— З точки зору усіх прокурорів я вже повинна відповідати за свої вчинки.

— Ну, тут, мабуть, особливо радіти нічого, — озвався Іван Семенович Зуб.

— От що правда, то правда, — сказав Малахов.

— Гупало чого дзвонив?

— Хто? А-а-а… Гупало. Та він все не наважиться в справі Каюкова якихось там господарників вилучити. Мене запитує, а я справи не знаю. Та хай вони сказяться, всі ці справи! Не будемо про них говорити. Сьогодні Любоччин день, і всі на світі справи заборонені! Де Ганна? Де Марія Іванівна?

— Немає ще. Запізнюються, — мало не трагічно відповіла Варвара Павлівна, з’являючись на порозі, і всі зрозуміли, що це запізнення для неї, як гострий ніж у серце.

— Нічого, Варваро Павлівно, не горюйте, зараз ми їх підженемо. Начальство ніколи не спізнюється, воно затримується, про це забувати не слід. Ага… Любочко, це тобі цукерки, а от це… — він витяг з кишені невеличку червону коробочку, поклав собі на долоню, другою рукою кілька разів змахнув над нею, ніби збираючись показати дивовижний фокус, потім легко відкрив кришку.

Маленька золота каблучка з чималою бірюзинкою виглянула на світ зі своєї синьої оксамитової схованки. Любочка аж руками сплеснула від несподіваної радості. Ця перша в житті скромна дівоча каблучка була ще одним свідченням того, що Люба — вже доросла. Є чим пишатися.

— Каблучка! — вигукнула вона. — Спасибі, Володимире Івановичу.

Почервонівши від щастя, вона взяла золотий перстень, швидко наділа на пухкого пальчика, відставила руку, глянула…

— Як влип, — засміявся Зуб.

— Так, точно, ніби за міркою, — дивувалась Люба. — Я і не мріяла…

— У шістнадцять років саме час мріяти, — сказав Малахов. — А квіти оці мамі. Постав їх, Любонько, у глечика.

Дівчина кинулася до квітів так, ніби взагалі вперше в житті їх побачила. Важкі блідофіалкові хризантеми і холодносині айстри дивно контрастували в цьому букеті з багряними майорами і ясночервоними, мов полум’я, сальвіями. Букет грав усіма відтінками осінніх барв, дивитися на нього було приємно.

— Зараз я їх у водичку поставлю, — сказала Люба. — Боже, які гарні квіти. От мама зрадіє! Володимире Івановичу, ти справжній джентльмен!

І, сама не знаючи, скільки радості завдала вона Малахову цими словами, швидко вибігла на кухню.

Володимир Іванович глянув їй услід і тепло посміхнувся. Обличчя його в ту мить було на диво добрим, мало не натхненним.

— Варто для цього жити, Іване Семеновичу, — тихо сказав він. — Хороше, дуже хороше дівча. Ну, що ж, давайте будемо маму розшукувати.

Він підійшов до телефону, все ще посміхаючись, все ще занурений у свої власні найпотаємніші почуття. Його вродливе випещене обличчя сорокалітнього чоловіка, який звик щодня чисто голитися, було задуманим. На великі карі очі ніби ліг одсвіт далекого полум’я. Йому було дуже хороше в ці хвилини. Він провів рукою по високому, ще збільшеному залисинами, чолу, ніби відганяючи якусь думку і не наважуючись її зовсім відігнати. Потім узяв трубку.

— Редакція? Ганну Кирилівну Малахову можна попросити? Вже пішла? Літучка була. Ясно. Пробачте за турботи. Дякую.

Опустив трубку і весь ще у владі тих, дуже приємних думок, пройшовся по кімнаті, неспішно ступаючи міцними ногами у м’яких хромових чоботях, потім спинився перед Зубом, заклав руку за широкого шкіряного пояса, яким було підперезано тонку габардинову гімнастьорку, і сказав:

— Вже вийшла з редакції, отже, скоро буде. Літучка була. Видно, гаряча літучка, коли так затримались…

Ще раз пройшовся по кімнаті, легко несучи своє налите силою і здоров’ям тіло. Він ніколи не був військовим, але завжди ходив у напіввійськовому одязі, тримався рівно і молодо, не піддаючись першим атакам старості.

— Так, тепер другу даму спробуємо підігнати, — сказав він, знову підходячи до телефону і набираючи номер.

У трубці довго чулися низькі басовиті гудки, але комутатор не відповідав.

— Що за чорт, повмирали чи поснули вони там? — Він ще раз набрав номер. — Дивно, адже на комутаторі завжди хтось мусить бути. А ще хвалиться Марія Іванівна — у мене порядок. От і маєш порядок, додзвонитися неможливо.

— Мабуть, вона з заводу вже вийшла, — заспокоїв Зуб. — А телефоністки — це ж діло таке — як ті кози: начальство пішло, тож їм повна воля.

— Мабуть, так. Все це може означати тільки одне — Марія Іванівна скоро буде тут.

— А звичайно буде. Не така людина Марія Іванівна Басова, щоб на Любоччине свято дуже спізнитися, — сказала Варвара Павлівна, яка весь час то входила, то виходила з їдальні, приносячи до столу останні дрібниці. — Боже, а де ж хрін зі сметаною?

Сплеснула розпачливо руками і швидко вийшла з таким виразом на обличчі, ніби скоїлося якесь нещастя.

— Ну, а нам, грішним, тимчасом, доки все жіноче начальство позбирається, по малесенькій чарочці не гріх і випити, — сказав Малахов, беручи зі столу пляшку, дві чарочки, тарілку з нарізаним лимоном, шматочки якого визирали з-під білого цукру, і встановлюючи все це на маленькому столику біля тахти. — Саме до обіду матимемо добрий апетит, а щастю Варвари Павлівни не буде меж. До чого вона любить, коли гості добре їдять. Що ж це і справді Марія Іванівна так затримується?

— У вашій сім’ї, оскільки я встиг помітити, про Марію Іванівну Басову, як про бога говорять. Справжній культ особи, — весело поглядаючи на господаря, сказав Зуб і взяв пляшку, принесену Малаховим. — Ого, міцненька штука оцей «КВ»; на фронті колись так наймогутніші танки називалися.

Він обережно налив чарки, взяв свою, глянув на світло, примружився.

— Культ особи? — перепитав Малахов. — Ну, культ не культ, але любимо і поважаємо ми всі Марію Іванівну надзвичайно. Коли б не вона, то ні Ганни, ні Любочки вже, мабуть, давно на світі не було б; коли б не вона, то з Ганною ми б ніколи не зустрілися; коли б не вона… Одне слово, багато хорошого вона для всіх нас зробила.

— От і є готовий тост, — проголосив Зуб. — Вип’ємо за людей, які нам в житті робили багато добра, за добрих друзів.

— З охотою, — думаючи про щось своє чи згадуючи якісь давно минулі часи, відгукнувся Малахов.

Вони цокнулися маленькими чарочками, проковтнули гарячу, смоляну рідину і закусили холодним свіжим лимоном.

— Так, Марія Іванівна Басова, — вів далі Малахов, — жінка дивної рішучості і сміливості. Хіба ви про це нічого не чували?

— Ні, одверто кажучи, не доводилося…

— Це й зрозуміло, ми всі якось не дуже полюбляємо ті часи згадувати. А ви уявіть собі сорок другий рік, дні відступу, коли легкодухим здавалося, ніби вже все загинуло. Станція Дебальцево, через яку один за одним проходять останні поїзди… А на перонах люди, перелякані, охоплені панікою. На станцію щогодини налітають гітлерівські літаки, одні відлетять, інші прилетять, а люди все-таки з перонів не йдуть, хоч саме сюди падають бомби, бо єдина і остання надія евакуюватися саме тут. Серед цих людей і Ганна з Любочкою. Тій малій біженці два роки тоді було. Уявляєте?

Він помовчав, дивлячись кудись за вікно, ніби бачив перед собою ту стражденну, забруднену і политу людською кров’ю станцію, її понівечені уламками бомб стіни, ніби бачив натовп жінок і дітей на пероні…

— Мені не доводилось бувати в подібній ситуації, але душевний стан цих людей я можу уявити дуже добре. Страшно навіть думати про це. А поїзди відходять, останні поїзди, вантажені верстатами, машинами, і сісти нікуди, бо все завантажено, закрито, запломбовано… І от приходить на Дебальцево найостанніший поїзд, вивозить дороге хімічне обладнання з Пролетарська. Начальник цього ешелону — Марія Іванівна Басова. Дивної сміливості людина… Ви знаєте, в неї стало мужності просто викинути з кількох вагонів найдефіцитніші матеріали. Я б не наважився на таке, якби був на її місці, мушу це чесно визнати… Набрала вона в ці вагони жінок з дітьми, просто навалом, скільки влізло, і гайда… Тільки й бачили цей поїзд на станції Дебальцево… Коли поїзд рушив, то по вагонах вже не з далекобійних гармат, а зі звичайних автоматів били фашисти. Ще кілька хвилин затримки — і все…