Еолу обсипало жаром. Те, що замислив цей упертий чоловiк, було абсолютно нездiйсненним, означало його загибель, - то навiщо ж... який сенс?

- А ти все зважив? Усе продумав?

- Ми з тобою ще молодi, - заговорив розважливо Нескуба. - Часу вистачить. А сповiстити на Землю про нашi вiдкриття - це завдання iсторичної ваги, наш святий обов'язок. От зберемо всю можливу iнформацiю про Гантелю, плескате сонце...

- Слухай, а це не втеча? Тут буде страшенно важко, небезпечно, а ти...

Нескуба зiтхнув.

- Невже ти хоч на мить могла припустити, що я вiзьму та й утечу вiд свого колективу? Залишу друзiв, товаришiв напризволяще, перед невiдомiстю? Гай, гай, Еоло... - Поплескав її по плечу. - Не треба так погано думати про свого чоловiка. Доки наша колонiя не вкорiниться на Гантелi, доки не запрацює автономний, незалежний од "Вiкiнга" механiзм життя, - доти я буду разом з усiма. А коли без моєї допомоги зможуть обiйтися, отодi вже матиму моральне право повести "Вiкiнг" у далекий рейс.

На вiдмiну вiд Еоли, вiн увесь час говорив тихо, здавалося, навiть спокiйно, але в голосi була така несхитна воля, така рiшучiсть, переконанiсть, що Еола зрозумiла: усе давно обмiрковано, зважено, i нiякi умовляння тут не допоможуть. Проте не хотiла вiдступати, в неї був ще один аргумент...

- Я тобi ще не казала: я стану матiр'ю.

Гордiй мiцно обняв її i, цiлуючи в щоки, губи, очi, приговорював:

- Ось тобi, ось тобi - за те, що мовчала!

Еола почервонiла, як троянда. Ну, тепер Гордiй залишиться тут, її славетний, любий Гордiй...

- Ох, як це здорово! - вигукнув, i в Еоли радiсно тенькнуло серце: лишиться! - Чудово! - Нас у кораблi буде троє! Уявляєш? Утрьох прилетимо на Землю!

Розчарована Еола похнюпилась, тяжко зiтхнула.

- Нi, Гордiю, я не хочу, щоб мiй син народився у невагомостi. Небезпечно, ти ж знаєш.

Її обличчя потемнiло, губи склалися в рiвну лiнiю i вiд того здавалися тоншими, анiж були насправдi.

- Ну, заспокойся, - сказав лагiдно i заглянув у вiчi. - Вiн може народитися i на Гантелi, а що? Пiдождемо, доки перший гантелянин зiпнеться на ноги...

"Усе-таки в чоловiкiв черствi серця... - думала Еола. - Навiть дитина... Про майбутнього сина говорить, як про стороннього, - перший гантелянин... Вигадав слiвце... А це ж твоє рiдне, це iскринка нашого життя передалася в естафетi поколiнь... I що ж - хiба на цьому наш обов'язок скiнчився? Треба ж виплекати, вiдстояти цю пелюсточку, щоб не загинула в суворих, може, навiть ворожих обставинах... Вiн, звичайно, скаже: у кожного своя логiка. Це так, у кожного своя... Але ж правда, iстина - одна?"

- Ну зрозумiй же, Еоло, чуєш? Ятрить менi серце Земля, рiдний край...

- А менi, гадаєш, не ятрить?

Губи її затiпались, Еола не стрималась i заплакала. Сльози роїлись бiля очей, а коли жiнка стрiпувала вiями - вiдпливали у простiр, огинаючи Еолину голову по елiптичних орбiтах.

- Оцього ще бракувало: перетворити каюту на акварiум! - спробував пожартувати Нескуба. Та дружина жарту не сприйняла, блискучi кульки вiдскакували вiд очей ще iнтенсивнiше. Тодi вiн похмуро сказав: - Ну, от що, нехай буде по-твоєму - сам я не полечу. Якщо ти не передумаєш i нiхто iнший не пiдтримає мене - стану гантелянином. Крапка. Сам не впораюсь. Та й психологiчно... не витримаю. Але...

- Що? - Еола нетерпляче змахнула рукою, вiдганяючи краплини з-перед очей.

- ...Але я все-таки сподiваюсь, що ти передумаєш. В кожному разi, переконуватиму, - а раптом прозрiєш, уперта гантелянка?

На заплаканому обличчi в неї проступила якась нiякова, несмiлива посмiшка.

14

Не один десяток виткiв зробив навколо Гантелi "Вiкiнг", доки на поверхню планети було спущено важку технiку, легке спорядження, рiзноманiтнi припаси, електронних роботiв - Самсона i Далiлу, а слiдом i весь екiпаж. На борту корабля-супутника залишалось тiльки двоє: капiтан Нескуба i астроном Лойо Майо.

Капiтан майже не вiдходив вiд пульта, а "фанатик науки" не вiдривався вiд телескопа. Нескуба не мав намiру турбувати його, пам'ятаючи астрономову пристрасть до вивчення тутешнього "поясу життя". Неску-бинi очi пильнували Гантелю, астрономовi - чорний простiр, нерiвномiрно поцяткований зорями. Дiлянку неба, затулену пиловою хмарою, Лойо Майо фотографував у рiзних фiльтрах. Iнколи, одержавши цiкавий знiмок, вiн поривався побiгти до Нескуби, подiлитися новиною, але передумував. Та й вiльного часу - так вiн вважав - не було й митi. Годинами марудився бiля телескопа-спектрометра, поставивши собi завдання "розширити дiапазон" iнструмента. А вже коли вiн поставить завдання, визначить мету, то добиватиметься свого, що б там не було, всю свою енергiю до найменшої краплинки спрямує на здiйснення задуманого. Воiстину дивовижна iстота людина: сама на себе плете сiтi! Виборсається з однiєї - одразу ж береться за другу.

Нескуба сидiв перед великим оком оглядового екрана, обiпершись об спинку крiсла i закинувши ногу на ногу. На екранi купчились знайомi лиця товаришiв, а вiн ловив себе на тому, що вже вiдчуває свою окремiшнiсть вiд них, дивиться, нiбито стороннiй. "От вони залишаться на Гантелi, а я полечу... Еола також буде поруч мене... I синок... А може, дочка?.. Можливо. Хоча я чомусь бажаю сина... Але й ви будете з нами на кораблi, усi до одного... Бачитиму вас на екранi, такими доставлю й на рiдну Землю - милi, заклопотанi обличчя, очi, в яких вiдбилося i щастя порятунку, i тривога перед невiдомiстю. Нiчого, друзi, Гантеля прийме вас... А згодом людство перекине космiчний мiст помiж двома свiтами..."

Нескуба час вiд часу натискував на пуск стереокомплекта, щоб зафiксувати найцiкавiшi й найсуттєвiшi, з його погляду, сцени. Хоча, як подумати, уся ця зорова iнформацiя - i дрiбнi епiзоди, i значнi подiї - в майбутньому буде неоцiненна як для нього, так i для Землi. Висадка на невiдому, неймовiрно далеку планету, може, перший струмочок нової цивiлiзацiї, який з плином часу розiллється так само широко, як i на Землi...

Худорлявий Хоупман, чорнявий Саке Мацу, статурний Павзевей, бiля нього - Рената, Iдерський розмовляє з iнженерами, до Еоли пiдiйшов Алк, показує рукою вдалину, туди, де темнiє лiс. Ну, ясно, його ботанiчна душа прагне до флори. Нескубинi пальцi ворухнулися, але не натиснули вимикача нехай... Хiба вiн ревнує, чи що? Цього йому не вистачало! Алк своїм нiяковiючим обличчям нагадував Нескубi переодягнену дiвчину, i тому капiтан ставився до ботанiка трохи iронiчно. Зараз, правда, його опанувало зовсiм iнше почуття: якась поблажлива доброзичливiсть до всiх взагалi i кожного зокрема. Нехай їм тут добре ведеться, на цiй Гантелi!

Тим часом на поверхнi планети хаотичний рух людей поволi ввiйшов у русло - створилася колона з тягачiв, фургонiв, платформ, яка рушила до мiсця тимчасового поселення. Попереду, важко переступаючи з ноги на ногу, крокував могутнiй робот - Самсон, а позаду човгала Далiла. їхнi об'єктиви i антени пильно стежили за навколишнiм простором, оберiгаючи спокiй та безпеку людей. Це добре, подумав капiтан, так i треба, хоч на суходолi не виявлено тваринного свiту, проте несподiванки не виключенi, океан ще залишається таємницею. Та й у лiсових нетрях...

Саме цiєї митi в Нескубинiй головi з'явилася самовiльна думка: а чи не лишитися? Вiн остерiгався цiєї думки, вiдганяв її, та вона все-таки проривалась крiзь психiчнi бар'єри, вносила сум'яття у свiдомiсть: може, таки залишитися? Планета цiлком нового типу - на її вивчення варто вiддати все життя. I товаришi, друзi, колектив - це ж осередок людства! Не кажучи вже про власну сiм'ю...

Нахмурилось обличчя, помiж бровами пролягла вертикальна зморшка, очi затуманились задумою. Все-таки життя складнiше за шахову партiю, тут важче вибрати хiд! Але можна вибирати... I вже ця можливiсть, ця свобода волi пiдносить, окрилює тебе. Почуваєшся людиною в неосяжному розумiннi цього слова, а не якимось бiороботом з обов'язковою програмою. Он як створила тебе Природа!

"Я можу або залишитися на Гантелi, - мiркував Нескуба, - або вирушити у зворотну мандрiвку... Треба все зважити, все врахувати... - Чоло нахмурилось, несамохiть погладив його пальцями. А чи можливо "все врахувати"? О, це вже починаються сумнiви. Ще цього менi бракувало! Можливо, чорт забирай, проаналiзувати все те, що тобi вiдомо, а чого не знаєш - то так i буде".