— Рахуй до семи! — вигукнув Степан азартно.

У навчальних класах пояснюють, що цього часу цілком має вистачити, щоб солдат встиг заховатися. Щоправда зараз мокра земля значно уповільнювала рухи, а проте Влодарчик блискуче підтвердив теоретичний розрахунок. Він уже встиг зникнути в окопі, коли вибух розірвав танку гусеницю, і машина безпомічно закрутилася на місці.

Залишивши полякові самому розбиратися з екіпажем підбитого танку, Степан переключив свою увагу на лівий фланг. Трійка тридцятьчетвірок прорвала оборону і зараз ретельно чавила траншеї та стрільців, розвиваючи свій успіх. Це було погано.

— Слухай, хлопче! — показав Шагута рукою на броньовану тушу перед позицією. — Зараз піде піхота, а цей покійник перекрив нам весь сектор обстрілу.

Зеновій кивнув. Навряд чи він був здатен відповісти щось у цьому стані, однак Степан і не розраховував на відповідь.

— Збирай манелі, пересуваємося під танк. Там міна вже свою справу зробила — менше буде копати.

Під прикриттям броньованого корпусу вони швидко пробігли два десятки метрів і опинилися просто перед такими страшними нещодавно гусеницями. Залізо пашіло теплом, але температура була цілком терпимою, і Степан першим пірнув під днище. За ним просунувся і Зеновій.

— Добре, що совецькі танки — дизельні. Німецький горів би зараз, як смолоскип. — Степан розмовляв із напарником, не очікуючи на відповідь, наче із самим собою. — Жаркувато, звичайно, але жити можна.

Зеновій з несподіваним запалом взявся за лопату. Цікавий хлопчина, слово честі.

Міна й справді зробила майже всю роботу. За кілька хвилин позиція для стрільби була готового. І дуже вчасно, бо з-поза насипу траншеї-пастки вже чувся галас.

На тлі загального гулу виразно чувся тонкий голос, який виводив:

— Бля-а-а-а!

І за кілька секунд сірі постаті з вигуками посипалися з насипу у рів.

— Вогонь! — скомандував сам собі Степан, дав дві довгі черги і озирнувся.

На правому фланзі ретельно стукотіли усі кулемети, а от зліва після танкової атаки вцілів лише один.

— Дивися ліворуч. Якщо обійдуть, будемо відступати.

У фальшивій траншеї нападникам було вже непереливки. Глибина по пояс давала змогу сховатися від вогню тільки скулившись на дні. Про стрільбу з такої позиції годі й думати, а кулемети й міномети заздалегідь пристріляли саме туди.

Пастка спрацювала. Однак бентежила кількість атакувальників. З-поза насипу виринали усе нові й нові, і ті, хто впав під вогнем, своїми тілами створювали захист для інших. В такій ситуації вже поставало питання, на скільки часу вистачить боєзапасу.

Степан стурбовано позирнув у бік напарника.

— Ти все забрав?

— Що? — не почув той.

— Патрони всі?

— Так.

Це не надихало.

— А що зліва?

— Поки тримаються.

Знищені танками позиції мали небагато шансів встояти проти такої кількості живої і мертвої сили. Степан почав подумки прораховувати варіанти відходу. Кулемет, звісно, доведеться кинути, але спочатку треба вистріляти усі набої.

— Бля-а-а-а-а! — почувся гул атаки зліва.

Напарник подав нову стрічку:

— Остання, — попередив він.

Степан з відчаєм огледівся. І тут згори заревло.

Наче за командою, вони висунулися з-під гусениці. З тилу, прорізаючи сіре небо, наближалися літаки з хрестами на крилах.

— Оранжеравх давай!

За мить струмінь помаранчевого вогню освітив схованку під танком. Степан виставив димову трубку назовні, щоб згори було видно їхню позицію, і знову взявся до кулемета. Тепер справи не виглядали вже такими кепськими.

Потуга удару з повітря зупинила атакувальну лаву, а другий захід штурмовиків примусив нападників кинутися навтьоки. Стріляти по втікачах не було сенсу, тим більше, що патрони закінчилися.

— Все. На сьогодні відвоювалися.

— Стьопа! — уша Влодарчик виринув з траншеї. — Ти по-російську розумьєш? Ідзь до гауптштурмфюрера, бендзєш шпрахміттлєр.

— Добре.

Адреналін бою вивітрився з крові, і залишилася тільки втома.

На командному пункті перед Ціммерманом стояли, схиливши голови, дві сірі постаті. Полонені. Гауптштурмфюрер зосереджено роздивлявся щось на своїй долоні. Степан доповів про себе і зрозумів, що предметом уваги начальства стали жмені зерна, видобуті з кишень совєцьких солдат. Шагута бачив це не вперше — спочатку німці дивувалися, навіщо носити з собою збіжжя, хіба сіяти? І ніяк не могли повірити, що це — їжа, запас, який можна зварити, а можна і так зжувати, якщо немає можливості розвести вогонь.

— Швайне! — буркнув Ціммерман, викинувши зерно, відтер долоню носовичком і наказав перекладати.

— Ваши фамілії, званія, какая часть? — переклав Шагута запитання і раптом зрозумів, що перед ним у брудних куфайках, драних галіфе та чоботах стоять жінки. Коротко стрижені, худі, брудні, у пілотках на головах, вони виглядали жалюгідно, а можливо, основною причиною цього була стать, яка абсолютно не пасувала війні.

— …женскій стрєлковий батальйон.

Він повторив, і раптом буквально язиком перечепився через сенс цих трьох слів. Жіночий стрілецький батальйон. Виходить, що ті, у траншеї, що у них він стріляв сьогодні, що своїми мертвими тілами утворювали бруствер, були жінками? Це не вкладалося у голові. Поки тривав допит, він намагався втямити те, що сталося. Почуття провини, же зародилося в глибині душі, зростало з кожним словом, яке вимовляли жіночі губи, з кожним скутим куфайками рухом, кожним поглядом зацькованих очей. Допит тривав недовго, а коли жінок відвели осторонь чекати на відправлення в тил, Степан наважився підійти до них.

— Курите?

Вони мовчки взяли цигарки з написом «Україна» і одночасно підкурили від його запальнички.

— Рускій? — поцікавилася менша.

— Українець.

— Прєдатель? — чи то запитала, чи то підсумувала вона байдужим голосом.

— Чому?

— Хохли — всє прєдатєлі.

Така заява вибила Степана з колії. Що це за новини?

— Я — штрафнік, — розгублено заперечив він.

Співрозмовниця зиркнула оком.

– Інтєрєсний штрафнік, бля.

А друга раптом сказала:

— Нє нада за всєх. Я — тоже хохлушка. Єслі я сєйчас прєдала, то ти тоже прєдала, — і перейшла на українську. — Я не зраджувала. Нас у траншеї вогнем притисли.

— Я теж не зраджував, — Степанові чомусь здалося важливим переконати цих двох полонених. — Я — мобілізований. Штрафник.

– І вони теж? — дівчина обвела очима стрільців, які сходилися з траншей, де вже розійшовся поголос про незвичних полонених. — По-твоєму, ми штрафників не бачили? Ти на себе глянь.

Зарослий за два окопні тижні, брудний і посічений після бою, на тлі полонянок він все одно виглядав дженджиком. Може за рахунок того, що військова форма, навіть брудна — це все-таки форма, а не куфайка.

— Ні. Штрафник тут тільки я. Ну, може ще кілька.

Жінки перезирнулися.

— А как же заградотряд разбіраєт?

— Що? — не зрозумів Степан.

Менша скептично плюнула крізь зуби.

— Заградотряд, — пояснила більша. — Як розбере, хто штрафник, а хто ні?

Степан наморщив чоло:

— Заградотряд — це що? Охорона?

— Ага. За спиною, щоб не відступали.

І тут подруга раптом додала.

— Я протів тєбя нічіво нє імєю. Штрафнік ти ілі нєт, но совєтую. Ти лучше в плєн нє здавайся.

— Чому? — розгубився Степан.

— Таких як ти у нас просто розривають, — сказала українка.

– І ти б розірвала? — Степан гостро глянув на неї.

Жінки лише мовчки опустили очі. Відповідь була зрозумілою. У повітрі зависла мовчанка.

— Щасти вам, дівчата. В полоні — не цукор. Особливо жінкам.

— Думаєш, у нас було краще? — українка підвела голову.

— Хтозна…

На позицію Степан повернувся навантажений подвійною порцією нудлів з рибою, які принесла у термосах харчова команда, та фляжками зі шнапсом, розведеним гарячою водою. Харчів і горілки було доволі — доставку розраховували на повний склад шиценкампанії, але танки забрали роботу в кухарів, передавши її похоронній команді. В результаті бою втрати перевищили десяток стрільців.