А заспокоївшись, Віка раптом знайшла виходи на українське консульство у Греції. І не офіційні, через МЗС, а справжні — через маму колежанки, племінник якої працював там дрібним начальником. Племінник швидко зрозумів, що від нього вимагається, і хоч пояснив, що офіційно він нічого зробити не може, а проте обіцяв потелефонувати до цієї самої «Оушен Шипінг» як родич одного з членів екіпажу і спробувати вплинути на їхню совість грецькою мовою.

— Може, це й добре, що неофіційно, — переконувала Уляну й себе Віка. — Сама ж кажеш, що втручання держави тільки збільшує ціну. А так вони побачать, що є людина, яка знає грецьку і може їм у Греції влаштувати гембель — то почухаються.

Але греки вели свою гру, втаємничувати у яку не хотіли нікого — ані родичів, ані консульство. Бо грецькі мореплавці мають справу з піратами вже не першу тисячу років і не терплять втручань у свій бізнес.

Уляна в інтернеті знайшла колег з нещастя і несподівано для себе з’ясувала, що у піратському полоні постійно знаходяться десяток-два українців — одних викуповують, інших захоплюють, адже українські моряки користуються попитом у міжнародних наймачів через свою невибагливість та кваліфікацію — якості, які рідко поєднуються в одній людині. Вона досхочу наслухалась плачів покинутих дружин і присягнулася, що ніколи не буде на них схожою. Вона начиталася жахливих розповідей відпущених заручників про спрагу і воду, яку неможливо пити, про постійне недоїдання, бо пірати не дуже щедрі, про нелюдську спеку та нудьгу, яка з’їдає людей зсередини, перетворюючи найстійкіших моряків на неврастеників та істеричок.

Навіть до церкви зайшла, чого за нею раніше не водилося. Знайшла ікону святого Миколи та поставила йому найбільшу свічку з тих, що продавалися у ятці. Полегшення, про яке казали подруги, не відчула, а перед очима чомусь випливла фальшива африканська маска з кав’ярні з кривою посмішкою і різного розміру очима.

Степан більше не телефонував, але одеська компанія повідомляла, що усі члени екіпажу здорові та чекають на визволення — таку інформацію давав посередник у переговорах.

А потім Катька знайшла справжнього грека.

— Уявляєш? — збуджено пояснювала вона. — Мій сусід знизу, той, який кінорежисер, виявляється, має в Греції друга. Вчилися разом. Він там зараз дуже відомий, має власну кіношколу. То я й кажу, хай подзвонить цим аферистам і скаже пару слів. Він же людина авторитетна. Його послухають.

Вона потягла Уляну в гості до кінорежисера, худорлявого на вигляд, але неймовірно м’якого та тактовного у розмові. Було навіть дивно, що така людина може керувати кимось на знімальному майданчику. Режисер всадовив за стіл, примусово напоїв чаєм і довго слухав темпераментну розповідь Катьки та сухі уточнення Уляни, яка вже виплакала ночами всі емоції. Та й кому воно потрібне — чуже лихо.

Обіцяний грек і справді виявився авторитетним. Уляна подивилася на сайт його компанії в інтернеті і в душі зашкреблася зрадлива надія. А раптом і справді потелефонує?

Настуня саме вчила віршик: «В чебуречній греки їли чебуреки. Два великі греки по три чебуреки, три маленькі греки по два чебуреки. Скільки було греків, скільки — чебуреків?», коли телефон обізвався мелодією. Номер був незнайомий.

— Пані Уляна? — запитав м’який голос на тому кінці. — Це Михайло, сусід Катерини. Ви були в мене на тому тижні.

— Драстуйте, — сказала вона. — Можна без пані, а просто Уляна.

— Добре, Уляно, — погодився той. — Я говорив зі своїм грецьким другом, і він пообіцяв взятися за цю справу. Він має якісь там свої резони щодо цієї суднової компанії, я не знаю, але сказав, що буде рекомендувати вашого чоловіка своїм племінником, і якщо знадобиться, щоб ви це підтверджували. Домовилися?

— Домовилися. Дуже вам дякую, — вона готова була розцілувати цього Катьчиного режисера, чи принаймні телефон, з якого лунав його голос.

Тому що це була перша людина, яка й справді взялася щось робити.

Тепер він називався «шице», тобто стрілець. Довелося звикнути до цієї чужої назви, так само, як і до чужого свого імені. Бо Павло Соколенко зник. Замість нього з’явився шице Шагута — німецькі старшини без помилок вимовляли це зручне для них прізвище з військової книжки. Степаном його іменував лише Влодарчик, унтершарфюрер, а по-солдатському — «уша», пруський поляк з Ольштина. А точніше, звав не Степаном, а Стьопою.

До чужої мови він також звик і все частіше замість «іх ферштеє ніхт» відповідав начальству: «яволь». Виявилося, що «німецька», яку фанатично вбивала у голови студентів «німкеня» Марія Сергіївна на прізвисько Жаба, не мала жодного стосунку до тієї, якою послуговувалися справжні німці. Але врешті він засвоїв-таки ті кількасот слів та фраз, якими вичерпується зміст побутових розмов солдатів будь-якої армії.

Він був штрафником, однак про цей статус свідчила тільки відмітка у військовій книжці: «покараний двома роками фронтової служби». Ця відмітка разом із самим квитком з’явилася за вироком військового суду, який відбувся за дві доби після арешту, коли на бережанській гауптвахті накопичилася достатня кількість тих, хто серйозно завинив перед німецькою мілітарною Фемідою.

Павло хотів одразу повідомити про плутанину, яка сталася при його арешті. Що його взяли замість справжнього Шагути через непорозуміння. Проте конвоїри відмовлялися розуміти харківський варіант німецької мови, а у камеру його підсадили до німців, з якими на пальцях можна було порозумітися хіба в елементарних питаннях побуту.

Під час процесу у погано освітленій тісній кімнаті з трьома змореними байдужими суддями, секретарем та перекладачем-українцем у формі Павло спробував пояснити суть справи — мовляв, виникла помилка. Але перекладач вишкірився на нього:

— Навіть не думай, що я перекладатиму цю маячню. За дезертирство ті світит жовніром на фронті, а за спробу обману Фюрера одразу підеш до кацету.

Павло вже знав, що кацетами тут називають концентраційні табори і, подумавши трохи, вирішив, що краще залишитися Шагутою і піти на фронт, де є усе-таки шанс вижити, ніж наполягати на тому, що ти — Соколенко, щоб опинитися у таборі, звідки, як кажуть, живим не вийти. Таким чином німецька армія поповнилася ще одним штрафником.

Дивним було те, що, маючи судовий запис у військовому квитку, він почав службу з навчального табору разом зі звичайними мобілізованими. Так само, як і решта, слухняно падав у багнюку за командою «ґінлєґен», долав кілометри у повному озброєнні та протигазі, від утоми засинав на лекціях, і в результаті за вісім місяців вивчився на кулеметника. Легкий кулемет МҐ-34 був тепер його постійною ношею, і навіть військове звання прибрало собі назву цієї ноші й повністю звучало, як МҐ-шице. При ньому постійно знаходився супутник — такий самий шице, тільки без приставки МҐ. Він, неначе верблюд, тягнув на собі кулеметні стрічки та барабани-троммелі і, хоч як дивно, штрафником не був — так само, як і більшість тих, хто воював поруч.

До речі, на посаді другого номера вчора утворилася вакансія — молодий силезець камрад Руді, що останні три місяці носив кулеметний боєзапас, був поранений при нічному нальоті «чорних круків» — так називали тут радянські ударні винищувачі ЯК-1. Зенітна батарея двадцяток — фірлінґс-фляків люто плювалася снарядами-трасерами, але кілька пташок спікірували-таки для атаки і обстріляли позицію з бортових кулеметів — дія зазвичай зовсім не ефективна, але Руді не пощастило. Хоча, можливо, що й навпаки. Рана була легкою і, нашвидкуруч перев’язаний санітаром, він чекав тепер на транспорт для відправки у шпиталь.

На щастя — а оце вже точно на щастя, відсутність другого при кулеметі не була зараз серйозною проблемою, бо саме сьогодні прийшла зміна, тому на транспорт чекали не лише поранені, але й вцілілі.

Степан заскочив до сліпого шанцю — перед дорогою ніколи не завадить оправитися — і потім попрямував до бліндажу — збирати манелі. Звичайно, побут на передовій не надто обростав дрібницями, але мати за плечима власний ранець-штурмґепек: коц, вешебойтель з парою брудної (не більше ніж та, що на тобі) білизни, бритву з обмилком та замацаною ганчіркою, яка не так давно гордо називалася рушником — справа солдатської честі. Так само, як не залишити у шанцях власний бротбойтель і фляжку — нехай вони зараз і порожні, але коли видадуть харч, не по кишенях же його ховати.