— Справді, смілива жінка, — пустив круглий клубок диму з люльки Іван Семенович. — А під суд її за цю сміливість не віддали?

— Ні, про ті матеріали, може, забули, може, не схотіли згадувати. Завод вона вивезла, за три місяці пустила його на новому місці, хто ж там про якісь п'ять вагонів згадуватиме? А ті п’ятсот жінок, яких вона порятувала, мабуть, до кінця днів своїх Марію Іванівну Басову пам'ятатимуть.

— І в евакуації вони разом були?

— Не разом, але поряд. Басова їх і там витягла. Вона всіх цих евакуйованих жінок зразу до свого заводу пристосувала… Жили вони гірко, в наметах, а все-таки жили і вижили, от що найголовніше.

— І не тільки вижили, а й перемогли…

— Так, і перемогли. Ну, давайте, ще по чарочці за наші перемоги, минулі і майбутні. Що ж це Ганни так довго немає? В такий день і затримується…

— Скоро прийде.

Вони випили ще.

— А де ж у ті часи був Володимир Іванович Малахов? — обережно повертаючись до перерваної розмови, запитав Зуб. — Він там ніяк не міг допомогти?

— Ні. Володимир Іванович Малахов в ті часи навіть уявлення не мав про існування Ганни, все це сталося значно пізніше. Познайомилися ми тільки в сорок сьомому році, вже після війни…

В цю мить двері прочинилися, і спочатку з’явився розкішний малаховський букет, вже поставлений у великий полив'яний глечик, а за ним — рожеве Любоччине личко.

— Ми ці квіти на піаніно поставимо, щоб мама зразу побачила, — сказала вона, вмощуючи глечика на піаніно. — Дивіться, який красивий натюрморт…

І відійшла, дивлячись, як червоні, жовтогарячі і сині квіти відбиваються в чорному, холодному склі полірованого дерева.

— Гарно, — ствердив Зуб.

— А ми до цього натюрморту ще щось додамо, — вигукнула Любочка і зникла.

З їдальні малаховської квартири виходило аж четверо дверей — одні в коридор, другі до спальні, треті на балкон, а четверті у невеличку кімнатку, що була в розпорядженні Любочки. Саме за цими дверима на мить зникла дівчина і зразу ж повернулася, несучи в руках чималу фотокартку, оправлену в просту, коричньову, дерев’яну рамку.

— Володимире Івановичу, — трохи збентежено і невпевнено сказала вона, — а батьків портрет я для сьогоднішнього свята теж на піаніно поставлю. Хай він сьогодні з нами буде. Можна?

— Звичайно, — рівним голосом відповів Малахов, і саме ця рівність і безбарвність голосу насторожила старого Зуба.

А Любочці не було ніякого діла до відтінків голосу Малахова, вона швидко взялась порядкувати на піаніно, водночас примовляючи:

— Так. Отут квіти, отут портрет, а отут паспорт, щоб всі знали і бачили. Ну, здається, все.

Вона відійшла трошки набік, глянула на піаніно і залишилася цілком задоволена.

— Краса! — і зразу, як завжди, різко змінюючи тему розмови, запитала: — Володимире Івановичу, ти мамину статтю в сьогоднішній газеті читав?

— Звичайно.

— Правда, здорово написано?

— Здорово.

— Іване Семеновичу, — сказала Люба, — ви знаєте, коли б оголосили, що можна летіти на Марс, а шансів на повернення один на сто, — я все ж полетіла б!

— А я? — запитав сам себе Зуб. — Я, мабуть, теж полетів би, тим більше, що поставлено на карту тут було б не так багато — лише якийсь мізерний хвостик життя.

— Ви напевне полетіли б, Іване Семеновичу, — засміявся Малахов. — Дивлюся я на вас і в глибині душі заздрю: прожити таке життя, діждатися мало не правнуків, посивіти на роботі і зберегти таку мрійність, таку свіжість почуттів! Хіба тут не будеш заздрити? Комсомольцям нашим з вас приклад треба брати!

— Ми й будемо брати, — сказала Люба і швидко вибігла з їдальні, вигукнувши: — У нас на кухні катастрофа!

І знову Володимир Іванович Малахов провів її теплим поглядом.

— Вогонь, не дівчина, — сказав Зуб.

— Так, — підтвердив Малахов. — І це добре. Я страшенно не люблю тихеньких, з них завжди виходять пліткарки і міщанки. А Любочка такою не буде. В неї горить усе під руками. Хороша дівчинка, дуже я її люблю, і виховували її ми з Ганною саме так, щоб сміливою, рішучою була. В житті згодиться.

Варвара Павлівна зайшла до їдальні, і на обличчі її лежав уже не стривожений, а просто трагічно-розпачливий вираз. Вже було цілком ясно, що так добре задумана закуска перестоїть і багато від того втратить. Стара не розуміла, чому це господиня з найпочеснішою гостею запізнюються, ніяких виправдань тому знайти не могла і, щоб якось наблизити час обіду або хоч би створити видимість зрушення в цьому напрямку, сказала:

— Як ви міркуєте, картоплю до оселедця вже час варити чи ще почекати?

Вона була і комічна і зворушлива у своєму хвилюванні. Зубові стало її шкода і водночас він відчув, як йому на язик від однієї згадки про оселедця з вареною картоплею набігає слина. Саме тому відповідь його прозвучала з невдаваним захопленням.

— Чудесна це їжа, Варваро Павлівно, оселедець з картоплею. Студентська закуска, молодість нагадує. Скажемо чесно — непоганий смак був у студентів. Аж слинки у мене покотилися. Я гадаю, Варваро Павлівно, вже можна варити картоплю, ну, скільки вони ще можуть там швендяти? Десять хвилин, не більше! Ну, безсовісні, отак запізнитись!

— От що правда, то правда, — Варвара Павлівна запитально глянула на Малахова.

— Безперечно, час варити, — підтвердив господар, і стара поспішила до своєї картоплі.

— Ще чарочку? — запитав Володимир Іванович.

— Ні, дякую, — відмовився Зуб, — вже до селедчика з картоплею, уявляєте, як піде?

Він підвівся з тахти, пройшовся по кімнаті, глянув на вулицю через високі балконні двері, ніби виглядаючи, чи не йде Ганна Малахова, потім підійшов до піаніно, взяв у руки фото, поставлене Любочкою, і став його роздивлятися.

На фото був зображений кругловидий чоловік років тридцяти у формі капітан-лейтенанта. Кілька орденів прикрашали його темний кітель. Обличчя було міцне, енергійне, трохи роздвоєне підборіддя підкреслювало його силу. Високе чоло нависало над темними, уважними очима людини, цілком зосередженої на якійсь своїй найголовнішій думці.

Іван Семенович любив такі вольові обличчя і тому дивився на фото з приємністю. На його думку, саме такими і мусили бути героїчні радянські офіцери-моряки. Але це фото збуджувало багато інших думок і асоціацій, і тому, ставлячи картку на старе місце, Зуб лаконічно відзначив:

— Красивий дядько.

— Мені його ніколи не доводилося бачити в житті.

— Загинув?

Малахов мить, тільки одну мить помовчав, але пауза ця була помітною в розмові.

— М-м-м… — мугикнув він, а потім рішуче сказав: — Так, загинув.

— Пробачте, а що означає оте «м-м-м»? — не міг стримати свого зацікавлення Зуб.

Але секундне збентеження Малахова вже минуло, тільки обличчя стало чомусь ніби скривдженим і трохи сумовитим.

— Він загинув. Для всіх нас він загинув назавжди в тисячу дев’ятсот сорок шостому році.

— Не розумію, що, його в тюрму посадовили чи закордон утік? — все ще хотів дізнатися старий Зуб.

— Не треба про це розпитувати, Іване Семеновичу, — дуже стримано відповів Малахов, і на обличчі його відбився справжній біль. — Це важка для всіх нас і, на жаль, брудна історія.

Іван Семенович зрозумів, що своїми настійливими запитаннями зачепив неприємні, а може, навіть болючі спогади.

— Пробачте.

— Та ні, нічого особливого тут немає. Звичайна історія, яких тисячі. — І різко змінюючи розмову, Малахов весело вигукнув: — Справжнє неподобство! Де затримується Ганна? Де Басова? Де всі? Коли я, нарешті, зможу підняти належну мені за законом чарку на честь…

Договорити він не встиг, — вбігла Люба і весело закричала:

— Парад! Струнко! Мама йде!

Підкоряючись цій веселій команді, чоловіки підвелися назустріч Ганні Кирилівні, а Люба знов командувала голосно і дзвінко:

— Товаришу мамо! Частини для параду вишикувано, паспорта отримано, обід на столі.

— Парад, вільно! — скомандувала Ганна, мимохіть підтримуючи давно знайому гру. — Ну, поздоровляю тебе, мій любущий, — обняла вона дочку, — ти тепер у нас вже зовсім доросла. Здрастуйте, Іване Семеновичу, давно вас не бачила і дуже рада. — Ганна простягла Зубові руку і на ходу ледве відчутно торкнулась губами щоки Малахова. — Ох, які квіти чудесні.