Тож озброївшись так і не відкритим листом та невеличкою передачкою від тьоті, він через військові патрулі та застави зміг дістатися-таки Степанової хати, і там спочатку з подивом, а врешті із жахом з’ясував, що Святослав зник. Тобто Софійка та Шагути вважали, що він — у Бережанах, Павло з тьотею — що у Пліхові, а от де насправді подівся хлопець, залишалося тільки гадати. Згадалося, як розгублено стояв посеред хати, дивлячись на розпач жінок, і відчував себе посланцем з поганими новинами, яким раніше абсолютно справедливо заливали горло свинцем. Софійка місця собі не могла знайти, а його мучила совість, неначе сам був винним у цьому нещасті.

Лист зі Львова додав тоді олії у вогонь, бо у ньому Софійчина мама обережно, натяками сповіщала, що батько мусить переховуватися від радянської влади у німецькій окупаційній зоні. Його розшукували як одного з керівників Української військової організації, яка віднедавна стала називатися ОУН. У листі це звалося «довгим відрядженням на захід», але Софійка швидко розтлумачила сенс того, що відбувалося — на підпольських землях українці засвоїли мистецтво читати поміж рядків не згірш за радянських громадян. Мати писала, що відтепер і сама мусить бути обережною, і доньку із зятем до цього закликає.

Враховуючи такі обставини, Софія з дочкою залишилися в селі у Степана — той і сам на цьому наполягав. Та й Марічка міцно утримувала тут маму в селі — бо скажіть, як у місті прогодувати дитину, коли батька немає та й роботи так само? Пані Марта зі свого боку навіть чути не хотіла про від’їзд, бо прикипіла до малої, як до своєї рідної.

Так Павло і перетворився на кур’єра — з Пліхова до Бережан, з Бережан до Пліхова. Щодватижні, регулярно, бо після зникнення Святослава родини перебували у постійно тривожному стані. Пошуки та розпитування поміж люди нічого не дали, адже усі боялися совітів, як чуми, і навіть згадки про них уникали.

Ясність у питання вніс отриманий аж восени сорокового року лист, адресований Марті Шагуті і підписаний іменем її сина — Степана. Він прийшов із Казахстану і був написаний Святославовим почерком, але до підпису «Степан Шагута» було додано абревіатуру «СЛ» — Святослав Ліщинський. Софійка плакала і цілувала сторінки, а пані Марта сумно хитала головою.

Святослава заарештували з документами гімназійного приятеля — буцімто як працівника польської адміністрації — жодних доказів цього існувати не могло, але слідчі керувалися суворими вимогами часу та планом, який спустили згори. Звісно, якби з’ясувалося, що він — зовсім не Шагута, все могло би скластися іще гірше: шпигунство — це розстрільна стаття. Тому довелося вже триматися імені, зазначеного у паперах, і виставляти себе колишнім польським жовнєжем Степаном із Пліхова. Ні в чому не винним, окрім того, що трапив не в той час не в те місце. Таке буває у складній політичній обстановці.

А згодом обстановка ця стала ще складнішою, бо на Галичину вступила переможна німецька армія, радянська влада утекла, і настали нові порядки, у яких ще належало тепер розібратися.

Чутки про скору війну з Німеччиною почали курсувати Бережанами ще навесні сорок першого. Поляки терпляче чекали на свої «сікорки», а от совєцькі військові у розмовах загадково посміхалися та говорили про неминучі близькі «закордонні відрядження».

Втім, Павло чув і зовсім інші думки. Під час дружньої пиятики у директорському кабінеті в компанії з офіцерами-танкістами — шефами школи, молодий капітан, який перебрав галицького бімберу, раптом по-п’яному щиро прохопився:

— Вусатий думає нас з німцем лобами зіштовхнуть. Ну нічого. Ми йому, блядь, навоюємо.

Присутні зробили вигляд, що нічого не почули. Ніхто не заперечив жодним словом, і навіть не здав необережного лейтенанта куди слід. Чи то, може, пожаліли молодого дурня, а чи то в глибині душі були згодні з ним.

Павло не знав, що й думати, і одного разу під час чергових відвідин Пліхова розповів про цей випадок Степану. Той уважно подивився і запитав, хитро примружившись:

— А ти сам, комсорг, що про це думаєш?

— Думаю, що це — наслідки єжовщини.

— Чого наслідки? — не зрозумів той.

– Єжовщини. Це нарком внутрішніх справ. Був. За нього людей мордували тисячами. Перегиби на місцях. А люди цього не забули.

— А що таке «перегиби на місцях»? — знову перепитав господар, що не був знайомий з радянськими реаліями.

— Ну як тобі сказать? Ну от, єсть курс партії на колективізацію. Колгоспний рух. Розумієш?

Степан розумів, бо вже й у Пліхові почали тоді збирати у колгоспи всіляке ледащо, ніби байдикувати компанією краще, ніж поодинці.

— Так от, вони почали заганяти людей силою — забирали реманент, коней, продукти. Я сам це бачив у двадцять восьмому. У нас теж усе позабирали — кору їли, татарський хліб, знаєш що це? Корінь такий — з болота витягали і їли. Люди стали за вила хапатися, зброю повідкопували з двадцятих. А потім Сталін написав статтю «Головокруженіє от успєхов». Оказується партія сказала, що треба добровільно колгоспи будувати. А все це були — перегиби.

— Оказується! — перекривив Степан. — Перегиби! Так усе можна назвати. У нас тут поляки теж, мабуть, перегиби чинили — тата мого киями забили?

Павло розвів руками:

— Не знаю. Мій батько теж тоді не повірили. У сільраді домовилися, що направлять мене на рабфак до Харкова. Віддали за це мамину перину та дві подушки, а мені сказали: «Тікай, синку! Вони нас так не одпустять».

– І що?

— Я й утік. А їх таки не відпустили, — зітхнув хлопець. — Батько мали рацію. На чорну дошку поставили наше село.

— Що то є, чорна дошка?

— Це такий список сіл був у газеті — чорна дошка, де ніби саботують хлібоздачу. У нас знов забрали у всіх хліб, городину, худобу, погреби вичистили. Тільки тепер навіть гас і сірники, щоб люди собі не варили. Оточили село і нікого не випускали, поки усі вимерли. Жодного живого не лишили. Тому що люди тоді піднялися проти перегибів. Ну, а ці й помстилися. Вирішили, що їм Сталін — не указ. Одне слово, єжовщина.

Степан довго не відповідав, усе курив короткими затяжками. А потім глянув з-під лоба:

— Ну а зараз же Єжова ніби ніц нема?

— Кончили гада, — вирік Павло не без зловтіхи і сплюнув під ноги.

— Кончили, — задумливо повторив Степан. — А військовополонених поляків у ваших таборах тисячами розстрілюють. Скажеш, теж перегиби? — він кинув недопалок на землю і люто розчавив каблуком, немов би це був сам Єжов. — Ти чув, що весь львівський гарнізон, що стояв проти німців і здався тільки братам-росіянам, вивезли до вас туди, під Харків, і розстріляли?

— Не може бути! — переконано заперечив Павло. — Це ж полонені.

— Е! — махнув рукою колишній польський жовнір. — Що ти знаєш!

Павло розумів, звідки Степан бере інформацію — адже військові тримають між собою зв’язок, навіть колишні. Проте повірити все одно не міг — як це так, розстріляти полонених, які самі склали зброю, не схотівши воювати проти братів-слов’ян? Але події розвивалися так стрімко, що невдовзі він вже здатен був повірити у що завгодно.

Німці, що на війну з ними усі так чекали, напали якимсь дивом зовсім несподівано. Цей парадокс теж не вкладався у голові, але комсорг Соколенко вже не мав часу замислитися як слід. Бо одразу ж почався неймовірний безлад. З кордону приходили звістки про повний розгром. Озброєні люди, як торочили, з ОУН, підняли стрілянину біля бережанської тюрми, намагаючись взяти її штурмом. У райкомі палили архіви. Партійне та енкаведешне начальство набивало кузови вантажівок барахлом, купленим, а частіше конфіскованим з місцевих крамниць та складів, і разом з родинами та коханками утікало на схід. Павло ж не міг вирішити, чи їхати в евакуацію разом з усіма, а чи залишитися тут, з родиною Ліщинських? Забрати їх з собою було неможливо, бо на старому кордоні не пропускали громадян з «визволених» територій — тільки тих, хто має партквиток або ж паспорт, виданий на східних землях. Залишитися ж тут — небезпечно, бо німці не жалували партійних та комсомольських діячів. Проте питання це в один момент розв’язала подія, яка перевернула всі уяви про світ у душі комсорга. Трагедія, яка мало не сталася просто на його очах та за його участі.