— Та-а-к! — кумедно, по-дорослому наморщила лоба донька. — І що тепер робити?

А й справді, що?

Машини пролітали, не пригальмовуючи навіть із цікавості. Та й зовсім небагато було тих машин на периферійній трасі. На швидку появу якогось добродія, що не пожалкує часу на допомогу самотній жінці, сподіватися не доводилося. А перспектива самотньої ночівлі посеред степу надихала дедалі менше. Бо якщо тих, хто хоче допомогти, завжди бракує, то пограбувати чи, не дай Боже, зробити щось гірше із беззахисною жінкою охочі завжди знайдуться.

Була у них на роботі офіс-менеджер, колишня вчителька — старорежимна химерна пані, як і годиться таким персонажам, сухорлява, завжди при фасоні, підкреслено акуратна та пунктуальна. Спочатку всі мали її за уродженку Львова, але згодом Уляна довідалася, що насправді Львовом там і не пахло. З рідного села під Білою Церквою елегантна пані Тамара щоранку дві години маршруткою діставалася до Києва, місячи багнюку своїми вишуканими туфлями та штовхаючись у метро. Так само вона поверталася і додому — глухими провулками без асфальту та ліхтарів, просто ідеальна жертва вуличного розбою.

Так воно і сталося. Жінка потрапила до лікарні, і Уляна поїхала провідати, бо щиро симпатизувала дивакуватій вчительці. Та лежала на ліжку з пов’язкою на голові, але те, що розповіла про свою пригоду, змусило широко відкрити, просто-таки вирячити очі.

Напередодні ввечері пані Тамара верталася додому з Києва і дорогою зайшла до банку по гроші — родичам з-за кордону переказали на якісь потреби. Там її і вистежили. Двоє. «Вони ішли слідом, так що їх не було видно, а коли опинилися у темному дворі, притисли мене до гаражів, — розповідала постраждала, мацаючи періодично свою пов’язку, — почали вимагати, щоб я віддала гроші, а гроші ж не мої, як я їх віддам?».

Одне слово, коли один з нападників вхопив її за сумку, пані Тамара провела удар, відомий в карате як «кансетсу гері» — вона сама його так назвала, від чого Уляна здивовано закліпала. Лежачи в ліжку під жалюгідною лікарняною ковдрою, своїм тонким, ламким голосом вона пояснювала: «Кансетсу гері, це удар в коліно, він у мене вийшов, як на тренуванні». Сумку той відпустив, адже удар виявився таким вдалим, що розтрощив коліно. Наступної миті цією ж таки сумкою пані Тамара відмахнулася від другого нападника, який не оцінив небезпеки і кинувся вперед. У сумці були банки з котячими консервами, якими жінка затарилася для єдиної своєї домашньої розради. Результатом стала зламана щелепа другого нападника. Зробивши справу, тендітна пані Тамара просто пішла собі додому своєю елегантною ходою, коли раптом відчула удар ззаду по голові, від якого заточилася і впала. «Уявляєте, Уляночко, один з них кинув мені в потилицю шматком льоду, це вони так кажуть. А я думаю, що це був третій, якого вони прикривають».

Був там третій, чи ні, але сумку з грошима вона з рук не випустила, попри те, що на якийсь час втратила свідомість. «І знаєте, що найсмішніше? — запитувала пані Тамара. — Що я тепер з ними лежу в одному відділенні. І один і той самий слідчий ходить і до них, і до мене за свідченнями. Уявляєте?».

Якщо чесно, Уляна не уявляла. Вона не уявляла, що жінка старшого віку може наваляти двом чоловікам — хай навіть не спортсменам. Але пані Тамара своїм писклявим голосочком пояснювала це просто: «Ну, я ж займаюся карате, а вони — ні. І потім, вони не чекали, що я буду боронитися, і не були готові».

Якби пані Тамара була зараз тут, на трасі під Голованівськом, можливо, все виглядало би зовсім інакше. Але Уляна не займалася карате, так само як і іншими видами самооборони. Не мала з собою також травматичного пістолета чи навіть газового балончика. Хоча про це могла б і подбати — юрист, усе-таки. Щоправда, десь у багажнику мав бути важкий залізний ключ, той самий, що ним відкручують колеса. І якщо справа дійсно затягнеться до ночі, варто перекласти його до салону.

Проте зараз треба зробити все, щоб до ночівлі у степу не дійшло. Усе можливе й неможливе.

Це звучало гарно. Це звучало рішуче. Тільки що означало «все», що його треба зробити — лишалося загадкою.

У степовій Україні Проводи завжди були головним днем у календарі. Бо тоді, за тиждень після Великодня, на кладовищах збираються усі родичі: старі та малі, здорові й недужі. Приїздять здалеку машинами, поїздами, прилітають літаками, щоб сходити на рідні могилки, пом’янути бабів з дідами традиційною скіфською тризною. Хоч як боролися з цим комуністи, забороняли попи, кривили носи штундистські пастори — а вже із самісінького ранку вулицями до цвинтарів течуть ручаї людей з віночками та живими квітами, а ще в руках вони тримають торби, а в торбах — самогонка, сало, паски звичайні та сирні, крашанки, цукерки, ковбаси, пиріжки, поминальні свічки, скатерки, серветки. Бо біля кожної могилки — столик, на який кладеться скатерка та серветки, а на них — паски, крашанки, ковбаси, сало. Усе заздалегідь нарізане, бо на цвинтар не можна приносити нічого гострого — ножів, виделок, навіть штопорів, і саме тому пляшки з вином відкорковано ще вдома.

— Христос воскрес! — кажуть люди, підходячи до могилок. — Христос воскрес! — вітаються одне з одним.

І ставлять пожертви — пасочку, крашанки, цукерки. Потім їх заберуть циганчата та жебраки-алкоголіки, а поки хай душі предків поласують. І наливають горілочку та вино — у чарочки, ба й на могилки кілька крапель, хай у померлих теж буде свято.

А потім миють руки — обов’язково з милом! — і починають пити та закусювати, бити крашанки, вмочати у сіль розрізані вздовж огірки, пригощати одне одного — а попробуй, яку сирну паску невістка зробила — самий смак! А яку рибку чоловік впіймав! По пальцях жир тече! І згадують бабів з дідами, і розповідають емалевим фотографіям, які у них народилися правнуки, як живуть онуки. І заразом одне одному розповідають — бо іноді так буває, що з родичами зустрічаються тільки на Проводи. Ну а як випили й закусили — старші люди ідуть на могилки до друзів та дальших родичів — бо ж у маленькому місті усі одне одному — рідня.

— Христос воскрес! — кажуть.

— Воістину воскрес!

І там знову поминають, випивають десять грамів на спомин душі. Ні, це не пиятика, хоч усі п’ють із самого ранку. І навіть даішники, які цього дня несуть посилене чергування, не зупиняють машини, попри те, що тверезих водіїв на дорозі немає. Бо даішники — теж люди, і їхні діди з бабами лежать у тій самій землі. Та й водії, хоч і випивши, але не п’яні та сумирні — пропускають пішоходів навіть поза переходами, поступаються дорогою, слухняно повзуть слідом за пішими земляками на путівцях біля цвинтарів.

Колись, і Уляна ще пам’ятала ці часи, люди напоминавшись біля могилок, переносили скатертини у посадку за огорожею, попід кволі акації, і там організовували велетенський спільний стіл, за яким вже не нітилися — пили-випивали, потім навіть співали. Поминали своїх, чужих, сусідських і всіх, хто лежить у землі, а потім знов наливали.

Уляна в дитинстві не була задіяна у найголовнішій події Очакова, тобто у Проводах, або ж Радуниці, як її звуть північніше. Бо не мала рідних могил у цій землі — бабуся походила із Західної і, поки була жива, поминала рідних тільки у молитвах. Але у школі напередодні Великодня обов’язково проводилися розмови про неприпустимість оцього варварства — бенкетування на могилах. А особливо — збирання пасок та крашанок, залишених поминальниками. Стояли скрутні дев’яності, коли люди без перебільшення не мали що їсти, а тому кожна цукерка чи пасочка була за щастя. Поминальники тоді частенько навіть не сідали за столи — так, покладуть щось на могильну плиту, постоять, опустивши голови, та ідуть собі додому. Згодом життя налагодилося — і «варварство» ожило, наче нікуди й не дівалося. А тоді кладовище закінчилося — тобто не саме кладовище, а земля під нові поховання. Вона уперлася в територію курорту «Очаків» та самотній п’ятиповерховий будинок, мешканці якого жартівливо казали про себе «у нас на кладовищі». Що поробиш — кількість мертвих невпинно зростає, і так чи йнак вони починають конкурувати з живими. Тоді під нові поховання виділили землю за містом, поблизу Бейкуша, і поступово посиденьки у посадці відійшли у небуття — адже тепер за день треба було відвідати два цвинтарі, бо новий одразу почав активно розширюватися за рахунок скорочення середньої тривалості життя.