Ця німа сцена в кабінеті директора тривала досить довго, може, годину, може, навіть більше. За весь цей час ні Зоя, ні Ігнатьєв не вимовили жодного слова. Тиша порушувалась тільки чіткими кроками. Навіть телефони позамовкали — немов всі на світі забули про існування хімічного заводу.

Нарешті Зоя не витримала, спинилася посередині кабінету, руки склала на грудях, саме там, де на блакитному светрі цвіли білі квіти, критично глянула на Ігнатьєва і сказала:

— Між іншим, товаришу винахідник, цілий день лежати в директорському кабінеті — теж не дуже красива позиція. Що з вами? Чого ви розкисли? Повне розгальмування стримуючих центрів? Так? Коли зараз прийде товаришка Басова і застане вас у такій позі розкаяного грішника, заздрити вам напевне не доведеться. Візьміть себе в руки. Так буде краще.

— Ідіть під три чорти, — почулося звідкілясь ізнизу, ніби з-під диванних подушок.

— Дуже гарно, а головне ввічливо сказано, — не ворухнулась з місця Зоя Василенко. — Отак і будете цілісінький день ниць лежати?

— Я вже сказав вам — ідіть під три чорти, — знову почулося ніби з-під землі.

— Звичайно, я можу дати вам санаторний спокій, але виявляєте ви свої почуття більш, ніж смішно, шановний товаришу винахідник. — Зоя знову рішуче заклала руки за спину і стала ходити по кабінету, вже не звертаючи на Ігнатьєва ніякої уваги.

А Костянтину Павловичу слова Зої здалися чимсь схожим на важкі удари. І, власне кажучи, не всі слова, а тільки оці «шановний товаришу винахідник». Йому чувся за ними глум і знущання, насмішка і докір, ніби він один, тільки він, інженер Ігнатьєв, мусить відповідати за вибух. І саме оце почуття, страх відповідальності, примусило його схопитися з дивана, показати Зої зблідле, змучене, майже прозоре лице, де синці під очима залягли, немов глибокі провалля, і вигукнути:

— Смішно? Смійтеся, заливайтеся, регочіть, коли вам смішно! Над цим винаходом я працював п’ятнадцять років! Ціле життя, якщо хочете знати! Ви самі інженер, щось тямите на хімії, ви мусите мене розуміти. П’ятнадцять років!.. Ви маєте рацію — смішно! Я працював і інколи почував себе Прометеєм. А наприкінці, вже зовсім недалеко від мети, забракло витримки, не зміг примусити себе попрацювати ще три-чотири роки. Заманулося швидше побачити свій винахід здійсненим! Це Басова! Це вона спокусила мене поставити цей дослід. Я говорив їй — ще три-чотири роки, і вже напевне не буде ніякого риску. Вона не послухала. А я піддався спокусі… Так хотілось, так хотілось швидше побачити наслідки своєї праці, своїх горінь, шукань, безсонних ночей.

— Куди ви посилали в молодості свої вірші? — несподівано запитала Зоя. — До кабінету молодого автора?

Ігнатьєв подивився на неї так, ніби раптом уздрів у кімнаті незнайому людину.

— Вірші? Які вірші? — перепитав він, нічого не розуміючи. — Ах, так, в молодості я писав вірші, але це тепер не має ніякої ваги. Які тепер можуть бути в мене вірші, коли все, про що я мріяв, полетіло прахом! Що тепер буде? Я вас запитую? Що тепер буде?

І, не чекаючи відповіді на власне запитання, знову кинувся обличчям униз, на диван, і застиг, охопивши голову руками.

— Що буде? — перепитала Зоя. — Я можу на це питання відповісти вам цілком точно. Буде прозора пластмаса, міцніша за дюралюміній і сталь.

Ігнатьєв знову підскочив з дивана. Його довге, добре виголене обличчя несподівано стало з синюватоблідого багровим.

— Прозора пластмаса міцніша за сталь? — закричав він. — Чорта лисого ви цю пластмасу побачите! Басова вже в прокуратурі, стіну в лабораторії розвалено, ніхто тепер і чути не захоче про мій винахід. Та я сам кілька років нікуди не наважуся поткнутись. Тепер кожен має право сказати: один вибух уже був, досить. І це правильно, розумієте ви, правильно, чорт забери!

— Отже, по-вашому, всі люди на світі боягузи?

— Я сам, розумієте ви, сам так відповів би, коли б до мене з'явився винахідник з подібною репутацією. Та що це я про винаходи базікаю! Тут не до винаходів, тут дай бог живим лишитись, у тюрму не сісти. Боже! — він драматично схопився руками за голову, занурив пальці у русяве волосся. — Боже! Навіть самі слова — прокурор, тюрма, слідчий — все життя викликали в усьому моєму єстві дріж і страх. А тепер у мене якась холодна жаба сидить під серцем… Ви знаєте, які збитки?

— Точну суму збитків ще не підраховано, не турбуйтесь, завтра все буде відомо.

— Отут ви маєте рацію. Турбуватися воістину нічого. Я уявляю досить точно суму збитків! Кількасот тисяч, якщо не півмільйона карбованців! От чого може коштувати державі те, що директор заводу побажав прославитись! От чого всім нам коштує поспішність Басової.

Зоя аж задихнулася від обурення:

— Як ви смієте так говорити про Марію Іванівну? На вашому місці я на неї молилася б!

— А от я не збираюсь на неї молитися, — вклоняючись, розвів руками Ігнатьєв, — не збираюсь! Досить того, що ви всі з неї зробили для себе якогось ідола. Культ особи, і до того ж, недостойної особи. За що я маю на неї молитись? За компрометацію мого винаходу? Так? Говоріть мені. За що?

— Як вам не соромно. Адже одним із трьох можливих варіантів наслідків цього досліду був саме вибух. Ми всі це знали. І ви в тому числі.

— Можете зараз розповідати це прокуророві.

— Звичайно, коли треба буде, розповім.

— І ви думаєте вам простять розтрату півмільйона карбованців?

— Це не розтрата, це гроші, витрачені на дослід.

— Це мені ви можете так говорити, бо я все знаю, я хімік… А прокурор вам ніколи не повірить!

Він знову рвучко випростався і крикнув:

— Що тепер робити? Що?

— Перш за все, на десяток атмосфер зменшити тиск, а тоді вже вести розмову, — почувся від дверей густий баритон, — а то казани можуть вибухнути, велика аварія буде.

— Сергію Петровичу, як ви посміли прийти? — вигукнула Зоя, кидаючись до дверей. — Вам же неодмінно лежати слід! Не можна ж так.

Костянтин Павлович теж глянув на двері. На порозі стояв високий масивний чоловік. Здавалося, що його великому сильному тілу тісно у грубуватій сірій матерії костюма. Незастебнутий комірчик світлої, дбайливо випрасуваної сорочки вибивався з-під піджака і ніби підкреслював, що про краватку чи про фасон костюма господар думає дуже мало. Роздивитись обличчя інженера Сергія Петровича Боровика зараз було неможливо, бо все чоло, ліве око, частину носа і всю ліву щоку закривала товста марльова перев’язка. Видно було тільки ясноблакитне праве око, неголену щоку і міцне, трохи роздвоєне і випнуте підборіддя.

— Сідайте, Сергію Петровичу, — все ще турбувалась Зоя. — Не можна вам стояти…

— Хто це тобі сказав, Зойко? — запитав, важко сідаючи на підставленого стільця, Боровик. — Розвідка у тебе поставлена неправильно. Так недовго і з курсу збитись. Виявляється, це не рана, а так, щось дуже схоже на рекламу. Обшивку трохи пропороло, а кості навіть не торкнулось. На фронті не те що в медсанбат, навіть в санчастину не послали б.

Він говорив спокійно і весело, так, ніби рана і справді не завдавала йому ніяких турбот, але Зої Василенко за кожним словом вчувалося важке напруження, ніби щохвилини доводилося Боровикові пересилювати дошкульний біль та ще й усміхатись якось неприродно, — однією щокою. Їй захотілось зробити щось дуже хороше для Сергія Боровика, якось полегшити його страждання. В тому, що він страждає, дівчина не мала ніякого сумніву. Але що саме зробити, чим зарадити — Зоя Василенко не знала і тому тільки сказала:

— Ні, Сергію Петровичу, так не можна. Це ж рана… Глянути страшно. Мені на вас дивитись, і то боляче.

— Нічого, нічого, Зойко, — знову однією щокою усміхнувся Боровик. — Не такий тепер час, щоб задарма у ліжку лежати…

— А болить дуже? — невгавала Зоя.

— Годі! — прикрикнув Боровик, провів рукою по щоці і відчув уколи міцних щетинок. — Шкода, поголитися ніяк. А про рану можеш не турбуватись, я тобі правду сказав, там тільки трохи зверху пошкрябано. Крові, правда, чимало пішло, та це пусте, грамів триста долили, і— повний порядок.