— Нікге, хоїр, гурба, дюрбен!

Чітка команда лунає на горбку в широкій долині річки Толи.

— Раз, два, три, чотири!

Монгол-ревсомолець, інструктор фізкультури, керує гімнастичними вправами гуртка монголок.

Всі дівчатка в червоних хусточках, в європейських спідничках і блузках, роблять гімнастичні вправи, викидаючи руки вперед та вгору. Їхні червоні хустки та європейський одяг свідчать за те, що їх уже торкнувся революційний подув, який шириться по Монголії.

Ці монголки скинули з себе довгі халати — делі, — з довгими широкими рукавами, і разом з ними пута, що не пускали їх брати участь у громадському житті. Їхні майже чорні пласкі обличчя весело поблискують довгастими, мов сливи, очима. Після прокопчених, як шинка, юрт, брудних і задушних, де дим од вогнища виїдає легені, де вічно горить аргал, сухий кізяк, підогріваючи незмінний чай, що його п'ють із сіллю, їм приємно рухатись у вишикуваних лавах на свіжому повітрі під команду молодого монгола.

Арати піші й кінні, у гостроносих чоботях-гутулах, у халатах і гостроконечних малахаях, підходять, під'їжджають і зацікавлено дивляться на вправи дівчат. Бездільники, ледарі лами з непокритими вистриженими головами, з чотками в руках, наче виконуючи свій обов'язок, годинами дивляться на вправи фізкультурниць.

— Нікге, хоїр, гурба, дюрбен!

По-військовому командує чорнявий юнак Гонгор. Він це робить з насолодою, хоча ця робота й стомлює його, як стомлює й фізкультурниць. Під гарячим, сухим, монгольським сонцем і вона здається найважчою. Але Гонгор командує, і дівчата рухаються організовано, струнко, як на найліпшому європейському стадіоні.

Нарешті перерва.

Дівчата, сполохуючи хмари коників, влаштовуються на попаленій сонцем траві. Гонгор стомлено сідає на камінь і чомусь важко замислюється.

Гачита. Він думає про неї.

Він думає про ті суперечності, що їх ще треба перебороти в його країні: рештки феодалізму та ламаїзм, що мають глибоке коріння серед численної монгольської людності. Ще є величезне упередження проти революційної монгольської молоді, що несе культуру до своєї відсталої батьківщини.

Гачита. Вона з юрти, що розташувалась ген там далеко, на березі Толи, з заможної родини, що має табуни та отари овець. Вона щодня прилітає сюди на баскому коні, що в'юном крутиться під нею. Вона щодня гарцює на коні навколо групи фізкультурниць, розбризкуючи сміх, як розбризкує свою течію Тола, пронизуючи Гонгора трохи презирливими поглядами, але несамохіть виявляючи велике зацікавлення до вправ фізкультурниць.

Гачита, — в дерев'яному сідлі, що не змінило своєї форми з часів Чінгісхана, в шовкових паризьких панчохах, в лакованих черевичках, що міцно спираються в стремена, в якомусь дивовижному наймоднішому капелюсі й у традиційному монгольському халаті блискучого синього кольору, —найстаранніший спостерігач фізкультурних вправ групи ревсомольської молоді.

Гонгор звик до її присутності на вправах, і тепер йому бракує її. Бо під поглядами Гачити він не відчуває спеки, млявості й утоми.

Поміж дотепних гострих слів, між сміхом він знайшов уже з нею спільну мову. Її зацікавлення ревсомолом — це та ниточка, за яку він хотів витягти її з прокопченої юрти консервативних батьків, з драговин побутових забобонів та умовностей.

Та ось уже кілька день, як Гачити нема.

Не видко навіть куряви, що в далині завжди здіймає її гарячий кінь. Гачити немає, і Гонгор ламає собі голову над питанням, що з нею сталось. Може, легка юрта знялась із свого місця й перекочувала разом із табунами й отарами на нове пасовисько? Тоді прощавай, Гачито, степи й пустелі висушать тебе й зроблять тебе навіки рабинею ламаїзму!

А може, Гачита хвора? Тоді її лікуватимуть лами за всіма правилами тібетської медицини, що роблять лише калік та божевільних. Будь вона в ревсомолі, її обов'язково лікував би європейський лікар, а так батьки навіть заборонять їй удатись до нього.

«Мені шкода тебе, Гачито!» — хочеться голосно гукнути Гонгорові туди, в далечінь, де виблискує в туманній спеці Тола. Але він мовчки підводиться з каменя й шикує в лаву дівчат. Сьогодні він це робить неохоче і мляво, в нього зник увесь смак до роботи.

Вертаючись додому, Гонгор зустрів старого монгола, якого кілька разів бачив із Гачитою. Гонгор зрадів. Мабуть, цей арат знає, що сталося з нею.

— Сайн байна! — привітався Гонгор.

— Са-айя байна! — спинився коло нього арат, чекаючи на продовження розмови.

— Що з Гачитою? — спитав Гонгор, не гаючи часу на попередній вступ.

— Хохай! Гачита хвора, — з байдужим виглядом відповів монгол.

— Що з нею?

— Мітхуке! Не знаю! Лами кажуть, що вона не видужає. Мабуть, її вже однесли в долину смерті...

Гонгор жахнувся від цієї звістки.

Монгол байдуже подивився на нього й рушив далі. Йому було «хамалге» — байдуже, — чи вмерла Гачита, чи жива вона. Одним більше, одним менше — однаково. Ламаїзм витруїв у нього почуття протесту й виховав дивовижну покору долі.

Гонгор застиг серед дороги. Спека спадала. Від гори Богдо-Хан-Ули з лівого на правий берег Толи простяглася довжелезна тінь. Над пилюгою вулиць, як подих паралітика, завмер передвечірній холодок.

Тінь торкнулася почуття Гонгора, і сум опанував його, безпорадний сум, що прийшов із безмежних рівнин та горбів.

«Лами кажуть, що вона не видужає!» — прошепотів Гонгор. Він знав, що означає цей вирок. Він добре розумівся на звичаях своєї країни. Краще було бути вже мертвим, як ще живому вислухати цей вирок.

«Швидше туди, — в долину смерті! Може, він ще застане Гачиту живою!» — І Гонгор зірвався з місця, перемагаючи втому та хвилювання, що знесилювали його.

Він щодуху побіг геть із міста туди, де серед дабанів у рівнині розкинулось страшне монгольське кладовище: долина смерті.

Монголи не закопують у землю своїх мерців. Скрізь, — на рівнинах та дабанах — горбах, у пустелях Гобі, — можна зустріти людські черепи та кістяки, що їх старанно висушило гаряче сонце. Кістяки верблюдів, яків, коней валяються вперемішку з кістяками та черепами людей.

Коли вмирає монгол, його витягають із юрти й кидають у полі. Юрта негайно ж залишає це місце й перебирається в інше. У містах бували випадки, коли мерців витягали просто на вулицю й залишали так.

Щоб запобігти пошестям, революційний уряд Монголії видав наказа, щоб населення ховало своїх мерців за містом, у так званих долинах смерті, що відповідають нашим кладовищам. Але і цей захід кардинально не вплинув на гігієнічний стан міста. Собаки розтягали мерців з долини й приносили до міста недогризені шматки людського тіла.

Гонгор чудово знає всі ці випадки, але він знає і жахливіші речі, що їх породив ламаїзм.

Монголи не люблять ховати своїх мерців. Для цього вони наймають китайців, що переносять їх на кладовище. Гонгор спостерігав один випадок, коли китайці, які теж, до речі, бояться мерців, несли якогось небіжчика на кладовище.

Від необережності носіїв небіжчик випав на землю з носилок. Китайці негайно ж з переляку розбіглись. Гонгорові та його товаришам довелось багато витратити зусиль, щоб примусити китайців знову покласти труп на носилки й однести його на кладовище.

Уряд видав нового наказа, щоб мерців закопували в землю або принаймні ховали їх у дерев'яних ящиках. Але й цей захід не дав позитивних наслідків.

Кам'янистий ґрунт не дає можливості глибоко закопувати мерців, і хижі монгольські собаки виривають їх з землі. Ящики, що їх дуже важко робити, бо нема дерева, теж не допомогли... Собаки розгризають і руйнують їх краще, як це зробила б людина з молотком або сокирою в руці.

Величезний вплив лам на долю монгольського народу позначився навіть на смерті фундатора народної партії, вождя монгольської армії Сухе-Батора. Сухе-Батор, що застудився при нічному об'їзді варт, був, очевидно, отруєний, через те, що Богдо-Геген, який надіслав йому як ліки... власну сечу, заборонив зробити хворому потрібну операцію. Але тіло Сухе-Батора, незважаючи на звичай виносити небіжчиків у степ, було поховано в землі.