— Маячіння хворої людини, — зло відповів Ігнатьєв.

Боровик глянув на нього, ніби жаліючи чи співчуваючи.

— Нічого ти, Ігнатьєв, у тому досліді, видно, не зрозумів, а то б ніколи такого переляку з тобою не трапилося. Адже пішла реакція? Пішла! Хіба тобі не ясно — це величезна перемога…

— Перемога, за яку ми всі можемо піти під суд.

— І так може бути, тільки це вже нічого не змінить. Загнуздати цю реакцію ми зуміємо, а найголовніше зроблено.

Останні хвилини перед вибухом ніби заново пройшли перед очима Сергія Боровика. Він ні тоді, ні пізніше не міг зрозуміти, звідки прийшло до нього несподіване відчуття катастрофи. На невеличкому контрольному пульті, де розташувались білі циферблати, жодна стрілка не віщувала наближення небезпеки. І все-таки це відчуття прийшло і, порушивши всі накази Басової, він кинувся вперед, за стіну, майже до самої камери.

Бувають події в житті, коли секунда виявляється дуже великим відрізком часу. Щось подібне Боровик відчув тоді. В десяту частку секунди відбувалися величезні зміни і зрушення, він бачив їх, але якось вплинути, якось попередити їх вже не міг. Мозок міг збагнути те, що творилося перед очима, але руки не могли встигнути виконати всі накази мозку; коли б ще хоч одна секунда залишилась у розпорядженні Сергія Боровика, вибуху не було б. Він розумів це тепер цілком ясно, однак злякався: а може, це розуміння і ясність є лише наслідком рани, нестачі крові? Може, це звичайне маячіння? Тут треба все дуже добре, так, дуже добре перевірити.

Колись, ще під час війни, на Балтиці йому довелося пережити щось подібне. Він ішов на торпедному катері, розвинувши повну швидкість, щоб перехопити фашистський конвой транспортів. У морі, непривітному, почорнілому, гуляв шестибальний шторм, і катер мало не стрибав з хвилі на хвилю, гострим носом перерізаючи пінні буруни, то зовсім опускаючись у глибокі долини між двома водяними горами, то злітаючи на увінчані піною вершини. От саме тоді в нього і з’явилось передчуття, що зараз перед катером вирине пливуча міна. І справді, вона виткнула свої смертельні ріжки саме там, де він чекав. Вони пролетіли на відстані кількох сантиметрів від смерті і, вже віддаляючись, встигли розстріляти чортову рогату потвору. Все це тривало кілька секунд, а може, навіть менше, і пояснити цей випадок Сергій Боровик довго не міг, аж доки один з друзів-командирів не розповів йому про такі секунди ущільненого часу, коли події плинуть одна за одною так швидко, що людські почуття не встигають простежити за ними, і вже не можна зрозуміти, що трапилося раніше, а що пізніше. Спортсмени і військові знають це дуже добре.

Отак було і під час вибуху на заводі. Шкода, не встиг він перекрити другого вентиля, зараз все було б зовсім іншим: і не боліла б стягнена міцними сталевими скріпками шкіра на голові, і вікно не пливло б перед очима, і не було б таким смертельно переляканим обличчя Костянтина Ігнатьєва.

— Так, дуже шкода, не вдалося мені другого вентиля перекрити, — повторив Боровик таким тоном, ніби йому хтось довго і вперто заперечував.

— Досить того, що один перекрили, ніхто не знає, що було б, коли б іще другий…

— А я знаю. Голова моя була б цілою, це напевне, і вибуху не було б. Але це все дрібниці. Найголовніше я знаю.

— Що ти знаєш?

— Я знаю, чому стався вибух.

— Ми всі це знаємо, — тихо сказала Зоя.

Ігнатьєв подивився на обох своїх співбесідників, ніби на малих дітей. От воістину послав йому бог помічників і співробітників! Невже вони насмілюються думати, що знають таке, чого не знає він сам, Ігнатьєв? Смішно і якось навіть образливо. Бувають же на світі такі самовпевнені люди. Але нічого, зараз він поставить на належне місце цього хвалькуватого Боровика.

— Ти говориш так, — глузливо сказав Ігнатьєв, — ніби і справді розумієшся на хімії. Проте май на увазі — тобі ще рано судити про такі високі матерії. Коли ти тільки вступав до інституту, я вже був інженером. І не тобі, людині, яка лише три роки тому одержала диплом, судити про процеси, мало відомі навіть видатним хімікам нашого часу. Дозволь мені самому про всі причини і наслідки роздумувати.

Ні глузливий тон, ні самі слова не справили на Боровика ані найменшого враження.

— Може, дозволю, а може, й ні, — задумано відповів він.

— А це що значить? — наїжився Ігнатьєв.

— Те ж саме. Я вже мав честь тобі доповісти — ці пластмаси вже перестали бути тільки твоїм винаходом.

У Ігнатьєва знову закипіло серце. Чому це всі намагаються якось прилучитись до його винаходу, до його таланту, до його слави? Як йому зробити так, щоб ніхто ніколи навіть мріяти не міг поставити своє прізвище поряд? Як довести, що вони малесенькі, жалюгідні пігмеї, коли рівняти до його, ігнатьєвського, таланту?

— Годі! — крикнув він на повний голос, але крик прозвучав, як стогін. — Годі! Примазуватись до свого винаходу я нікому не дозволю! Багато вас таких любителів чужої слави на білому світі ходить.

На Боровика цей крик не справив ніякого враження. Він дивився на Костянтина Павловича своїм єдиним відкритим блакитним оком спокійно і поблажливо, ніби наперед знаючи, що може сказати винахідник. Але Зоя Василенко стерпіти таке не могла і вибухнула запально й гаряче.

— Як вам не соромно! — майже пошепки, щоб не зірватися, заговорила вона. — Як вам не соромно про Сергія Петровича і про всіх нас так думати! За ваш винахід весь колектив заводу вболіває, ризикує, переживає, працює, а ви… Невдячна ви людина, от що ви таке, — нарешті Зоя не витримала і з шепотіння перейшла на повний голос, а потім аж на крик. — Про таких, як ви, при повному комунізмі навіть згадки не буде! Не буде!

— Без таких, як я, — гордо сказав Ігнатьєв, — повного комунізму побудувати взагалі неможливо, бо ми мозок сучасної науки і техніки.

— Роздайся, море, жаба пливе, — кинув Боровик.

Від такого зухвальства Ігнатьєв на мить занімів, не знаходячи потрібного слова, і його синюватобліде обличчя знову стало буряковіти. Як глибоко зневажав він у душі і цього зухвалого Боровика, і навіть зворушливу у своєму гніві Зою Василенко. Ні, мабуть-таки недостойні вони справжньої відповіді, мабуть, краще гордо промовчати, зневажити всі ці дрібні закиди малоосвічених людей, тим більше, що якоїсь належної відповіді він так і не знайшов, а мусить бути ця відповідь убивчою, гострою, як бритва. Проте залишити останнє слово за Боровиком він ніяк не міг і тому крикнув, усвідомлюючи, що це нерозумно, але не маючи сили стриматися:

— Товаришу Боровик, я кандидат хімічних наук і наказую вам замовкнути. Зрозуміли ви? Замовкнути!

Це було нерозумно, смішно, принизливо, але змовчати він не міг, вже сам знаючи, в яке дурне становище себе ставить. Слова самі зірвалися з його язика, і їх не повернеш ні за яку ціну. Чомусь цілком недоречно згадалося прислів’я: «Вилетить, не спіймаєш». От уже дійсно — «вилетить, не спіймаєш».

Боровик глянув на Зою, дівчина — на Боровика, і вперше за довгий час у директоровому кабінеті з’явилася посмішка. Дорого віддав би Ігнатьєв, щоб не бачити спотвореної бинтами і скривленої усміхом щоки Боровика, не бачити фарбованих Зоїних губ, які несподівано розкрилися, показуючи рівні перлини білих зубів.

— Замовкніть! — ще раз крикнув він, вже не володіючи собою.

— Ми й так мовчимо, товаришу кандидат, — поштиво відповів Боровик.

Невідомо, чим закінчилася б ця майже непристойна сцена, коли б Зоя, бажаючи приховати сміх, не відійшла б до вікна і не глянула б на заводське подвір’я. Посмішка зразу зникла з її обличчя.

— Тихо, товариші, — уривчастим голосом сказала вона, хоча ніхто з чоловіків і не збирався щось казати. — Марія Іванівна приїхала.

Ігнатьєв чи то вилаявся про себе, чи то застогнав і знову кинувся обличчям на диван, ніби намагаючись заховатися в глибоку шпарину, де так затишно пахне вовною і пилюгою.

Зоя сіла в крісло біля столу, Боровик теж. Невідступно дивилися вони на широкі, оббиті чорною цератою двері, за якими вже чулися швидкі, енергійні кроки. От вони наближаються, наближаються, на мить спинились, двері розчинено навстіж, Марія Іванівна Басова стала на порозі свого кабінету.