнув і раптом звівся на рівні і без жодних слів почалапав до хвіртки. Уляна зі Степаном перезирнулися і теж без слів попрямували за ним.

Їхня компанія, певно, справляла дивне враження, бо ті, хто знав Уляну, з подивом дивилися на синього бича поруч, а ті, хто знав Сашеньку-алкоголіка, не розуміли, що поруч із ним робить охайна столична парочка. Так і йшли містом, збираючи на собі погляди з-поза парканів.

— Думаєш, це твій дід? — запитав Степан, нахилившись до Уляни.

— Не знаю, — сказала вона. — Якби це був дід, він би, певно, зустрів тут бабусю. Бо жити стільки років в одному місті, і не зустрітися — нереально.

— Чому нереально? Ти хіба тут кожну людину знаєш?

— Ні, але ж вони мали щось відчувати! Хоч би який із трьох Степанів це був — вони ж все одно знали бабусю. Ну хай вона недобачала, бо все життя над зошитами. Але ж він? Ходити буквально поруч і не впізнати, не підійти? А прізвище? Бабуся ж так і залишилася Ліщинською.

Степан крокував мовчки, щось собі міркуючи, поки сказав:

— Підійти, і що? Він же у розшуку в КГБ. Це було б просто самогубством.

— Але ж…

— Яке «але»? Я б на його місці тікав би подалі від будь-яких прізвищ з минулого. І навіть якби це був твій дід, згадай — він уже одружився з іншою. Та і років же йому тоді було вже під шістдесят. Пізно, як то кажуть.

Це звучало переконливо.

— Не можна не впізнати, кажеш? — вів далі Степан. — А скільки років минуло? Вони ж востаннє бачилися коли? В сорок першому?

Теж правда. Люди пройшли війну, голод, навіть старі фото нищили, навмисне, щоб ніхто не побачив. Що ж тут дивуватися, якщо не впізнали, хоч і ходили поруч.

За розмовою минула дорога і вони зупинилися перед ворітьми цвинтаря — вже вдруге за два дні.

— Ну, веди! — скомандував Степан і для переконливості вказав напрямок надпитою пляшкою горілки, яку тримав у руках. Бич натяк зрозумів і жвавенько почимчикував стежкою вперед.

Вони знову минули пам’ятник зенітницям, фальшивого партизана з бородою, крила та лопаті з монументів загиблим льотчикам. З кожним кроком в Уляні зростало хвилювання. Вони підходили до кінця кладовища — а це означало, що цей Степан Шагута помер в кінці дев’яностих, тобто приблизно тоді, коли й бабуся.

Стежка закінчилася, і Сашенька завернув праворуч. Тут Улянине серце почало калатати з подвійною силою і зупинилося, просто обірвалося, коли той став біля бабусиної могилки.

Очі його дивилися на безіменний горбочок поруч, той самий занедбаний та зарослий, що на нього мама завжди клала пасочку, як казала, «по-сусідськи».

— Цього не може бути, — прошепотіла Уляна.

Бич підняв голову і подивився на Степана:

— Помянемо? — запитав він, простішаючи руку до пляшки.

Стоять у сонячній італійській Белларії, сніговому сибірському Сургуті й українському степовому Очакові три могили — Святослава Ліщинського, Павла Соколенка та Степана Шагути. І не існує жодної можливості визначити, хто саме у якій спочиває. Та й чи потрібно? Адже ці три долі стали нерозривним життєписом одного й того самого Степана — біографією цілого покоління українців, яких закрутив вир безжального двадцятого століття — наших з вами батьків, дідів, а для когось — пра- і прадідів.

Саме так планували ми закінчити оповідь, залишивши героїв міркувати над своїм корінням, над зв’язком поколінь та долею країни, яка дедалі більше занурювалась у морок політичної реакції. І сподіватися, що можливо колись, у майбутньому доля дасть таки Україні шанс вирватися з вікового рабства, зруйнувати карму вічного ласого шматка для хижих сусідів, колиски чужих цивілізацій, розплідника чужих культур, рушія чужих історій, батьківщини чужих героїв.

Ми вже готувалися поставити крапку, коли раптом у літературу втрутилося реальне життя, а до реального життя натомість увірвалася література, точніше, казка, а ще точніше — традиційний народний вертеп. Пам’ятаєте цей вічний сюжет? Цар Ірод велить вбити дітей, і проти нього піднімаються усі: і Козак, і Жид, і Селянин, і Циган.

У останні дні осені 2013 року оскаженілий спецназ українського Ірода з Банкової накинувся з кийками на дітей, що зібралися на Хрещатику, а дзвони Михайлівського монастиря сповістили: казковий вертеп стає реальністю.

І розпочався Майдан, де вчорашні офісні нікчеми перетворилися на бійців, геймери та гаражні емігранти відчули себе громадянами, диванні політологи, бібліотечні хробаки, підкаблучники та бабники раптом стали козацькою лавою перед кийками міліціонерів, повітря сповнилося чорним димом шин, а вулиці перегородили барикади.

Однак традиційний вертеп завжди має два рівні — на нижньому діють прості люди, а на верхньому — вищі істоти.

І якщо б ми з вами піднялися над Майданом, неначе підхоплені велетенським дроном, то одразу побачили б, що і тут існує два рівні. Адміністрація Президента вгорі на Банковій, Будинок профспілок з політичним штабом опозиції — саме там діяли вищі сили нашого вертепу, намагаючись взяти під контроль простих смертних внизу. Але попри їхні зусилля на нижньому рівні розвивалися зовсім інші, власні сюжети.

Ми побачили б, як здригнулися вищі сили, коли демонстранти рішуче захопили половину Хрещатика. Але поки налякана опозиція малювала собі страшні картини гніву Банкової, а розгублена Банкова збиралася з думками, яким би чином їй цей гнів продемонструвати, повстанці звалили з постаменту комуністичного бога — Леніна.

Ми побачили б, як однієї ночі сірі орди песиголовців оточили Майдан і почали витісняти його оборонців. Але знову вдарили дзвони Михайлівського, і з провулків та вуличок незчисленними кольоровими струмочками потекли до центру нічного Києва люди, вони оточували, брали в кільце сіре воїнство, і на світанку воно втекло до своїх похмурих сховків, щоб не бути остаточно змитим пістрявою хвилею.

Але якщо з висот спуститися на Майдан і стати частиною цього барвистого натовпу, там можна зустріти багатьох знайомих, зокрема й наших героїв.