Латання дірки в обороні додало роботи й кулеметникам — вцілілі вогневі позиції розтягнули по всій лінії і їхня двійка опинилася на місці окопу розтрощеної танками крайньої шиценгруппе.

У осінній напівтемряві більше години, за допомоги двох немолодих візників зі служби забезпечення — ґефехтштросу, вони кидали мокру глину, відновлюючи потрібну за статутом глибину і понівечені танковими гусеницями стіни. Теплий шнапс був непоганим пальним і допоміг довершити справу, не звалившись на дно від утоми. А коли нарешті позиція прибрала бойового вигляду і візники зникли у темряві в напрямку стрілецьких окопів — бо мали замінити на позиціях загиблих шице — Степан всівся на землю біля глиняної відносно сухої стінки і поплескав долонею поруч із собою:

— Сідай!

Він подумки відзначив, що хлопець не вимовив ще жодного слова після бою. Ані коли їли кожен свою пайку, відклавши половину на потім, щоб не посоловіти від повного шлунку. Ані коли працювали на позиції і балакучі візники переповідали хід та результати бою: кількість вбитих, поранених, полонених — у ґефехтштросі знають усе значно краще за командирів. Навіть звістка, що сьогодні воювали проти жінок, не спонукала Зеновія пристати до обговорення цієї неординарної події.

У відповідь на запрошення хлопець слухняно, але так само мовчки, всівся поруч. Степан видобув з надр мішка зполовинену пайку та флягу нерозведеного шнапсу.

— Сьогодні вони навряд чи спробують ще раз. Я думаю, нам можна додати… — він відкрутив кришку і простягнув алюмінієву посудину напарнику.

Не сказавши жодного слова, той хильнув з горлечка і закашлявся, попікши горло міцною рідиною.

— Так. Пияк з тебе поки не аж який, — Степан перебрав флягу до власних рук і зробив ковток. — Та то нічого. Навчишся. До речі. Це ж у тебе сьогодні був перший бій? Правда?

Юнак кивнув, закусивши губу. Потім шморгнув носом і сказав, втупившись у стіну:

— Я наполохався. Мені соромно, і я перепрошую за негідну вояка поведінку.

— Це буває, — підкреслено байдуже вимовив Степан. Він по собі знав, що співчуття і заспокоєння тільки роз’ятрять хлопцеве сумління. — У першому бою це не гріх.

І простягнув фляжку.

Зеновій знову зробив ковток, цього разу вже без кашлю, повернув голову і, віддаючи посудину, глянув на напарника.

— Ти заїж, — Степан побачив, що хміль вже почав проявлятися на хлопцевому змарнілому обличчі, і простягнув йому свою ложку.

— Дякую, — закинувши до рота солодкаві німецькі галушки, хлопець заходився жувати, але збурені юнацькі думки не дали щелепам довести цю просту справу до кінця. — Я маю, — з повним ротом повів далі він, — навчитися воювати за Україну, а злякався у першому ж бою. Це така ганьба…

Розпалені шнапсом і заштриками совісті очі блищали у темряві. Хлопцеві треба було виговоритися.

— Знаєте, як тяжко відчувати себе боягузом. Особливо коли поруч хоробро воюють такі, як ви чи унтершарфюрер, — він ще раз потягнувся за фляжкою і, хильнувши, витер долонею губи. — А головне, не тіко сміливо, але й вправно. Саме так, як нам розповідали були на вишколі. Ви будете найкращим зі старшини в українській армії. Ви як герой підірвали танк. А я…

Степан поплескав напарника по плечах:

— Герой повинен був поставити міни заздалегідь, до початку бою. А я мотався сьогодні під кулями з цими бляшанками як дурень, а не як герой. На війні треба вчасно робити свою роботу.

Він знову хильнув з горлечка і відзначив, що справа непомітно зайшла за половину фляги. А тому знову потягнувся до закуски і запрошувально махнув ложкою напарнику. Той не зреагував — чи то перетравлював отриману інформацію, а чи то хміль почав діяти на повну. Довелося потрусили хлопця за плечі.

– Їж. Справжній солдат повинен вміти наїдатися наперед.

Деякий час напарники зосереджено пережовували варені у юшці шматки тіста. Потім до справи знову долучилася фляжка.

– І все-таки не вміють німці готувати галушки. — Степан скептично погортав ложкою нудлі. — А у вас роблять галушки?

— У нас — палюшки, — посміхнувся раптом Зеновій. — Мама варили. Ще на них казали кнедлі. Це те саме, знаєте? Але я найбільше любив був пляцки. До мами на пляцки усі приятелі в чергу шикувалися.

— А у нас — вареники.

— Пироги, — сказав Зеновій.

— Це у вас — пироги. А у нас збиралися на вареники. Куми, друзі, родичі. Наїдяться, горілки, як оце ми з тобою, вжиють і давай співати, — алкоголь розлився теплом по жилах, розв’язав думки та язик.

— А у нас…

— Та зачекай ти. Знаєш, як співають?

І Степан почав стиха:

Ой, чий то кінь стоїть

Що сива гривонька…

Хлопець одразу приєднався міцним дискантом. Пісню він знав і впевнено повів перший голос. Дует складався. У нічній тиші спів звучав усе впевненіше і сміливіше.

— А таку знаєш? — Хлопець зосередився і у свою чергу почав:

Там, попід гай зелененький, зелененький,

Вибирала дівчинонька льон дрібненький…

Пісню Степан чув уперше, але швидко ухопив мелодію і приєднався нижнім голосом без слів. Коли фінішували:

Не дай мене, моя мати, за пияка,

Бо проп ’є всю господарку, — хоч би яка.

Степан знову потягнувся до фляжки.

— А тепер ти слухай — перебрав після ковтка він справу до рук:

Гомін, гомін, гомін по діброві,

Туман поле покриває…

Тут вже підголоски повів Зеновій, який не знав слів.

Потім знову знайшовся спільний репертуар, і вдвох заспівали «Туман яром», а за ним «Віють вітри, віють буйні». І тут, на словах «Без милого нема дому, стане світ тюрмою», з ходу сполучення з’явився уша Влодарчек. Пісня урвалася.

— Два українці сан хур. Добже паньство співа. Знамьєніто. Свихаць на вшисткий фронт.

Хлопці знічено перезирнулися, а поляк продовжив.

— Дзвонілі до гаупшттурмфюрера з централі. Просілі… — він зробив паузу і повторив, наголошуючи на першому слові. — Просілі о ціша.

Уляна летіла до Стамбула. Рішення було спонтанним, необґрунтованим та емоційним — але саме таким і має бути справжнє жіноче рішення.

Наприкінці зими греки нарешті домовилися з піратами і після складної процедури передачі грошей та взаємних гарантій, відпустили бідолашний «Бріореос» з екіпажем до Ірану, який і був місцем призначення вантажу. Звідти Степан мав прилетіти до Стамбула, ну а потім вже — на Київ.

Ну здавалося б, лише пересадка у Стамбулі, і за кілька годин зустрінеш його у рідному Бориспільському аеропорту. Однак це було б неправильно. Зовсім неправильно. Бо насправді треба було летіти до Ірану, щоб зустріти судно в порту, так мала зробити справжня подруга моряка. І Уляна спочатку планувала діяти саме так. Але, навівши довідки про візу до Ісламської республіки, переліт з пересадкою та почитавши відгуки в інтернеті щодо тамтешніх порядків, вона зрозуміла, що це — нереально.

Ну а Стамбул — осьо він. Якихось дві години, і ти у стародавньому Царгороді. Уляна сама собі дивувалася — чому ж раніше сюди не зібралася. Це ж буквально під носом, і з візою немає проблем, і не так, щоб дорого, якщо замовляти готель через інтернет. Все одно, що жити в Очакові і ніколи не бувати в Одесі. Просто полуда якась на очах. Як любила казати бабуся — бачить під лісом, не бачить під носом.

Настуню погодилася взяти безвідмовна Катька — все-таки яке щастя мати таку подругу! Вона ж намовила продовжити візит до Царгорода на кілька днів.

— Йому зараз після полону потрібні тепло та ніжність. Ти ж розумієш? — питала вона. — А тут що? Він приїде, а ти: цьом-цьом, пробач, мені на роботу? То він до дружини побіжить, чи знайде собі когось, у Києві це запросто. Думати треба!

— Яка ти мудра, Катько!.. А як же мала без мене?

Вона тільки посміхалася, дивлячись на Уляну, як на дівчисько.

— Не переживай, Наську я візьму, до садка відвезу, нагодую, спати вкладу. Та і з Ярчиком їй буде веселіше, ніж з тобою. Відпочине від суворого маминого ока.

— Ти — справжнє диво! — Уляна не втрималася і, вставши навшпиньки, поцілувала її у щоку.