У бліндажі вже хазяйнувала по-тиловому охайна і схвильована очікуванням близьких боїв зміна. Немолодий оберґєфрейтор уважно перевіряв залишений попередниками млинок для набивання кулеметних стрічок — частина явно була обстріляною.

Степан не мав жодного бажання вступати у розмови, а тому, коротко привітавшись, швидко зібрав свій нехитрий скарб і виліз назовні, залишивши недавню домівку новим мешканцям. Він жив уже найближчим майбутнім. От-от приїдуть машини. Усіх перевезуть у тил, нехай і прифронтовий. Це, звичайно, не аж яка цивілізація, але з «партизане» — вошами, найвірнішим союзником на передовій — можна буде нарешті попрощатися. Помитися, поголитися, змінити білизну і навіть спробувати видурити у бекляйдунґекамері свіжу форму — про що ж іще може мріяти людина, яка після двотижневого перебування у шанцях сама собі нагадує швидше гамадрила, ніж дитя цивілізації.

Прикутий вироком до фронту, він навіть і не мріяв про справжній тил. Однак на кілька тижнів відносно спокійного і чистого життя розраховував твердо. Спокійного, чистого й ситого, бо передова усе-таки лишалася передовою, і гарячу їжу тут частенько замінювали консерви, підкріплені, щоправда, щедрою порцією шнапсу — цей продукт постачали на позиції без перебоїв.

Чорні від окопного життя, зарослі стрільці по одному неквапом стікалися до пункту збору, захованого від противника довгою спорудою ферми — точніше, тим, що від неї залишилося — двома напівзруйнованими довгими стінами зі згарищем від ясел посередині. А проте за ними можна було спокійно ходити на повен зріст, курити, чекаючи на транспорт і обговорювати нехитрі, однак такі звабливі своєю недосяжністю тилові справи.

— Вас ґібтс ноес? — віталися прибулі.

А що може бути нового? Поки що живі, і цього цілком досить, щоб решта новин виглядали не надто важливими.

Два тижні передової не були аж надто бойовими. Дні заповнювали хіба артилерійські дуелі, які інколи вели завзяті батарейці з обох сторін.

Ночі ж навпаки — частенько були неспокійними. Турбувала нальотами авіація. «Чорні круки» атакували тільки з невеликих висот, і тут добрим заслоном слугувала розташована неподалік батарея чотириствольних скорострільних зеніток-фляків, які невтомно поливали небо феєрверками вогню.

Проте коли прилітала ланка «Уфавде» — старих «кукурузників» У-2 — ситуація мінялася на гірше. Із тою самою ретельністю та неквапливістю, з якою черговий сержант — унтерфюрер фон дунст, або скорочено: уфавде — перевіряє у казармах речі, застелене ліжко й чистоту зброї, нічні чотирикрилі створіння з великої висоти скидали свій начинений тротилом вантаж — не дуже прицільно, але послідовно засіваючи по квадратах усі позиції. Зенітки їх не тільки не бачили, але й не чули — старі машини вимикали свої гримучі мотори і бомбили, планеруючи в абсолютній тиші.

Проте найгірші враження залишили навіть не вони, а вода. Осінь того року видалася типово українською. А тому дощ, який зарядив з другого дня від висування на позиції, не вщухав. Два тижні поспіль траншеї наповнювала вода. Позиції теж були повні водою. Бліндаж тік струмочками по стінах і крапав душем з необдертих колод стелі.

Мокрим було все — чоботи, мундири, білизна, і навіть гумові плащ-намети, яким за призначенням та матеріалом мокрими бути не дозволено. Мокрими були харчі, тютюн, сірники. Хіба що шнапсу волога аж ніяк не заважала.

Чоботи ж були постійно обліплені кавалками важкої глини, зчищати яку не мало сенсу — кілька кроків повертали все назад. У бліндажах стрільці спали, загорнувшись у мокрі коци. Але найгіршим випробуванням ставало чергування на позиціях. Бідолашні постові крім брудної калюжі внизу та потоків води по стінах окопу отримували безперервний холодний душ із неба, який затікав за комір, заливав очі, не даючи жодного шансу на порятунок.

У перший день чергування радикально змоклий Степан зробив вилазку до напівзгорілої ферми і, повернувшись звідти з оберемком обвуглених дощок, змайстрував у задній частині своєї позиції невеличкий дашок, виклавши під ним дерев’яні нари-підвищення — порятунок від води знизу.

Конструкція не залишилася непоміченою ушею Влодарчиком, і отримавши від нього цілком резонні зауваження, вдвох з камрадом вони замаскували дах цієї «шпаківні» землею з дерном. Удосконалене таким чином прибіжище не тільки рятувало їхню двійку під час чергувань, але й навіть сьогодні отримало від нових мешканців коротке «ґут» як комплімент винахідливості попередників.

Тепер усьому цьому нарешті мав прийти край. Звісно, перспектива поїздки у відкритому кузові вантажівки під дощем захвату не викликала, однак це було останнє випробування перед відпочинком — прифронтовим, але все-таки…

— Цо свихаць, Стьопо! — осяйний уша простягнув приятелю цигарку. — Додому?

— Якого дому? — Степан криво посміхнувся. — Може, хоч сухо буде, і за те дяка.

Наодинці у приватному спілкуванні вони послуговувалися кожен своєю мовою, добре мішаною з німецькими словами, що їх не було чим замінити. Зовні це, певно, справляло дивне враження.

— Титонь юж сухи. То єсць пєнкни знак.

— Звідки це? — Степан зі здивуванням розглядав суху цигарку.

— Змяна. Запаліть? — співрозмовник простягнув запальничку і ґречно прикрив вогонь мокрою приполою плащ-намету.

— Дякую.

Вперше за два тижні цигарка розкурилася з однієї затяжки, і незвично гарячий дим обпік горло.

— Нє маш вьєнцей камрада? — показав уша рукою на Руді, який примостився під стіною, угойдуючи, наче немовля, перемотану руку.

— Нового дадуть. Цей хоч живий залишився.

— До тилу поєдзє. Зраньйони фюр фюрер унд фатерлянд.

— Може й вінкеля дадуть на рукав.

— Правдоподобнє.

– І все одно йому краще, ніж тим.

З-за рогу виносили тіла двох правдивих невдах останнього нальоту. Один з них, кажуть, з переляку вискочив з рову і тут-таки потрапив під кулеметну чергу з літака. А другого знайшли мертвим у сліпому шанці — без жодних слідів насильства. Смерть чигала на нього просто під час оправки — не дуже почесно, але на фронті бачили й не таке.

Стрільці, що несли тіла, гребливо відвертали носи. Неподалік цуґфюрер Кайзер щось збуджено доповідав гауптштурмфюреру Ціммерману. Поруч витягнувся «струнко» молоденький штурман.

Гауптштурмфюрер різко спитав щось, і хлопчина витягнувся ще більше.

— Чекай, — невгамовний Влодарчик поклав свій мішок-штурмґепек біля приятелевих ніг і з цікавістю пересунувся ближче до місця подій.

Степан натомість байдуже сів навпочіпки і з задоволенням зробив затяжку. Він вже досить взяв на себе чужого клопоту, щоб вишукувати додаткового.

Гауптштурмфюрер кілька хвилин вивчав поглядом молодого штурмана, а той стояв, виструнчившись, просто як на параді. Зацікавлені, тримаючись про всяк випадок на відстані, обступили місце події. З-поза сірих спин Степану вже не було видно, що відбувається, і тому він здригнувся від несподіванки, коли раптом пролунав сухий звук пістолетного пострілу. За кілька секунд сірі спини розступилися, і пара стрільців потягли до двох попередніх невдах тіло третього — молодого штурмана. Гауптштурмфюрер повільно вкладав до кобури свого вальтера.

Тут-таки біля стіни намалювався й Влодарчик.

— Одмувів сіє транспортоваць трупи. Бжидує, — доповів він, хоч Степан ні про що і не запитував. І одразу ж виправився. — Чилі бжидовав. То нє єсть добри знак.

Недобрий. Точніше не скажеш.

Веселі розмови самі собою ущухли. А коли на подвір’я замість очікуваних відкритих вантажівок в’їхали кілька з обшитими сталевими аркушами кабінами і високими залізними бортами, настрій громади впав нижче нуля.

— Патж, єжелі єсть пружні, до дупи наш спочинек.

Степан спересердя плюнув цигаркою.

— Аякже! Пружні! Кого ж це вони можуть везти, якщо наша зміна вже тут.

Машини розвернулися, здіймаючи фонтани багна, та стали в ряд на краю подвір’я. І тут-таки залунала команда-прокляття солдат усіх армій і народів:

— Авф!

Команда, яка висмикує тебе з ліжка, відриває від полумиску з гарячим супом, підіймає смертельно змореного з привалу, вириває з рота цигарку і попереджає про появу начальства.