Вона раптом замовкла, ніби сама себе перебила, і збентежено сказала:

— Пробачте, ради бога, люди добрі. Це я на літучці все говорила, свою точку зору захищала, але й тут спинитися не можу, все мене на промову заносить. Годі! Любонько, ну, де ж це наша Марія Іванівна? Їсти страшенно хочеться.

— Багато ще в тебе гарячих літучок буде, це можна гарантувати, — сказав Малахов. — А думаю я, що ти цілком права. Візьміть, будь ласка, трубку, Іване Семеновичу, — попросив він, очима вказуючи на телефон, звідки почувся срібний дзвіночок.

— Слухаю, — басовито сказав Зуб. — Ні, це не Малахов. Зараз передам. Вас, Володимире Івановичу.

— Поговорю я — і за стіл, — сказав Малахов, беручи трубку, — міський прокурор Малахов слухає.

Він міцно притулив до вуха трубку і, слухаючи, притискав її все міцніше, і обличчя його мінилося на очах. З радісного, безтурботного ставало воно заклопотаним, враженим непідробленим болем. Потім знову стало байдужим, таким, як завжди бувало під час служби, коли нічого не можна було на ньому прочитати. Ця зміна виразів ні для кого не пройшла непоміченою, і почуття тривоги запанувало в їдальні.

— Так, так, так, — примовляв Малахов майже машинально, і звук цього короткого слівця нагадував падіння каплі, яка уперто і методично довбає камінь.

— Так, так, так, — терпляче слухав свого невидимого співрозмовника Малахов і раптом спитав: — Жертви є? Так, так, так. Гаразд. Буду. Дуже дякую. До побачення.

Встав з тахти, на яку присів розмовляючи, пройшовся по кімнаті і сказав:

— Сідаймо до столу, друзі. Басової, на жаль, не буде.

Він сказав ці слова весело, як говорив і раніше, до цього недоречного телефонного дзвінка, але всі розуміли, що він тільки вдає цілковитий спокій, а насправді Любоччине свято для нього зіпсоване якоюсь неприємною подією. Запитувати про цю неприємність було, може, трохи незручно, але Ганна не витримала:

— Що трапилося?

— Нічого особливого, — вже цілком володіючи собою, своїми словами, виразами, усмішкою, відповів Малахов. — Годину тому стався великий вибух на хімічному заводі. Загинула дорогоцінна апаратура. Збитки, очевидно, величезні.

— Є жертви? — зразу вхопився за найголовніше Зуб.

— Ні, один поранений.

— Тобі зараз доведеться їхати?

— Очевидно, доведеться.

До свідомості Любочки тільки тепер дійшло справжнє значення усіх сказаних слів. Вона сплеснула руками і мало не заплакала.

— Це ж у Марії Іванівни на заводі вибух?

— Так, — відповів Малахов, — я ж сказав, чекати її нічого, їй, бідолашній, зараз не до свят.

— Ой лихо ж яке! — стискаючи долонями повні рожеві щоки, зітхнула Люба.

— Сідайте до столу, — розважливо сказав Зуб. — У Басової в житті бували вже більші неприємності, та коли всі живі, то біди великої не сталося.

— Прошу до столу, — голосно сказав Малахов, вже відчуваючи, що свято, яке почалося так хороше і мало бути таким веселим, зіпсовано вкрай. — Все буде добре. Не треба хвилюватись.

Широким, упевненим рухом він наповнив іскристі кришталеві бокали.

— Я не піду з цієї кімнати, доки не вип’ємо чарку доброго вина за здоров'я Любочки, за її паспорт, за її щастя, за її повноліття.

Вікна кабінету директора хімічного заводу Марії Іванівни Басової виходили просто на широке заасфальтоване подвір’я. Видно було величезні, чимось схожі на міх гармошки, коксові батареї, високі холодильники і скрубери, а над всім тим — густе плетиво газопроводів, труб, електродротів, густі клуби пари з коксогасного майданчика і їдкувата, прозора хмарина пилюги, диму і задушних випарів величезного хімічного заводу.

Коли глянути навкруги, то дивним стає повне безлюддя, яке панує на заводському подвір'ї. Десь біля пультів управління сидять інженери або техніки і звичними очима стежать за коливанням тоненьких стрілок на білих циферблатах. А звіддаля, — заховані товстими стінами і сталевими засувками, — всім керують слухняні і точні автомати. Тому ніхто не дивується, що тут відносно мало робітників і багато техніків та інженерів.

Того дня кабінет директора заводу Марії Іванівни Басової являв собою трохи незвичайну картину. Можна було навіть подумати, ніби законна господиня назавжди покинула його і тут опинилися випадкові люди, які поживуть трохи в цій великій, обставленій важкими полірованими меблями кімнаті і зникнуть назавжди, залишаючи тільки неясний спогад про себе, не більше.

Костянтин Павлович Ігнатьєв, інженер і винахідник, лежав на довгому, оббитому волохатою рубчастою матерією дивані обличчям вниз, уткнувшись носом і щоками у самісінький куток, і плечі його інколи коротко здригалися, ніби від стриманого ридання чи крайнього обурення. Добре пошитий сірий костюм зім'явся, але Костянтин Павлович на такі дрібниці не зважав.

І справді, було від чого впасти у відчай. Вчора ставився перший дослід, і закінчилася ця історія вибухом, катастрофою, великими збитками. Він віддав роботі над цим винаходом багато років, він ясно бачив у мріях свою пластмасу, прозору, ніби скло, міцнішу від сталі, пластичну і легку для обробки. З неї можна було б будувати не тільки звичайні літаки, які раптом стали б у кілька разів легшими і потужнішими, але, мабуть, і міжпланетні кораблі майбутнього. Та що там літаки! Мости, будинки, рейки, найскладніші машини, — все можна було б робити з цієї пластмаси! І от тобі маєш! Розвалено пів-лабораторії. Страшно навіть подумати про це, не те що глянути.

А трапилося це тому, що він, Костянтин Ігнатьєв, дозволив провести дослід раніше, ніж сам думав, передав велику частину роботи в чужі руки! Шукай тепер винного, як того вітру в полі.

З того часу, як він уперше зробив доповідь на технічній раді заводу, у нього з’явилось дивне і прикре почуття, ніби винахід якось віддалився від нього, немовби став не його тільки особистою власністю, а розчинився серед всіх інженерів. Ревно і причіпливо стежив Ігнатьєв за тим, щоб ніхто і ніколи не забував його авторства, і тут скаржитись не було ніяких підстав. Усі працювали саме над «винаходом Ігнатьєва», ніхто не забував згадувати його прізвище, та відчуття якоїсь невдоволеності, відчуженості не зникало ні на мить. Він ніби ревнував до свого винаходу усіх інженерів, які так ретельно допомагали його здійснити, сам часто намагався зрозуміти це почуття, але розібратися в ньому не міг.

Інколи думалося навіть: краще було б, коли б цей винахід почали затирати, коли б на шляху до його здійснення стало б десятків зо три чинуш і бюрократів, коли б доводилось продиратися крізь сотні перепон, бути мучеником за свою ідею… А тут все йшло на диво легко, швидко. Рік тому на технічній раді Басова оголосила винахід надзвичайно важливим, віддала всі потрібні накази, виділила потрібні кошти. От саме з цього все і почалося. Саме з тієї хвилини, коли Басова все взяла в свої руки і примусила поставити цей ризикований дослід! Ніби не можна було почекати ще три-чотири роки, коли вже ніякого риску не було б!

Ігнатьєв ще глибше втиснувся обличчям у куток дивана, ніби намагався весь влізти у маленьку шпарку між спинкою і подушкою, заховатися там надійно і міцно. Він не звертав ніякої уваги на присутність в кімнаті ще однієї людини, він був остільки захоплений власними переживаннями, що, мабуть, грому не почув би.

А між тим по діагоналі директорського кабінету, переходячи з пухнастого китайського килима на блискучий паркет і знову повертаючись на килим, рівномірно, ніби маятник, ходила висока білява дівчина. Темні густі брови її зійшлися над переніссям майже в одну лінію і дивно контрастували зі світлою хвилею волосся. Кругле обличчя з повними щоками і ледь-ледь кирпатим носиком, обличчя, створене для веселої сонячної усмішки, було бліде і похмуре. Яскрава фарба на губах, яка звичайно так личила інженерові і науковій співробітниці лабораторії Зої Василенко, зараз здавалася чимось зайвим, недоречним, вона навіть спотворювала вродливе лице.

Склавши руки за спиною, наче роблячи гімнастичні вправи чи не дозволяючи собі зігнутися, Зоя Василенко енергійно ходила по кабінету, інколи поглядала на розпростерту постать Ігнатьєва і в такі хвилини гидливо кривила повні губи. Міцні ноги її, озуті в жовті туфлі на низькому підборі і товстенній підошві, ступали підкреслено твердо і впевнено, ніби кожним кроком дівчина підкреслювала непохитність і ясність власних думок і рішень.