Шагута не міг нікому розповісти про те, що з ним сталося — як не крути, а збройний спротив СМЕРШу — це розстріл на місці. Тому дискутував і обговорював все лише із самим собою.

— Дє ето ти таку пєсню взяв? — поцікавився сержант.

— В госпіталі. Танкісти навчили, — пояснив Прокопенко. — Я там півроку лежав, ще й не такому навчився.

— А чему навчився?

— Розкажу — не повірите.

— Нє повєрім. А ти все одно розкажи, — хихотнув сержант.

Прокопенко, лисуватий коротун, загадково звів очі до стелі.

— Я там конкурс цілувальний організував.

Сержант з цікавістю нахилився вперед, решта теж заворушилися на своїх місцях. Жіноча тема на фронті посідала особливе місце.

— Как ето конкурс? — здивовано запитав молодий солдатик, що його усі кликали Співаком, бо на питання командира, обуреного тим, що поповнення знову складається з учорашніх школярів: «Ну ти хоч що-небудь вмієш?», — відповів: «Співаю трохи».

— А отак! В санітарному поїзді сестрички якось розмову завели про те, як треба цілуватися. Спиртику трохи тяпнули, і засперечалися, хто краще. От я і кажу: давай конкурс. А хто судити буде? Ну ясно, що я, тим більше, що інші поранені геть лежачі були у нашому вагоні. П’ять сестричок зібралося.

– І шо, со всємі цєловався? — не повірив сержант.

— З усіма, — поліщук покивав головою, щоб таким чином ще раз затвердити свої слова. — І не по одному разу. Бо конкурс у три тури, на вибування.

— Просто як Парис, — вихопилося у Шагути.

— Хто? — не зрозумів сержант.

Степан вкусив себе за язик. Клята освіта весь час лізла назовні. А це могло викликати зайвий інтерес до його скромної персони. І ніхто не буде слухати про гімназію. Начальству дай тільки зачепитися, потім не вивернешся.

— Це з книжки. Був один, — буркнув Степан, подумки лаючи себе останніми словами.

— Да ну вас! Дальше расказивай! — втрутився Співак.

— Так от, — Прокопенко поринув у спогади, явно отримуючи від них задоволення. — Перший раз поцілувався з усіма, не розпробував. Кажу, давай на другий. У другому розумію, що треба когось відставити, ну і Клава з операційної, така була худенька, я і кажу — вилітаєш.

— А вона?

— А що вона? Сіла собі в куток.

— Не обідилась?

— Мабуть, ні. А може й обідилась, але не сказала, — Прокопенко насолоджувався увагою слухачів і наддавав жару. — Потім я ще одну відставив, потім ще. А коли залишилося дві, тут я вам скажу, почалося таке! Обидві цілуються — у мене серце стає!

— От брехло! — засміявся сержант.

— Слово честі! — не здавався поліщук. — Потім губи боліли аж говорити не міг!

Жіноче питання на війні стояло гостро. Чоловіки без жінок на фронті і жінки без чоловіків у тилу, плюс постійна присутність смерті та нелюдські умови існування створювали потужний емоційний заряд, який загрожував вибухнути будь-якої миті. Напруги додавали жіночі частини, які періодично з’являлися на марші, лишаючи за собою на землі криваві сліди. «Вони що, поранених несуть?», — запитав якось молодий, і санінструктор вимушений був пояснювати йому, що до чого у жіночому організмі, і чому солдатська чоловіча білизна, яку вони носять, не може забезпечити деяких потреб — в той час, коли статут іншої білизни не дозволяє. Молодого навіть на кпини не взяли, настільки чоловіки жаліли дівчат, що вимушені воювати на рівних з ними і підставляти свої ніжні тіла під кулі, бо куля не розбирає, в кого цілить. Однак основним місцем, де мешкала прекрасна стать, були госпіталі — санітарки, сестрички, навіть лікарі у своїх білих халатах, вужчих на талії, ширших на стегнах, по можливості чистенькі та привітні, саме вони були об’єктом марення більшості солдатів.

У Степана теж був випадок з однією лікаркою, який стався через те, що звичка до гігієни, яка в’їлася у кров з дитинства від батька-військового, у госпіталі розквітла буйним цвітом. На подив сусідів по палаті Степан чистив зуби не тільки зранку, але й на ніч, і голився щодня до блиску, немов на парад. От і того разу пізно ввечері пішов до умивалки, коли раптом почув тихенький спів з душової. Зазирнув — і побачив там лікарку Тетяну Миколаївну, яка милила себе мочалкою, наспівуючи під носа. Вона стояла в профіль, у найвигіднішому ракурсі, та навіть і без цього вигляд голої жінки у бійця, хоч і пораненого, але цілком дієздатного, викликав справжній вибух всередині. І щоб загасити його, Степан миттю рвонув назад до палати, залишивши на раковині зубну щітку та порошок. Сховавшись у ліжку від власних думок, він намагався уповільнити серцебиття, яке віддавалося аж у скронях. А потім до палати нечутно зайшла вона. Безпомилково відшукала його місце і нахилилася зовсім близько.

— Товаришу боєць, ви забулися свою щітку.

Від її тіла пашіло вологим теплом, халат на грудях розійшовся, відкриваючи майже все, і тут Степан злякався за себе.

— Дякую, — сказав він. І більш нічого не зробив.

Міркуючи потім над своїм вчинком, він не розумів, як оцінити оту свою боязкість. Чоловікові якось не годиться пасувати перед жінкою, та ще й такою красунею. А з іншого боку це була б зрада своїй дружині, Софійці. Чи може, вже не своїй? Бо де зараз студент Святослав Ліщинський, що колись був її чоловіком? Чи існує він взагалі? І де справжній Степан Шагута? А цей — тут, на війні, і це вже не Ліщинський, не Шагута, а якась зовсім третя людина. Тож ким він є насправді?

Тим часом сержант перехопив ініціативу у Прокопенка і взявся розповідати про свої пригоди у санпропускнику, куди для боротьби з вошами заганяли усіх при переформуванні. Ішлося про групу дівчат-зенітниць, яких направили в лазню разом із чоловіками, бо не будеш же через кількох бійців, хай навіть іншої статі, зупиняти велику машину зі знищення вошів.

— Тіла у них обтікаємі. Як крило у літака! — ділився сержант сокровенними спостереженнями. Степан завжди дивувався, якими ж насправді дітьми виявляються ці люди зі зброєю, коли припиняють ховатися від куль і вишукувати, кого б убити у відповідь.

Похмурий боєць Петров, який не брав участі у загальних спогадах, взявся викладати на стіл сухий пайок — хліб, незмінних іржавих оселедців, цукор. Петров цурався розмов, бо перед війною відсидів кілька років за необережне слово, і небезпідставно вважав мовчанку золотом.

Степанові, якого жіноча тема налаштувала на певний лад, одразу пригадалося, як він вперше ішов мінним полем і боявся пошкодити саме ту, сакральну частину тіла, яка відповідає за стосунки з жінками. Цей страх був нелогічним і несподіваним, але Степан раптом ясно відчув, що зараз земля вибухне і відірве — не ногу, бо без ноги якось можна прожити, але оте головне, без чого не повернешся до коханої жінки. Потім, згадуючи, він сміявся сам із себе, але тоді, на мінному полі не міг себе заспокоїти — ішов підтюпцем, міцно стискаючи коліна, щоб якось захиститися, і не розумів, що таким чином збільшує свої шанси нарватися на кляту вигадку німецьких саперів. Тоді йому пощастило — ногу відірвало хлопцю на правому фланзі, і розвідувальна група із почуттям виконаного обов’язку повернулася до розташування. Бо лейтенант, командир взводу, був досвідченим вовком і розумів, що коли лінію фронту неможливо перейти, то імітацію ніхто не заборонить. Пробували, мовляв, але під вогнем відступили. Оце ж і грав із хлопцями у таку собі «російську рулетку» на мінному полі. Іншим разом він наказав бійцям повзти, та ще й руки розчепірити, щоб перевіряти на міни ширшу смугу. Тоді Шагуті знову пощастило — сусід зліва зачепив «жабу», що вистрибує над землею, і Степанові влучило у плече. Він хитрував — розчепіривши, як велів командир, руки, все-таки підняв над землею, а сусіда не додумався. Тож він загинув, а Степана поранення врятувало від служби під началом такого командира.

Всі заворушилися, дістаючи з мішків скромну солдатську їжу. В двері зазирнула господиня, яка вирішила раптом пригостити хлопців чим Бог послав — хоч би й просто вареною бульбою, яка вже точно краща, ніж постійні іржаві оселедці.

Миска з картоплею на столі одразу додала настрою, і в кімнаті, просмерділій немитими чоловічими тілами та махоркою, немовби оселився живий дух.