— Крові? — сполошилася Зоя.

— Так, звичайнісінької крові, медицина цю штуку вже давно знає…

— Так, так… — збентежено вимовила Зоя. — От шкода, я…

Зараз їй здавалося, ніби вона пропустила якусь надзвичайно важливу нагоду в своєму житті. Могла допомогти і не допомогла. Як же це так сталось? Чому вона вчасно не поїхала до лікарні, не запитала?

Боровик зразу помітив її збентеження, і блакитне око його стало ніби ще світлішим.

— А що було б, якби знала?

— Ні, ні, нічого, — тепер Зоя прагнула тільки одного — приховати свої почуття, щоб ніхто, навіть сам Боровик не міг їх відгадати.

— Хороший ти чоловічок, Зойко, — засміявся Сергій Петрович. — Дурнувата трошки, та це не біда. З часом мине.

— Ні, не мине, — спалахнула Зоя, вона не терпіла, коли хтось починав говорити з нею у такому тоні. — Мені вже двадцять п’ять, і я прошу… про це не забувати!

— Добре, не забуватиму, — відповів Боровик.

Він, мабуть, з хвилину дивився на простертого на дивані винахідника, ніби вирішуючи, що зараз слід зробити, потім трохи поправив бинти на голові і сказав:

— Слухай, винахідник, а ти так і лежатимеш, носом у диван, в позі класичного розпачу?

— Краще не зачіпайте його, Сергію Петровичу, — сказала Зоя, — хай лежить. Людині важко, можна зрозуміти…

Ці міркування не справили та й не могли справити на Боровика ніякого враження. Весь сповнений енергії, він не терпів людського безсилля. Воно здавалось йому чимсь ганебним, неприпустимим для справжньої людини.

— А що це за недоторкана особа, щоб її не чіпати? — гримнув він. — Вставай, винахідник, я тобі зараз інтересну історію про морського царя Нептуна розповім.

Ігнатьєв не ворухнувся, але ніби з-під дивана почулось:

— Дивись, щоб тобі не довелося історію про міського прокурора Малахова почути.

— Про Малахова? З охотою почую. Мені цього боятися нічого, я людина потерпіла, в мене за кормою чисто.

Ігнатьєв тихо застогнав. Йому страшно було навіть подумати, що зараз він став такою людиною, якою може зацікавитись прокурор. В цю мить він страшенно заздрив Боровику, всім людям, які можуть спокійно жити, не думаючи про суд, слідство, прокурорів. Невже і в його житті був колись такий щасливий час? Ні, все це якесь страшне непорозуміння! В усьому винна Басова, а не він, Ігнатьєв, і це дуже легко довести. Але Басова невідомо де, а Боровик тут, поряд, і його спокійну впевненість у непричетності до справи просто неможливо перенести.

— Можеш не сміятися і не торжествувати, надто рано робити висновки, — сказав Ігнатьєв, знову сідаючи на дивані. — Боюсь я прокурорів.

— Боятися їх нічого, — відповів Боровик. — Прокурори до того ж різні бувають. А тут злочину нема, вигадувати його Малахов не стане. Ти зараз переляканий на смерть, трусишся, як овечий хвіст, а для власного заспокоєння язиком плещеш, нічого про прокурора Малахова не знаючи.

— Ну, і що ж, — уперто сказав Ігнатьєв, — нічого я про нього не знаю, знати нічого не хочу і знайомитися з ним ніякого наміру не маю. Коли маєш таку охоту, можеш сам його вивчати скільки завгодно.

— От і даремно, — уважно розглядаючи зблідле і зім’яте обличчя Ігнатьєва, сказав Боровик. — З твоїх знайомих це був би один з найцікавіших. Ти вчора обідав?

— Ні.

— Вечеряв?

— Теж ні. Мені навіть подумати про якусь їжу гидко. Це тільки ти, з твоїми дубовими нервами у такі хвилини можеш про свинячі відбивні думати. Дуб ти, а не інженер.

— Може бути… А тільки я згадую свого колишнього командира Галахова, той завжди говорив… Хоча до тебе зараз наші земні діла не дійдуть. Не скажу я тобі золотих слів мого командира Галахова. Зою, Басова ще й досі на тій комісії?

Зоя стрепенулася.

— Так, вона пішла на комісію. І наказала чекати. Ми вже все тут переговорили і передумали. Просто вже несила чекати, серце не на місці…

— Я думаю, є про що поговорити, — сказав Боровик, — це ж, мабуть, з півмільйона карбованців хвалою до бога пішло. Слухай, винахідник, а ти знаєш, про що я зараз думаю?

— Не знаю і не дуже цікавлюсь знати, — різко відповів Ігнатьєв.

— Даремно. По-перше, я думаю, що ввічливим не шкодить бути навіть погорілим винахідникам…

— А по-друге? — не витерпіла Зоя.

— А по-друге, цей дослід нам негайно треба поставити знову. Запасна апаратура у нас є, стіну в лабораторії за два дні відремонтують, чого ж чекати?

— Ідіот, — простогнав Ігнатьєв, — безнадійний, спадковий ідіот.

— Звичайно, це може бути, — ніщо в світі не могло вивести Боровика зі стану надійної рівноваги. — Але, незалежно від мого розумового стану і здібностей, дослід удруге треба ставити неодмінно. Це ясно.

— Замовкни! — істерично вигукнув Ігнатьєв.

Для нього тепер навіть сама думка про повторення досліду була більш ніж страшною, просто неприпустимою. Згадувати хвилини, коли почався дослід, коли стався вибух, було жахливо до нестями. Зараз він прагнув тільки одного — якось виплутатись, не дуже скомпрометувавши свій винахід, з цього скрутного становища, а там, коли все забудеться, повернутись до дослідів, помаленьку, тихенько, не привертаючи нічиєї уваги; все підготувати, а років через чотири або п’ять знову заговорити про цю пластмасу, вже не як про фантастичний винахід, а як про реальну дійсність. І раптом, на тобі, з’являється оцей Сергій Боровик і замість того, щоб покаянно мовчати і самокритикуватися, починає вимагати нових дослідів, які вже напевне не вдадуться і, більше того, зганьблять саме ім'я Костянтина Ігнатьєва.

— Замовкни! — ще раз вигукнув він високим, напруженим голосом. — Зараз тільки падлюка може ставити питання про повторний дослід.

— Та-ак, — протягнув Боровик, — видно, тебе цей вибух і справді перелякав на все життя. Але мушу тобі сказати, що це від тебе тепер вже не залежить. Запитувати тебе ніхто не стане.

— Що? Ніхто не стане запитувати?

Оте відчуття, яке інколи мучило Ігнатьєва раніше, спалахнуло в серці ніби пекуче полум’я.

— Ти, мабуть, забув, що я винайшов цю пластмасу, що я господар винаходу.

— Не турбуйся, ніхто цього не забув і забувати не збирається. Був ти винахідником пластмаси, ним і залишишся, але тепер це вже справа честі нашого заводу, всього нашого інженерського колективу.

— Боже, які красиві слова! Коли дійде до прокуратури, побачимо, хто відповідатиме, колектив чи хтось інший.

— Не бійся, Ігнатьєв, знайдеться кому відповідати. А дослід неодмінно треба ставити знов…

Саме в цю мить Боровикові здалося, ніби кімната похитнулася чи у стільця раптом почали розм’якати і вигинатись ніжки. Ясновидимою залишалася тільки одна нерухома точка: перехрестя рами широкого вікна, сповненого променів осіннього сонця. Він добре знав, чому з’являється таке відчуття. Це дається взнаки втрата крові, але він не піддасться, не піддасться — і все. Кулаки міцно стиснулися самі собою і важко вперлися в коліна — чомусь здавалося, ніби так легше зберегти рівновагу. Всі м’язи напружились, і тіло скам’яніло в одному бажанні: втриматися, не похитнутися. Здавалось чомусь надзвичайно важливим, щоб нічого не помітили ні Зоя, ні Ігнатьєв. За кілька секунд ця слабкість мине і тоді знову можна буде вільно жити і розмовляти.

На мить спробував відпустити кулаки — сонячне вікно похитнулось. Ніби з туману донеслись ледве чутні, швидше вгадані, ніж почуті, слова Зої:

— Сергію Петровичу! Вам зле? Не треба більше розмовляти. Все буде гаразд.

— Так, Зойко, все буде гаразд, — наче крізь зуби проціджуючи кожен звук, вимовив Боровик. — Все буде дуже добре. Ти не бійся, нічого зі мною не трапилося.

Тепер він, мов якась стороння людина, стежив за тим, як предмети, ще мить тому запнуті пеленою білого, непрозорого туману, набувають звичайних барв і форм, як міцнішають ніжки стільця, як повертається здатність вільно рухатись і говорити. І, вже відчувши себе зовсім твердо, ніби бажаючи ствердити свою перемогу над хворобою, над самим собою, Боровик сказав:

— Думаєш, Зойко, я з курсу збився? Нічого схожого. Доки кістки цілі, все буде добре… — І знову повторив настійливо і вперто: — А дослід все-таки неодмінно треба ставити знов.