Подякували господині, і вона пішла, не збираючись залишатися у компанії чужих чоловіків — а може, чула обговорення госпітальних пригод. Усі розмістилися побіля столу і хапали гарячу картоплю шерехатими, нечутливими вже до болю руками. Розмова урвалася — кожен плямкав та сопів. Війна — це велика чоловіча робота, а робітників треба добре годувати. Шкода лише, що командування цього не розуміє, от і змушує солдата полювати на все, що погано лежить чи бігає — курей, зайців, льохи та клуні. За це його карають, засилають у штрафники чи просто б’ють у зуби, а він знову і знову полює на їжу, бо закони природи вищі за радянський закон.

Коли першу хвилю голоду було вгамовано, сержант, як і годиться командиру, проявив організаційні здібності:

— Шагута, ти ж наче з етіх крайов?

— Так точно.

— Так давай, скажи по-свойськи хазяйкє, щоб чаю нам согрєла. А може, чего крєпшого в нейо достанєш?

Степан мовчки підвівся і вийшов у сіни. З кухні, де мешкала господиня, поки в її хаті порядкували військові, вибивалося світло. Постукавши, зайшов всередину.

— Перепрошую, пані.

— Прошу, — сказала жінка, обертаючись від печі, а потім перепитала. — То пан, неначе, з Галичини?

— Ні, — невідомо нащо збрехав Степан і аби не занурюватися у подробиці, одразу попрохав. — Чи не були б ви такі люб’язні зварити нам води на чай?

— Звісно, — охоче погодилася господиня. — А говорите так, наче з наших країв.

Степан несміливо потоптався на місці, і все-таки наважився:

— А ви не чули, у Пліхові все гаразд?

— Та який то гаразд! — здивувалася жінка. — Вуйна ж.

Степан зніяковів. І справді, бовкнув дурницю.

— Тобто я хотів спитати, чи не було там якогось… ну, чогось такого страшного?

Господиня подивилася з нерозумінням:

— Та куди вже страшніше, коли люде одне одного вбивають. Чули сь про Гурби, що на Здолбунівщині? Там усіх людей побили. Хай Бог од того милує!

Степан зрозумів, що не зможе запитати прямо, а без цього розмова виходила якоюсь ідіотською. Тому просто сказав:

— Дякую, — і обернувся до виходу.

— Пане жовніре, — раптом озвалася господиня. — Пане жовніре!

Він обернувся.

— Пан, я бачу, до чогось у нас тут має цікавість. Не хочете, то не кажіт. Але послухайте сь мене. У вас же з німцями вуйна? То так?

— Так, — відповів Степан, не дуже розуміючи, куди вона хилить.

— То є ще єнші люди, які так само з німцями воюють. Нащо вам вуйна поміж собов?

— Ви про що?

— Про хлопів, що у лісі. Нічних. Як вони зайдут раптом до села, то вас не зачеплят. То й ви їх не чіпайте. Нащо воно вам?

Вона дивилася на Шагуту відкритим, чистим поглядом, без тіні лукавства, як дивляться гарні учні на вчителя у класі. Це не було прохання, ані запитання, а просто інформація, яка на війні часто важить цілого життя.

Степан помовчав, вбираючи у себе почуте, і врешті зважився:

— То з таким краще до сержанта нашого.

— То прошу пана якось йму про то повідомити.

Хлопець похитав головою:

— Перепрошую, та ліпше пані якось сама. Жінкам більше віри. Перепрошую.

Степан повернувся до кімнати і сів на вільне місце. Він чудово зрозумів, про що вела господиня. Одразу згадалися лейтенантові слова «нам воювати з німцями, а не з вашим братом-хохлом», і оця раптова операція, на яку відправили взвод, однак небезпека викликати підозру у зв’язках із бандерівцями перемогла. Звісно, тут можливий бій, але цього діла було й буде доволі, кулі можна уникнути, якщо маєш трохи щастя, а от якщо потрапиш на олівець до начальства… Ні, з його біографією це гірше за будь-який бій.

Розмова за столом відновилася — бо ж ситі чоловіки схильні до філософії.

Сержант повчав молодого, розповідаючи про розвідку боєм.

— Так ето ж атака, нє? — не розумів той.

— Нє-е-е! Бо када ідьош в атаку, то сначала артилерія давить усе шо там в окопах. Но як подавиш, якшо стрілять в бєлий свєт? Сначала розвєдка боєм, шоб побачить, куда стрілять. Пойняв?

— Ага.

— Потому, — вів далі сержант, — за розвєдку боєм дають больше наград. Живим останешся — може, й медаль получиш.

— А я мог получить медаль, але сам її віддав, — підключився до розмови невгамовний Прокопенко.

— Як це?

— Та по дурості своїй.

І балакучий поліщук узявся до чергової історії. Товариші любили його розповіді, бо говорив він смачно, живописно і герої просто-таки оживали перед очима слухачів, як оце зараз друг-Колька, який одбріхувався за загублене протитанкове ружжо і наплів таких казок про власне геройство, що командир переписав на нього представлення на медаль, яку вже хотів віддати Прокопенку.

Сам Степан, до речі, свого часу отримав-таки медаль, але не носив і волів не згадувати про її існування. Бо взвод тоді мав форсувати якусь мілку, але досить широку річечку. Командир пояснив задачу — перейти на той берег та зачепитися за пагорб. Несподіванка, сказав, — це наш основний козир. Степан слухав і добре уявляв, що буде далі — після команди хлопці почнуть поправляти чоботи, зайвий раз перевіряти зброю, щоб відтягнути момент зустрічі зі смертю. Командир буде лаятися і погрожувати трибуналом, німці тим часом піднімуть тривогу, і коли бійців вдасться загнати до річки, на них очікує кулеметний вогонь. І тут раптом легкість оволоділа усім Степановим тілом. «Вперьод!», — пролунали слова взводного, і не встигли ще згаснути в очеретах, як він одразу, не зволікаючи, не поправляючись, рвонув щодуху вперед, у теплу літню воду. Біг, неначе олень, здіймаючи бризки, і ця раптовість дійсно виявилася рятівною — німці не встигли зреагувати, і тому перші кулі лягли на воду, коли Степан уже був під пагорбом на протилежному березі. Саме тоді, коли взвод, що теж не очікував на такий фортель, кинувся навздогін через річку, просто під кулеметний вогонь.

Потім ротний викликав його і сказав: «Тобі медаль "За бойові заслуги"». «Не треба, — щиро сказав Степан. — Я не заслужив». Йому і справді було соромно за свій вчинок. Бо якби не побіг першим — більше б встигло проскочити… Ротний набрижив чоло: «Добре. Тоді "За відвагу"». «Не треба», — Степан у глибині душі вважав свій вчинок ніякою не відвагою, а справжнім боягузтвом. Біжучи в атаку попереду, він рятував своє життя, і рятував його ціною життів інших. Ротний зітхнув: «Ну, май совість. Орден нам виділили тільки один, і той для мене. Бери "За відвагу"». Довелося погодитися, щоб не вийшло, що випрошує орден. Адже пояснити ротному свої моральні муки було неможливо. Саме тому свою медаль, загорнуту у чисту ганчірку, Шагута ховав глибоко на дні мішка.

Тим часом до кімнати знову зайшла господиня із чайником в руках. Хлопці подякували і взялися розливати окріп по кружках, додаючи цукор, щоб вийшло те, що на фронті безпідставно називалося чаєм, а насправді було просто гарячою солодкою водою.

Цього разу господиня не пішла одразу — може, переживала, щоб солдати не поцупили її чайника.

— А що, господинько, німці вас сильно обижали? — запитав сержант-кубанець українською, щоб викликати довіру місцевого населення, яке, як попереджали, часто ставилося до «визволителів» вороже.

— Та по-різному, — знизала плечима господиня. — Коли справжні вояки були, то ті нормальні люди, як оце ви, а коли всякі тилові та шуцмани — то мерзота. І грабували, і з людей знущалися. Аж поки хлопи їм всипали.

— Партизани? — уточнив сержант.

Вона не відповіла, і Степан зрозумів, про яких хлопів ідеться.

— Партизани теж були, — врешті озвалася господиня. — Проходили тут. То, пробачте на слові, п’яна сволота гірша за німців.

Тьмяне світло від лампи не давало роздивитися її обличчя, але в голосі було стільки ненависті, що сержант не наважився перепитувати. Господиня забрала чайник і вийшла.

У кімнаті запала тиша. Усі мовчали, обминаючи незручну тему. Політрук багато попереджав про бандерівців, які стріляють у спину, говорив, що вони Гітлера хлібом-сіллю зустрічали, а проте місцеве населення підтримувало і мало не пишалося ними. Це бентежило і бійців, і начальство.