Улянина бабуся «встигла» ще на старе кладовище, попід самий край, і з того часу Уляна стала складовою головного степового ритуалу — спочатку на могилку ходила разом із мамою, потім приїздила з Києва поїздом, маршруткою, попутними. Пропустила лише два роки, коли годувала малу — та й то мама казала, що уві сні приходила бабуся та запитувала, де онука та чому не поминає, як це годиться. Мертві, кажуть, є великими егоїстами. Втім, як і живі.

Спершу її дратувала публічність такого прояву скорботи. Здавалося, що люди виставляють перед усіма щось інтимне, своє, хизуються втратою чи то своєю праведністю. Іще коли зранку після похорону бабусі пішли на могилку снідати, не могла місця собі знайти — як це так, ще кілька днів тому бабуся була живою, ще вчора вона лежала холодна у труні і всі плакали, а сьогодні, на свіжий горбочок кладуть їжу? Це не вміщалося у її маленькій голові, але мама не вступала у дискусії, вона робила своє і, наче течія, затягувала за собою всіх навкруги. Уляна корилася, робила як треба, як годиться, а потім вже — як звикла, як заведено, і зрозуміла, що власне це і зветься традицією. І якщо давньогрецький мандрівник писав, що люди на цих землях зранку ідуть снідати на свіжі могили, а тепер, за дві тисячі років, вони роблять те саме, то це і є історія, це і є народ. Адже саме у цьому, а не у формі черепа чи кольорі волосся живе генетичний зв’язок.

І поступово вона полюбила ці подорожі через пів-України задля того, щоб посидіти з годинку біля фарбованої чорним огорожі при могилці з написом «Ліщинська Софія Петрівна. 1918–1999». Щоб налити чарочку колишнім колегам чи сусідам бабусі та вкотре почути, що вони іще пам’ятають, як Уляну малою возили у колясочці, хоч це, швидше за все, була брехня — адже усіх возять колись у колясочці, і навряд чи це так уже врізається у пам’ять. Вона не зустрічала тут своїх однокласників, які, певно, мали важливіші справи за вшанування предків, але віталася з їхніми матерями, звісно, якщо вони впізнавали її, скромну, непомітну і худеньку дівчинку, а згодом жіночку — чи мало таких у місті?

У цьому було щось одвічне, щось від моря, що омиває ці землі вже тисячі років, щось від вітру, що овіває їх, від степу, який розлігся на три сторони, і від виноградників, які вкривають його до обрію. Іноді, сидячи отак біля надрізаної паски на столі, вона уявляла, що минула вже тисяча років — вперед чи назад, це не так важливо — а вітер, кволі акації та запах моря залишилися, а ще цвинтар, і люди на ньому, що поминають своїх предків. Колись, як розповідала сусідка, могилки не мали огорож, і столиків не мали, і тоді просто на горбочках розстеляли рушники та виставляли зверху закуски. І в цьому теж була своя правда.

Любила Уляна й дивитися у вікно автобуса, який по змозі швидко просувався розбитими чи доміру латаними дорогами, вдихати пахощі розквітлих абрикос та проводжати очима кладовища — прибрані та сухі там, де ще не поминали своїх, і розквітлі штучними квітками вінків там, де вже пом’янули, адже Радуниця у селах припадає на різні дні, залежно від того, як завів це місцевий піп.

Дивно, однак по смерті бабусі її начебто поєднало якоюсь невидимою ниткою зі світом мертвих, і цей світ перетворився на частину світу живих. Втім, можливо, це характерно для всіх жінок — адже саме на їхні плечі лягає обов’язок поминати та молитися, хоч би через те, що вони живуть довше за чоловіків, яких врешті й поминають.

Уляна якось спробувала поділитися цим відчуттям з колегою-галичанкою, але у відповідь наразилася на повне нерозуміння і навіть обурення: «Як це? Їсти на могилах? Пити на могилах? Це варварство!». Що ж, можливо і так. Не дарма в останні роки очаківський піп напосівся на парафіян з вимогою припинити язичницькі пиятики на честь померлих. Втім задля справедливості треба зауважити, що коли наші пра-пра-пращури випивали за своїх пращурів на їхніх могилах, ніяких попів ще не було. А звичаєве право часто має примат перед юридичним — це Уляна вивчала ще в університеті.

Цього разу все пройшло так само, як і завжди. Уляна ще в Києві купила барвистий, яскравий вінок, адже бабуся любила квіти та розмай кольорів. Мама дорогою бідкалася, що сусіди надто близько поставили огорожу, коли підховували свого батька, запитувала, чи не варто посунути й свою в інший бік, де була безіменна могилка, без парканчика і навіть без хреста, закинута й занедбана; розповідала, яку травичку посіяла цього року — одне слово, вела звичайні, належні до події розмови. Настуня, яку за звичкою взяли із собою, хоч не дитяча це справа — поминати, ішла тиха, мовчазна, немовби почала усвідомлювати сенс того, що відбувається.

Розклалися на столику, помили руки, пом’янули. Тоді мама взяла невеличку пасочку і поклала її на сусідню, безіменну могилку — як то робила завжди. Бо туди ніколи не приходили поминати, ані на Проводи, ані в роковини — та й як було довідатися про ті роковини, коли жодної таблички не було, лише горбочок злежалої жовтуватої глини. Мама завжди поминала невідомого сусіда чи то сусідку, а коли навіть і бур’яни проривала — а що ж, коли рідних не залишилося. Роботи не багато, а чиясь душа зрадіє.

Як ховали бабусю, мама одразу відміряла місце поруч, для себе — щоб доньці не треба було бігати на два цвинтарі. «Мамо!» — обурилася тоді Уляна, але згодом зрозуміла, що неминучого не обійти, тому краще до нього підготуватися. Цю філософію люди осягають тільки з віком, коли вперше побачать край. Катька, київська подруга, розповідала, що її тітка точно так залишила собі місце поруч з могилою чоловіка, і плиту поставила одразу на двох — з одного боку портрет чоловіка, а з іншого порожнє місце. А тоді знову вийшла заміж, і от нещодавно, коли помер другий чоловік, залишила собі місце на цвинтарі поруч із ним. Тепер Катька сміялася, що тітка буде жити вічно, тому що, як Буриданів віслюк, ніколи не вирішить, де їй краще лежати — з першим чи другим чоловіком, а може іще й заміж вийде, є такі жінки, що постійно одружуються.

Підходили знайомі, підходили до знайомих — усе як завжди. Уляна не пила, бо вирішила того ж дня їхати на Київ. Поки зібралися, поки поквоктали, поки виїхали. І от нарешті приїхала. Без двох коліс попід Голованівськ.

Тим часом присмерк змінився сутінками, сутінки темрявою, а фари машин перетворилися на яскраві прожектори, що засліплюють усе живе, роблячи ніч іще темнішою. Уляна загнала Настуню назад до салону, а сама залишилася на дорозі у марному сподіванні, що хтось із водіїв зглянеться на самотню жіночу постать край дороги та зупиниться. Але дебелі фури та спритні легковики пролітали повз неї, обдаючи вітром та бензиновим духом, а також байдужістю здоров’я до немочі, презирством чоловічої касти шоферюг до жінок за кермом, які зазіхнули на одвічну монополію самців у царині механічних іграшок. Вони поспішали залишити її позаду, щоб іще раз зверхньо посміхнутися: «Ага! Сама хотіла? Навіщо лізла у чоловічі справи?». Ця чоловіча зверхність діставала Уляну ще на роботі. Адже юриспруденція традиційно належить сильній статі, попри те, що більшість на юридичних факультетах становлять все-таки дівчата. Чоловіки вважають закони своєю територією, пильно охороняють її від істот у спідницях і не втомлюються демонструвати останнім, що справа жінки — слугувати прикрасою, нянькою, куховаркою, проте аж ніяк не юристом. Навіть жінки-судді дивляться на жінок-адвокатів з недовірою, а що вже там казати про лисих, миршавих, череватих чи засушених, напахчених парфумами навпіл з тютюном служителів Феміди, які не можуть довести, що вони є людьми інакше, ніж принижуючи інших. Читають моралі молодим адвокаткам, демонстративно розглядають їх просто посеред процесу, чіпляються до кожного слова та жесту. Уляні зі своєю дитячою фігуркою та зовсім не бойовою вагою доводилося весь час показувати зуби, поки нарешті засранець у мантії починав сприймати її як сторону процесу. І справді, де тут справедливість — те, чого який-небудь дженджик, єдиною чеснотою якого були яйця попід джинсами, досягав своєю нахабною посмішкою, дівчатам доводилося завойовувати кропіткою працею, нічним сидінням над документами та неймовірною концентрацією волі. І усе це починалося ще зі студентської лави.