Тут вона знову розреготалася, а за нею й новий знайомий, знов примусивши бідолашного офіціанта червоніти й тікати геть від дивакуватих відвідувачів.

За десертом з кавою вони засиділися до пізнього вечора. Чоловік не дозволив навіть заїкнутися про оплату рахунку, сказавши «ви мене ображаєте». Але при цьому відрахував суму точно до копієчки, повчально зауваживши: «Чайові — це наркотик». Вочевидь він не був скнарою, а проте дотримувався принципів. Потім викликав таксі і запитав в Уляни домашню адресу.

І тут, на задньому сидінні машини, вона раптом відчула, що всередині щось вибухнуло. Отак от просто — бах! Як колесо на дорозі. Якоїсь миті від супутника війнуло неповторним чоловічим запахом — разом із легким духом коньяку та сиру вона вловила дух чистої шкіри, тютюну та ще чогось гострого та незвичного, і раптом вона захотіла цього чоловіка з його жилавими руками, з вусами та трикутними ямочками на щоках. Захотіла так, що не могла не те що стримати себе, — практично не здатна була терпіти. Всередині прокинувся якийсь вулкан, ядерний реактор, який поглинав клітину за клітиною, примушуючи м’язи здригатися дрібними спазмами, а язик — облизувати сухі губи. Такого з нею ще ніколи не траплялося — ну, може, у несвідомій юності, коли під тиском внутрішніх соків голову зносить не згірш, ніж від алкоголю. Але ж вона давно вже була не дівчинкою, а дорослою жінкою, розумною, зваженою. Щоправда, зараз про це неможливо було думати, тому що гостре бажання володіти цим чоловіком повністю затопило її єство. І якщо клятий таксист і далі буде тягнутися черепашачим ходом, зупиняючись на кожному світлофорі, то слово честі, — вона візьме своє просто тут, у салоні машини.

Коли нарешті таксі зупинилося біля під’їзду, вона мовчки простягнула водієві двадцятку, потім так само мовчки взяла супутника за руку і повела до своєї квартири.

Як добре, що є такі подруги, як Катька, які можуть забрати малу і залишити в себе на ніч без зайвих церемоній!

Уляна розплющила очі й у темряві потяглася до телефону. Дванадцята ночі! Катька, певно, її прокляла. Треба хоч есемеснути, коли вже так сталося.

Одразу почала набирати повідомлення, стукаючи нігтем по екрану, і у непевному світлі побачила фігуру того, хто спав поруч. Чоловік лежав на животі розкинувшись так, що займав більшу частину ліжка. Широкі плечі та руки вкривали волосинки, занадто тонкі й ніжні, як на його вік. Тіло нижче від попереку ховалося під ковдрою, обличчя занурилося у подушку, залишивши спину та руки єдиним об’єктом для тяжких жіночих дум.

Невже вона аж так напилася? Не може бути. Вона пам’ятала кожен келих і знала свою норму. То може, це гормони збунтувалися проти багаторічного целібату?

Втім, хоч би як там було, есемеску відправити треба. Уляна обережно відкинула ковдру і спустила ноги на підлогу. Підсвітила собі дорогу телефоном і побачила, що кімнату всіяно предметами жіночого та чоловічого одягу. Господи, що ж вони виробляли? Ні, звісно, вона пам’ятала, що було, але не думала, що це виглядатиме так відверто, як в еротичних фільмах дев’яностих, слово честі.

Трохи обіч валялася блузка, як бастіон, що впав одним з перших, а може, навпаки, як прапор перемоги на передових позиціях супротивника. Оце вже вічне питання — хто кого: чи ти його, чи він тебе. Уляна ногою підкинула одежину собі в долоню і обережно, навшпиньки, щоб не розбудити гостя, відправилася на кухню.

Там випила води, дивуючись, що спраги немає — а взагалі-то мала би бути — потім накинула на плечі блузку бо незатишно почувалася голою, з юності впевнена, що її худе тіло своєю недосконалістю ображає всесвіт. Сіла до столу та закінчила набирати повідомлення Катьці.

«Смачного!», — відгукнулася та за хвилину. От зараза!

Як не хворіла, а добре померла, — любила казати бабуся. Формула універсальна для опису будь-якої проблемної ситуації. Хоча які тут проблеми? Доросла жінка має право, і так далі і таке інше.

Але що він про неї подумав? Втім, яка різниця? Вони вранці розійдуться, як в морі кораблі. Тим більше, що він моряк, а моряки, мабуть, звикли до подібних пригод. Портові дівчата, таверни, гіркий ром. До речі, чому моряки завжди п’ють ром? Що, інших напоїв нема?

Вона посміхнулася власним думкам. Теж мені, портова дівчина знайшлася. Та на таку жоден капітан не подивиться навіть після року в морі. Хіба що під впливом великої порції рому. Чи коньяку, як зараз. А проте, порція зовсім не була великою. Чого ж це її так понесло?

Уляна подивилася у вікно на будинок навпроти і подумала, що треба стулити штори, щоб не розважати своїм напіводягненим виглядом сусідів — адже в суботу рано спати не лягають, і у багатьох ще світиться.

Проте не встигла втілити свою думку в реальність. Тому що підвівши очі побачила на порозі кухні Степана.

— Куди втекла? — запитав він так просто, наче говорив з людиною, яку знає багато років, а не з випадковою по суті знайомою, з якою опинився в ліжку.

— Я? — розгубилася Уляна. — Я тут есемеску набираю, не хотіла заважати.

— Кому?

— Вам… тобто тобі заважати.

— Есемеска кому? — він, певно, вважав, що має право таке питати. І хоч йому ніхто не давав підстав для подібного втручання у її особисте життя, Уляна чомусь не обурилася.

— Подрузі. У неї донька ночує.

Вона тут-таки вилаяла себе в душі останніми словами. Що він подумає? Пішла до ресторану, а сама заздалегідь дочку прилаштувала ночувати. Отже все спланувала…

Степан наблизився до неї і поклав руку на плече, що випросталося з-під накинутої блузки.

— Ти пробач, що я на тебе так одразу накинувся. Як дикий.

— Пробач? — вона подивилася йому в обличчя знизу вгору.

— Ну, так. Напав на дівчину. Розумієш, на мене щось найшло. Я відчув, що коли це чортове таксі не зупиниться, то візьмуся за тебе просто в салоні. Навіть не знаю, що ти тепер про мене подумаєш.

Вона згадала свої думки у машині й облизнула губи, щоб приховати посмішку.

— То ти жалкуєш?

— Ні, що ти!

Його рука почала поволі мандрувати з плеча на шию, за вухо, торкатися волосся, спускатися вниз спиною, і потім знову на шию, викликаючи поза шкірою мурашки.

Вона не міняла пози, вивчаючи його обличчя, а він очима слідував за своєю рукою, немовби досліджував незнайому територію.

— Справжній джентльмен ніколи б не вибачився, — згадала вона оповідання О’Генрі.

— Значить я не справжній джентльмен. Бо проскочила думка, що це вже зґвалтування.

Тепер вона посміхнулася вже не ховаючись. Бо в один момент подумала так само, точніше, рівно навпаки.

— Ну, від зґвалтування ми все-таки врятувалися.

— Це точно. Ні, ти не подумай, я не з тих, що кидаються на незнайомих жінок…

— Знайшов чим хвалитися.

Блузка почала сповзати з плеча, і Уляна підхопила її за комір, намагаючись поправити.

— Залиш, — сказав Степан, і вона скорилася. Рука все розширювала зону впливу, залишаючи по собі якесь дивне відчуття, немовби це вже було не зовсім її, Улянине, тіло, не зовсім її плоть, а якась нова, невідома субстанція, гаряча та текуча. Кухня вмить наповнилася пахощами свіжого сексу, який несла на собі шкіра.

— Ти мене здивувала.

— Ще б пак! Я і себе здивувала. До речі, я теж не з тих, що накидаються на незнайомих чоловіків. Ну, це якщо ти не помітив.

— Помітив, — він повільно-повільно кивнув, і рука помандрувала далі.

Уляна соромилася своїх грудей через розмір, а точніше, відсутність розміру. Завжди приховувала їх, просто на підсвідомості. От і зараз зробила звичний рух плечима вперед, щоб зігнутися літерою зю, але раптом відчула щось особливе. Щось таке, чого не відчувала раніше. Гріх казати — здавалося, що під його руками груди самі по собі з’являються, немов виліплені руками скульптора. Уляна спочатку недовірливо прислухалася до цього почуття, потім захопилася ним, і плечі самі по собі розпрямилися, підставляючи для пестощів нові, ще не пещені ділянки.