За кілька днів після повідомлення про німецький напад до шкільної зали зібрали всіх учителів району на конференцію. Звичайна справа, якщо не рахувати, що серед учасників не було багато кого зі східних радянських колег. Звісно ж, це можна було пояснити приготуваннями до евакуації. Директор Ткачук, як завжди, був на сцені, говорив патетичні слова і погрожував своїм білим пещеним кулаком у бік далеких німецьких нападників. Він так захопився прокльонами, що не одразу помітив появу у залі шістьох автоматників під керівництвом лейтенанта НКВД. Павло теж не особливо здивувався незвичним візитерам — адже у Бережанах останнім часом звикли до озброєних людей.

А проте, побачивши гостей, директор змінився на обличчі. Швидко завершив промову, передав слово воєнруку Авраменку, а сам рішуче попрямував до лейтенанта, що розставляв своїх людей вздовж стіни через рівні проміжки.

— На каком основанії? — люто зашипів він лейтенантові.

— Вийдєм, — коротко парирував той.

Це відбувалося просто поруч із Павлом, і, заінтригований, він попрямував слідом за співрозмовниками до коридора.

— Кто такой? — покосився на нього енкаведист,

— Наш комсорг, — заспокоїв директор. — А ви докумєнтікі мені всьо-такі дайте.

Але військовий не звернув уваги на таке прохання.

— Таваріщ комсорг! — одразу командним голосом звелів він Павлові. — Вивєдіте із зала всєх совєтскіх учітєлєй, коториє прієхалі сюда по разнарядкє. Нє мєстних. Тока тіха.

Павло розгублено глянув на директора. Той насупився.

— Пока ви нє покажетє бумагі, нікто нікого нє будєт виводіть. Ясно?

Щось у тоні директора примусило-таки лейтенанта звернути на нього увагу:

— Я получіл усноє указаніє.

— Усноє? — з несподіваним металом у голосі уточнив Ткачук. — Тагда прошу зі мной до телефона, штоб мені підтвердили це усноє указаніє.

Павло ще ніколи не бачив директора таким, і навіть не уявляв, що той може аж так сміливо розмовляти з енкаведешником.

У прочинених дверях до зали з’явилося стривожене обличчя вчителя української, а колись професора латини і грецької Льва Крип’якевича.

— Не хвилюйтеся, — відреагував Ткачук миттєво. — Передайте товаришам учителям, що все добре.

Поважне професорське обличчя сховалося з неочікуваною спритністю, чи то поспішаючи передати заспокійливі слова, а чи з переляку.

— Павло. Іди до зали і заспокой учителів. Скажи, що автоматників прислали для охрани.

При цих словах директора лейтенант скептично скривив губи. І тут комсорг Соколенко раптом зрозумів, який саме наказ отримав лейтенант, для чого прибули автоматники, і чому наказали вивести тих, хто приїхав зі Сходу. А зрозумівши, одразу поспішив до зали, хоча насправді йому захотілося втекти світ за очі, щоб не бачити всього, що буде далі.

У залі все ще ораторствував воєнрук. Поки він залякував Гітлера міццю Червоної Армії та грозився розбити німців «малой кров’ю могучим ударом», Павло роззирнувся і просто фізично відчув жах, який хвилею наростав серед учителів. Усі вони відчули загрозу, як відчуває її тварина перед лицем різника, усі перелякано озиралися на автоматників, які зверхньо посміхалися у відповідь або демонстрували кам’яний спокій, який насправді був іще страшнішим. Трійко старих професорів — згаданий вже Крип’якевич, географ Підлужний та німець Іван Зугаєвич, або просто Цуг, який нещодавно на загальне здивування повернувся до школи, пробувши у слідчій тюрмі цілих вісім місяців — збилися докупи, і вже тільки їхні сполотнілі обличчя розвіювали будь-який сумнів, якщо він у когось і був.

На сцену тим часом піднявся східняк-історик Глущенко. Його патріотична промова, звісно, будувалася на глибоких історичних підвалинах.

Час, здавалося, зупинився. Павло краєм ока помітив, як автоматник біля дверей зупинив і не дозволив вийти із зали двом жінкам з народної школи, жестами наказавши повернутися на місця. Помітив і згадав, як на диво швидко зник з дверей Крип’якевич, коли визирав до коридора. Звернув також увагу на те, що шкільний інспектор Кравченко кілька разів вибігав і повертався назад, демонструючи при виході свої документи — паспорт, виданий у Києві, бо саме це сьогодні мало найбільшу вагу.

Здавалося, повітря загусло від загального страху.

Але час відновив свій біг, коли у дверях з’явився директор Ткачук у супроводі того самого енкаведешного лейтенанта. Усі голови, наче за командою, повернулися до входу, і навіть оратор на сцені замовк. У тиші, що вмент запала у наелектризованій залі, лейтенант щось коротко наказав ближньому автоматнику, а той коротким жестом передав наказ решті. Військові розвернулися та мовчки вийшли із зали.

Врятовані вчителі мовчки перезиралися, не наважуючись висловити свої почуття навіть звуком. І лише тут вчителька географії знепритомніла.

Ну а за кілька днів мирні, колись цілком покірливі радянській владі люди увірвалися у покинуту гарнізоном тюрму і на власні очі побачили результати діяльності «радянських визволителів» — десятки розстріляних, закатованих, розтерзаних тіл, які виймали з камер і льохів та складали просто посеред двору, щоб бережанці могли впізнати серед понівечених останків своїх родичів, близьких, знайомих. І в тих, хто не розумів, яку долю приготували колишнім викладачам гімназії і від чого їх врятував своєю відчайдушністю директор, розвіялися усі сумніви.

Після цього Павло заховав подалі свій комсомольський квиток і не з’являвся на людські очі, аж поки у місто не в’їхали перші вантажівки з німцями, по вінця закидані квітами від міщан. Червоноармійці повелися на фронті точно, як свого часу пообіцяв п’яний танкістський лейтенант — «навоювали» так, що кинута зброя і техніка заблокувала усі шляхи, а колони полонених, які здалися без жодного пострілу, тяглися аж за обрій. Натхненні галичани полювали тепер за енкаведистами та радянськими чиновниками — до шкільних комсомольців руки поки не доходили, та й навряд чи дійшли б, адже комсомол не встиг іще на повну силу проявити себе на «визволених» територіях.

Отже, їдучи у сіні серед горщиків доброго гончара та супроводжуючи поглядом телеграфні стовпи на узбіччі, Павло міркував про те, що з появою німців усе іще більше заплуталось. Адже зараз, коли Червона Армія тікала на схід із швидкістю, гідною кращого застосування, між Святославом та родиною пролягла лінія фронту. І навіть листи від нього тепер не могли дістатися Пліхова. Їх і раніше не було багато — лише три за півроку, кожен обцілований та обплаканий спершу Софійкою, а потім ще один раз — тьотею Машею. Однак головною звісткою, що містили записані хімічним олівцем аркушики, була та, що Святослав — живий! А тепер…

Що сказати Софії, яка кожен раз дивиться на нього очима, сповненими відчайдушної надії? Розвести руками? Ще й під мовчазний погляд Степана.

Завдяки своїй ролі зв’язкового Павло відчув, наскільки змінилося ставлення до нього з боку цих людей, яких він вважав новою родиною. Ні, він не був сліпим, і від першого дня відчував відторгнення з боку Софії, Святославову зверхність, а тоді й Степанову підозрілість. Проте віднедавна ті, що залишилися, дивилися на нього зовсім інакше — він забезпечував родинний зв’язок — найцінніше, що буває в буремні часи. Заради цього вони пробачили йому усі хиби та незграбності радянського виховання і, здавалося, врешті прийняли на правах меншого, не зовсім вдалого, проте свого.

Інша справа — Марічка. Вона ловко підросла на гарних сільських харчах, вже впевнено тупотіла хатою та двором і радо йшла на руки до Павла.

«Циганська дитина», — казала на неї пані Марта без осуду, ба навіть із посмішкою, а він бавився з малою, підсвідомо намагаючись закріпити статус «свого» — бо насправді сам вже зовсім втратив ґрунт під ногами.

Багато дивного трапилося за цей час. Спочатку, наче блискавка, прилетіла звістка про те, що у Львові проголосили відновлення Української самостійної держави. Услід совітам, що давали драла, Бережани зацвіли синьо-жовтими, нашвидкуруч зшитими прапорами. Цими ж таки прапорами вітали нових «визволителів». Тьотя Маша плакала від розчулення. Але прапори швидко зникли, щойно стало відомо, що німецька адміністрація почала арешти усіх причетних до ОУН(р).