— Еге ж. А насправді?

— Що значить, насправді? — не зрозуміла вона.

Він знову посміхнувся, явно насолоджуючись власного компетентністю:

— Мальта — це один зі світових морських офшорів. Ви знаєте, що таке офшор?

— Я знаю, що таке офшор, — сухо відповіла вона.

— А, ну так, ви ж юрист. Так от, половина суден у світі плаває під прапорами Мальти, а друга половина — під прапорами Панами. Але насправді і тими, й іншими володіють греки.

— Ой, точно. Тут теж управляє грецька компанія.

— От бачите? — він кліпнув очима, засвідчуючи, що мав-таки рацію. — А до речі, в команді немає греків?

— Здається, ні.

— Це погано. Бо греки — скнари і торгуються довго. Хіба що на судні грек, і тоді їхня держава починає викручувати їм руки і все, що викручується. А так процес може тривати місяцями.

— Місяцями? — вжахнулася Уляна.

— Та ну! Місяцями — це ще не довго, — із якимось задоволенням повторив розвідник. — Є випадки, коли люди там сидять роками. А дехто так і залишається.

— Як це?

— А так. Якщо нема кому платити викуп. Вони ж не тільки на великі судна нападають. І на яхти, і на рибалок.

— Жахливо, — тільки зараз Уляна помітила, що не торкнулася кави.

— Жахливо, — якось весело погодився співрозмовник. — На вас чекає довга боротьба. І великі витрати, ні, не на викуп, бо це справа судновласника. А на переїзди, міжнародні дзвінки і так далі. І значить вам треба бути ощадливою.

— Напевно, — Уляна була зворушена такою чуйністю незнайомого чоловіка.

Розвідник по-батьківськи посміхнувся:

– І тут у мене є саме те, що вам потрібно, — з цими словами він видобув з кишені яскраву книжечку і поклав її на стіл. — Дивіться, з цими засобами догляду за домом ви можете заощаджувати реальні гроші, тому що їхня ефективність дозволяє витрачати буквально по одній краплі. І там, де ви раніше купували пачками, тут достатньо однієї упаковки. Крім того, це заощаджує час на ходіння по магазинам, якого, я знаю, завжди не вистачає діловим жінкам.

— Що? — не зрозуміла Уляна.

— Подивіться, — з цими словами розвідник присунув до неї стільця і став гортати буклет, пояснюючи, як діє концентрований пральний порошок та яку велику піну дає лише одна крапля суперконцентрованого засобу для миття посуду з апельсиновим запахом.

Уляна мовчки кліпала очима, несила щось сказати. А він цвірінькав і цвірінькав, нахвалюючи імпортний товар та закликаючи приєднатися до бізнесу і заробляти додаткові гроші, не витрачаючи на це часу, як це робить, наприклад, його дружина.

Зі стіни навпроти криво посміхалася фальшива африканська маска.

— Дякую, — все-таки знайшла потрібне слово Уляна, підвелася та пішла до вішака з пальтами.

«Врешті-решт!», — додала вона подумки.

— А ти впевнена, що це був розвідник? — перепитала Катька, почувши цю історію.

Уляна кивнула:

— Звісно. Ларунда його знає. Точніше, батько її.

— Та-ак. Втім, цілком може бути. У них же зарплати не такі щоб аж, а робота з людьми, багато знайомств.

— Еге, Штірліц під прикриттям агента з продажу миючих засобів, — сумно пожартувала Уляна.

Катька засміялася:

— Хай би поміняв заручників на свій диво-порошок, — і одразу схаменулася. — Ой, пробач, це у мене так, вирвалося.

— Та нічого. Я і сама хотіла це сказати… Придурок! — це вже прозвучало на адресу розвідника.

Звісно, вона не стала засмучувати Ларунду подробицями зустрічі, а просто подякувала. Адже насправді користь від неї була. Принаймні картина прояснилася. Звичний до аналізу великого масиву юридичної інформації Улянин мозок одразу взявся перетравлювати почуте — ну, звісно, за винятком відомостей про надзвичайну піну суперконцентрованого засобу. Отже, якщо відкинути піну, усе зосереджувалося на грецькій компанії, яка управляла, а насправді й володіла балкаром «Бріареос». Хтось мав накрутити їм хвоста, щоб швидше чухалися на переговорах.

Але це тільки сказати легко «накрутити грекам хвоста», а як це зробити насправді?

І Уляна взялася до справи з усією ретельністю, яку дала юридична практика, та завзяттям, яке подарувало кохання.

Почалися безкінечні поїздки до Одеси для спілкування з юристами крюїнгової агенції — тут розвідник знову мав рацію, це поїдало багато грошей і часу. Судно, як твердили одесити, перегнали у закинутий порт Ейль, де пірати зазвичай тримають заручників. Вантаж сої у трюмах не псувався, тому греки не надто поспішали, сподіваючись продемонструвати, що воно їм не так щоб дуже потрібно, і цим збити надмірні апетити піратів. Звісно, докладно про хід перемовин ніхто не інформував — бо це справа інтимна, але в загальних рисах все було зрозумілим.

— Тільки не треба організовувати прес-конференцій та, не дай Боже, голодовок під МЗС, — переконувала її одеська юристка, що, як виявилося, чудово знала українську. — Бо там, де влазить держава, одразу піднімається ціна. Цього пірати і хочуть. Розумієте?

Уляна розуміла, але й не розуміла. Не розуміла, що їй робити, як рятувати Степана. Він телефонував ще кілька разів, намагався говорити бадьорим голосом. Жартував, що коли служив у Туркменістані, там було гірше. А насправді у Сомалі сонце розігрівало каюту з заручниками до п’ятдесяти градусів, у той час, коли в Одесі мрячило, а над степовими дорогами висіли зимові тумани, в яких не видно далі, ніж на два метри, а ввімкнуті фари лише погіршують ситуацію.

Новий рік Уляна зустріла вдома з малою — не було настрою кудись іти, а тим більше запрошувати до себе. Спекла торт, нарізала салатів, а як по телевізору почав виступати новий президент, вимкнула його під три чорти, щоб не бачити цю радісну потвору. А потім пустила Настуню під ялиночку, де Святий Микола заховав для неї омріяну електронну гру.

Греки на повну скористалися своїм Різдвом, щоб взяти паузу, і тут не було ради, а одесити від себе додали до цього ще понад тиждень традиційних українських святкових канікул. Уляна годинами сиділа в інтернеті, розшукуючи крихти інформації, але окрім стандартних повідомлень новинних агенцій нічого не знаходилося. Знічев’я навіть розшукала адресу грецького офісу компанії-управителя і написала їм мейл, але так само безрезультатно.

Подруги заспокоювали її розмовами, кавою, коньяком та пігулками у різних комбінаціях і обговорювали найфантастичніші варіанти. Організували зустріч з психологом, який спеціалізувався на заручниках та Стокгольмському синдромі, і той із захватом описав їм усі фази розвитку конфлікту — від паніки при захопленні до співпраці з терористами та сварок поміж собою. Окремо застеріг проти спроб втечі — неначе Уляна могла організувати їх з Києва. Вона дивилася на цього сухенького хлопця і чомусь бачила опецькуватого розвідника у кав’ярні — той так само хвалився своїми знаннями і крутістю замість запропонувати бодай щось. Єдиний плюс — психолог все-таки не торгував диво-засобами.

А тим часом життя текло своїм річищем і приносило свої халепи. Черешенька знову з’їхала з рейок, бо слідчі СБУ, що вели справу Вікінга, змінили тактику і взялися періодично надзвонювати історику з проханнями уточнити телефоном дещо по справі. Віка розповідала про ці дзвоники загробним голосом так, неначе тільки-но поховала усю рідню. Уляна, сама знервована і зневірена, тепер іще намагалася заспокоїти подругу, і навіть зустрілася з її чоловіком, щоб пояснити, що на нього здійснюють примітивний психологічний тиск, але у якийсь момент відчула себе таким точно психологом, як той, що не так давно розповідав про Стокгольмський синдром. І справді. Суть проблеми вона бачила чітко, але допомогти не мала чим — не може ж насправді адвокат заборонити слідчому розмовляти телефоном. Тому поміркувавши трохи, вона пояснила подрузі, що слідчі хочуть як мінімум вибити її чоловіка з колії, а як максимум довести до дурки. І це — не жарт. Тому єдиною гідною відповіддю може бути спокій. Спокій як наша відповідь ворогам, як засіб боротьби. На диво, це спрацювало і на якийсь час ситуація стабілізувалася.