БЕРЕЖНОЙ ВАСИЛЬ ПАВЛОВИЧ

Апарат iнженера Сокороки

Тiльки-но звечорiло, як до квартири iнженера Iвана Свиридовича Сокороки з веселим гамором ввалилося п'ятеро колишнiх його однокашникiв. Сторонньому, може, й дивно було б слухати, як вони, поважнi люди iз срiблом у чупринах, тиснучи руки, вигукували:

- Вiтаю, Ваню!

- Поздоровляю, Ваню!

- Спасибi, Костику. I тобi, Петю!

Ваня, Костик, Петя, Павлуша... У кожного з них уже дорослi дiти, але їм приємно звертатися один до одного по-колишньому. Це нiби повертає молодiсть.

Друзi прийшли до Сокороки "потягати його за вуха, щоб великий рiс i здоровий був". Колись, мовляв, предки мали звичку в день народження "тягати за вуха", а чому б i їм...

- От i добре, що завiтали! - радiли Сокороки. - Тiльки... де ж вашi жiнки?

- Та ми так, на ходу...

Вручаючи пакунки, "хлопцi" мимрили щось невиразне, але Сокорочиха огрядна, можна б сказати, велична жiнка, категорично заявила:

- Е, нi! Я їх запрошу по телефону!

- Ну, що ж, - усмiхнувся Сокорока, - поки жiнки там зберуться, я вам покажу дещо...

Гостi пригадали, що Iван Свиридович давно вже конструює якийсь незвичайний апарат, i, користуючись нагодою, квапили iнженера продемонструвати той винахiд. Розташувалися в кабiнетi, який, власне, бiльше скидався на лабораторiю. Тут i на столi, i на стелажах поряд iз книгами громадилась сила-силенна всiлякої апаратури. Все те полискувало пластмасою, тьмянiло металом, поглядало спокiйними зеленкуватими вiчками осцилографiв. Простiнок бiля балконних дверей зайняла установка, схожа на електронну лiчильну машину.

Господар мовчки вимкнув люстру, i кабiнет у темрявi одразу набув якоїсь загадковостi. Запала нашорошена тиша. Iван Свиридович клацнув умикачем замигали iндикатори, на екранi осцилографа затремтiли зеленi хвильки електронних сплескiв.

- Оце i є той прилад... Я ще нiкому його не демонстрував. Зветься БЕР...

Хтось кинув iронiчне:

- Коротко i ясно.

- Це робоча назва. Зараз ми випробуємо апарат. Ви, звичайно, читали про всевидючий екран, вiдкритий Миколою Iвановичем Кабановим. Повiдомлення про це вiдкриття обiйшло пресу всього свiту в листопадi шiстдесятого року.

- Це про те, що радiохвилями можна обмацати усю Землю?

- Так. Радiохвилi, вiдбитi поверхнею Землi, частково повертаються туди, звiдки вийшли. I можуть показати на екранi локатора те, вiд чого вiдбилися...

- А з допомогою цiєї установки теж можна зазирнути в найдальшi куточки Землi?

- Я працював у iншому напрямi, - сказав Сокорока. - Цей апарат, хлопцi, теж своєрiдний всевидющий екран. Але вiд кабановського вiн вiдрiзняється тим, що... Одне слово, БЕР може показати нам майбутнє!

Всi булi враженi.

- Машина часу?.. Неймовiрно!

- Подорож у майбутнє?.. Чудово!

- Нiчого неймовiрного або чудового тут нема. Наша наука й технiка всесильнi.

Сокорока сiв до апарата.

...На екранi з'явилися двi постатi. Вони сидiли на стiльцях у кiмнатi, дуже схожiй на вiтальню Сокорокiв. Спочатку це були невиразнi силуети, якiсь тiнi. Але ось вони почали "оживати", i скоро добре стало видно, що то юнак i старша жiнка. Деякий час тi двоє сидiли мовчки, нiби не знаючи, що дiяти. Нарештi жiнка мовила:

- Все-таки Заполяр'я - це Заполяр'я. Суворий край! Не їдь, сину... I без тебе тi вишнi зберуть.

- То ж було колись, мамо! - Юнак якось неприродно схопився з стiльця, заходив по кiмнатi. - Тепер клiмат Заполяр'я хоч i не такий, скажiмо, як у Криму, але... Одне слово, не суворiший, нiж на пiвночi України чи на пiвднi Бiлорусiї. Цьогорiчний урожай вишень у Заполяр'ї перевершив усякi сподiвання, i якщо ми, молодi, не допоможемо його зiбрати...

Юнак розповiв про греблю Берiнгової протоки, про теплi течiї, спрямованi в Пiвнiчний океан ("Просто Пiвнiчний, а не Льодовитий, мамо! Недаремно ж i назву змiнили!"). Змалював їй складний механiзм утворення циклонiв i антициклонiв, що також приносять у Заполяр'я невичерпнi потоки тепла. I поки хлопець говорив, на екранi видно було i греблю, що з'єднала два континенти, i реакторний острiв поблизу неї, i безконечний простiр океану. Здавалося, зеленуватi хвилi котяться через кiмнату i от-от пiдхоплять i понесуть присутнiх.

- Все це я знаю, - зiтхнула мати, - а що, як, бува, вiдмовить установка, ну, трапиться яка-небудь аварiя, що тодi? Як застукає вас мороз у лiтнiх костюмчиках, не радi будете i ягодам. Вiзьми про всякий випадок дiдову шубу... - Невiдомо звiдки в руках у неї раптом з'явилося добротне, пiдшите соболиним хутром пальто, дуже схоже на те, що його носить сам Сокорока. - Вiзьми!

Син засмiявся i замахав руками:

- Що ви, що ви! Не треба!

- На випадок аварiї... - благала мати. - Адже за теорiєю ймовiрностi можлива одна аварiя на десять тисяч рокiв.

- I ви боїтеся, що вона станеться саме тепер?

- А що ж ти думаєш? Все може бути!

Клацнув вимикач. Екран погас.

Вiдразу ж схопився Скептик.

- Дозвольте, Iване Свиридовичу, тобто Ваню, покажи, що там у тебе за екраном - телевiзорний кiнескоп чи, може, кiнострiчка?

За екраном усi побачили тiльки плетиво провiдникiв.

- Значить, це якась нова конструкцiя телевiзора!

Сокорока загадково усмiхався:

- Але ми можемо за допомогою цього телевiзора бачити не те, що нам пропонує студiя, а те, що самi схочемо...

- Я хочу дiзнатися про космiчнi польоти! - випалив хтось.

Сокорока погасив свiтло i сiв до апарата.

Цього разу присутнi побачили перед великим екраном, що зайняв майже всю стiну, молоду жiнку. Вона натискує якiсь кнопки, говорить:

- Алло! Мiсяць!.. Будьте ласкавi, менi космодром кратера Коперник. Алло, космодром?.. Запросiть до екрана товариша Сiдлайракету. Це дружина...

На екранi з'явився високий стрункий чоловiк у костюмi астронавта точнiсiнько такому, як тепер малюють у журналах.. Вiдхилив шолом - обличчя сердите, нахмурене.

- Що сталося? - замiсть привiтання спитала дружина.

- Та нехай йому всячина. Не будемо знiмати!

- Чому? Це ж фiльм про Мiсяць!

- Чи ти з Марса впала, що дивуєшся. Хiба не знаєш режисера Крапки? Походив по кратеру, подивився на внутрiшнi схили кiльцевої гiрки, хмикнув i каже: "Нецiкава фактура. Знiмемо в павiльйонi, на Землi. Крапка". Всi оператори i їхнi помiчники доводили йому, що муляжi не можуть замiнити натуру, а вiн своєї: "Ми не фотографи, а митцi. Крапка". Одне слово, даремно тiльки ракету ганяли - повертаємося нi з чим.

- Коли будеш вдома?

- Через тринадцять хвилин стартуємо. На вечерю встигну.

- Чудово! Що тобi приготувати?

- Шашлик. Та пiдсмаж цибульки, не забудь...

- А рислiнгу з мiнеральною водичкою?

- О, це буде чудово!

- I сигарет, звичайно, купити?

Обличчя чоловiка розпливлося в усмiшцi.

- Ти в мене золото! На жоднiй iз планет немає такої дружини...

- Це ти правду сказав, бо я невтомно пiклуюся про твоє здоров'я. А тому в оце замовлення доведеться внести невеличкi змiни. Пiсля космiчного польоту дуже корисний вiтамiнiзований кефiр. Та ще морквянi котлети. Я читала нову працю доктора кулiнарних наук...

- Так навiщо тодi й запитувати?

- Я ж хочу догодити.

Екран погас. В темрявi почувся голос Софiї Миколаївни:

- Майже всi зiбралися. Чи не пора 6 i до столу? Там є дещо смачнiше вiд кефiру...

- Встигнемо! - гукнув оптимiст. - Хочеться зазирнути за обрiї часу. Цiкаво, як у майбутньому, скажiмо, буде поставлено охорону здоров'я?

Знову засвiтився екран. Поволi вичiткувалася картина: острiвець в океанi. Високо над будiвлями здiймається позолочений шпиль. I враз усi побачили якесь примiщення. Оточений головками мiкрофонiв, там сидiв чоловiк середнiх рокiв i тривожно говорив: