— Це від «смачного», — пояснила Уляна. — Як можуть, так і перекладають. Ой, пробачте, — схаменулася вона, висмикнула сумку з-під спини, куди завжди її припасовувала у кав’ярнях, бо любила постійно відчувати своє майно шкірою, і видобула з кишеньки візитівку. — Будь ласка. Так би мовити, підтвердження моєї професії. Ви казали, що потребуєте допомоги.

— По-тре-бу-є-те, — з насолодою, немовби пробуючи на смак, повторив він. Потім узяв картку і прочитав написане. — Уляна Балановська. Адвокат. Солідно.

Уляна скептично глянула крізь скельця окулярів, але одразу зупинила себе. Скептицизм треба було демонструвати тоді, на дорозі, з двома пробитими колесами в зубах.

— Отже, я можу вам допомогти? Бо ви мені змогли, слово честі, — вона щиро посміхнулася.

— Можете допомогти, — кивнув він. — Але це почекає. А для початку давайте вип’ємо за знайомство. Тому що вино ждать не буде.

Вони цокнулися і пригубили золотаве шардоне. Уляна відзначила, що цей моряк має гарні манери, бо не заливає в себе одразу весь келих. Крім того, він умів підтримати розмову — не замоложував, як це роблять самовпевнені дженджики, не нудив, як пенсіонери та начальство, але й не замовкав у пошуках теми.

— Отже я по-тре-бу-ю, — він зробив паузу, — вашої допомоги. Річ у тому, що в мене контракт з крюїнговим агентством.

— Яким агентством?

— Крюїнговим, — повторив він. — Агентством по найму моряків.

— А це що, якісь особливі агентства?

— Аякже! — він розвів руками, мовби дивуючись, як цього можна не знати. — Моряки завжди були особливими людьми. В старі часи у портових містах стояли спеціальні будинки, бордінхаузи, які приймали матросів на постой, давали їсти і спати, і навіть зберігали гроші, щоб не зразу все пропивали. Ну а потім, коли продадуть на корабль, з авансу забирали собі оплату.

— Ви сказали, продадуть?

— Ну, фактіческі, тобто фактично. Бо матрос на березі склонний пропивать усе, що має. І господар бордінхауза часто за нього договорювався з капітаном, і пока не проспався, відправляв на борт. А коли віддали швартови, діваться вже нема куди.

Уляна знала, що морське право — штука специфічна, іще коли вивчала оформлення вантажів, усі ці «франко вздовж борту судна», але ніколи не замислювалася над тим, звідки ноги ростуть.

— Так вот, — продовжував співрозмовник, — традиція крюїнгових агентств іде ще від бордінхаузів, тому договори у них дуже хітродєланиє. Развє що п’яними на борт не відправляють, та й то по-різному буває.

— У вас договір із собою? — одразу взяла бика за роги Уляна, поки за розмовою не втратила діловий настрій.

— З собою, — він підхопив зі стільця поруч чорну теку і витрусив звідти документи. Уляна одразу звернула увагу на солідний цупкий папір з кольоровими шапками на кожній сторінці, на дві колонки тексту — англійською та російською. Компанія явно намагалася справити враження на клієнтів.

— Ви капітан? — Уляна глянула на графу, де ішлося про диплом судноводія.

— Помічник, — скромно уточнив чоловік.

Але зануренню у справу завадив офіціант, який приніс замовлені страви. Довелося відкласти папери на край столу, щоб бува не зіпсувати. Хлопець вправно розставив тарілки, побажав «пріятнава» та долив у келихи вина.

Уляна потяглася за відкладеним договором:

— Ви не заперечуєте, якщо я спочатку дочитаю, а потім вже почнемо їсти? Щоб одразу можна було говорити по суті.

Він знизав плечима:

— Не заперечую, особливо коли мати в виду, що наш офіціант не приніс ножів та вилок.

Вона глянула — і справді, ані біля тарілок, ані десь окремо не було й сліду столових приборів. І одразу засміялася, бо згадала улюблений бабусин анекдот.

— Смішно, — кивнув він, не всміхнувшись.

— Це я згадала стару історію, як жид в Одесі приходить в ресторан, і йому теж не подають ложки. Знаєте?

— Ні.

— Ну, він кличе офіціанта і каже: «Шановний! Цей суп неможливо їсти!». Той, звісно: «Що таке? Холодний? Пересолений? Що?». Жид йому: «Цей суп неможливо їсти!». Офіціант: «Та ну! У нас кухар з двадцятилітнім стажем, ми — переможці соціалістичного змагання!». А жид: «Цей суп неможливо їсти!». Офіціант: «Ну чому?». Жид: «А ви спробуйте.» Офіціант тик-мик: «Ой, а де ложка?». А жид йому: «Ага!».

Тепер він засміявся, не голосно, але щиро, плеснувши себе долонями по колінах. Уляна ще раз відзначила трикутні западини на худорлявих, трохи завітрених щоках, та вуса, у яких разом із посмішкою ховалася верхня губа.

— Ну це просто про нас! — у захваті промовив він, і раптом змовницьки схилився до Уляни. — А давайте нашого офіціанта перевіримо. На цьому анекдоті.

Бона не зовсім зрозуміла ідею, але він сприйняв мовчанку за згоду. Моряки, як відомо, полюбляють розіграші.

— Гарсон! То єсть, хлопче!

Кругловидий швидко намалювався поруч.

— Што вам?

— Цю страву неможливо їсти! — заявив Улянин співрозмовник із серйозним виглядом.

— В чом дєло? — занепокоївся кругловидий, зиркаючи очима поперемінно то на стіл, то на клієнта.

— Неможливо, — наполягав той.

— Пачіму? — не зрозумів хлопець.

— А ви попробуйте! — моряк для кращого ефекту навіть посунув страву до краю.

І тут офіціант зробив те, на що від нього ніхто не чекав. Знизавши плечима, мовляв, що за примхи, раптом схопив пальцями шматок з тарілки клієнта і запхав собі до рота.

Уляна та Степан, побачивши цю картину, разом вибухнули сміхом так, що на них обернувся весь ресторан.

— Ой, нє могу! — плескав себе по колінах моряк. Уляна підхопила окуляри і краєчком долоні витирала сльози, що виступили від сміху.

— Шо такоє? — здивовано роззирався офіціант.

Аж поки нарешті Уляна зглянулася:

— Виделки принесіть! — і знов зареготала.

— Ой, ізвініте, — знітився хлопець і бігцем побіг до буфету.

— Це вам не Одеса, — промовив, а швидше простогнав Улянин співрозмовник. — Тут таких фраєров, як я, учат по-взрослому.

Вони ще довго сміялися навіть після того, як офіціант з буряковим від ніяковості обличчям приніс прибори, ще тисячу разів сказав «ізвініте» і навіть один раз «вибачте».

Такий випадок гріх було не відзначити, тому моряк одразу замовив коньяку.

Розмова потекла вже зовсім вільно, як завжди буває після спільного викиду емоцій — хоч би якими були — позитивними чи не дуже — бо навіть полаявшись з кимось, почуваєшся з ним вільніше, а що вже казати про спільний жарт чи розіграш.

Згадали ще кілька смішних ресторанних випадків. Як одного разу на запитання Уляни «де тут у вас можна руки помити» інший хлопець, не менш простий, радісно вигукнув: «В туалеті, звісно!». Або ж коли у китайському ресторані трапилася вагітна офіціантка з сильним токсикозом, яка не могла навіть дивитися на страви, що їх несла, бо кожної миті блідла та хапалася за живіт. Адже київські офіціанти, що збираються у столицю з усіх усюд — це «щось особливе», як кажуть в Одесі, коли все-таки говорять українською. Улянин співрозмовник у відповідь поділився секретами спілкування в іноземних ресторанах, де замовлення часто перетворюється на лотерею — і на це нема ради.

А справа із крюїнговою компанією після уважного прочитання контракту виявилася копійчаною. Як називала такі випадки Улянина колега Ларунда, «не варто виїденого яйця клієнта». І зараз Уляна мало вголос не повторила цю формулу, бо коньяк та веселі спогади зовсім розв’язали язика. Вона відчувала піднесення, якого давно не було. Хіба що в університетські часи, коли світ здавався незвіданим, але прекрасним.

Офіціант, виправдовуючись за свою помилку, метушився навкруги, намагаючись вгадати найменше бажання відвідувачів. І коли побачив, що у келихах закінчився коньяк, одразу прибіг до столу:

— Павтаріть? — запитав він, забираючи порожній посуд.

— Повторіть, — раптом запропонувала Уляна. — Кораблі лавірували, лавірували, та ніяк не вилавірували.

— Шо? — злякано запитав хлопець, втискаючи голову у плечі, бо вже отримав сьогодні.

— Стоїть піп на копі, ковпак на попі, копа під попом, а піп під ковпаком. Повторіть! Ви ж самі запропонували?