Коли Вася прийшов додому, Варвара Павлівна і Глоба сиділи одне проти одного за столом, а на столі стояло кілька пляшок молодого вина, У великій вазі лежали фрукти з саду мадам Кивенко, але гість не звертав на них уваги. Він наливав собі півсклянки молодого, терпкого, рожевого і прозорого вина, потім доставав звідкись знизу, не то з кишені, не то з-під стола, пляшку горілки, доливав склянку доверху, одним духом випивав цю нестерпну суміш і нюхав шматочок чорного хліба. Дивним було те, що він нітрохи не був п’яний, хоч випив, мабуть, уже чимало.

Коли Вася увійшов, вона повернулася до нього разом із стільцем і простягла долонею вверх руку — важку руку з пухкими і короткими пальцями. Кілька перснів перетягало їх у різних місцях, і пальці нагадували сардельки.

— Ну, давай! — сказала вона.

Вася поліз у кишеню і витяг цілу жменю срібних монет і один паперовий карбованець. Все це він з острахом висипав на долоню мадам Кивенко і відійшов до дверей.

Варвара Павлівна почала рахувати гроші. Глоба зацікавлено спостерігав усю що сцену.

— Чотири вісімдесят, а де ще полтиник? — грізно спитала мадам Кивенко, і щоки її, червоніючи від випитого вина, стали сизуватими.

— Мало кидали сьогодні…— намагався виправдатись Вася, червоніючи і відходячи все ближче й ближче до дверей, — я вам завтра принесу більше.

Вася жив у Варвари Павлівни, і вона годувала його, але кожного дня хлопець мусив приносити своїй тітці п’ять карбованців. Він добував їх найрізноманітнішими способами: діставав монети з морського дна і носив чемодани через усе місто, але дуже часто траплялося так, що п’яти карбованців не назбиреться. Вася витримував цілу бурю гніву і знущань мадам Кивенко.

Так і того дня вона підвелася зі свого місця й підійшла до Васі, грізна й червона.

— Давай сюди полтиник, — повторювала вона, стримуючись, щоб не лаяти Васю при Глобі.

— Не було ніякого полтиника, — намагаючись говорити твердо, відповідає Вася, але губи його тремтять. Він от-от заплаче. Йому дуже не хочеться розлучатися з великою срібною монетою. І не в тому справа, що це п’ятдесят копійок. Їх можна заробити в порту. Справа в тім, що цей полтиник він дістав з морського дна майже посередині бухти. Там глибоко й темно, там слизьке каміння і небоязкі риби, там тріщить у вухах від величезного тиску води. Він сам дістав звідтіля цю монетку, а тут чомусь треба віддати її мадам Кивенко.

Мадам Кивенко нічого не каже. Величним жестом вона відчиняє двері, що ведуть на кухню. У кімнату вривається запах жареного м’яса й цибулі, шкварчання сала на сковороді, тріск полін під плитою і брязкіт посуду. Мадам Кивенко махає рукою, і в ту ж хвилину в дверях з’являється товсте, брудне від вугілля й жиру обличчя перекупки, що сиділа на пляжі, продаючи яблука.

— Був полтиник? — грізно питає ЇЇ мадам Кивенко, і перекупка відразу ж починає злякано й дрібно хреститися.

— Як бог свят, був! Щоб мені до вечора не дожити, щоб мене грім побив, — починає клястися вона.

— Давай, — знову простягає до Васі свою могутню долоню мадам Кивенко.

Перекупка вже сховалася за дверима; Вася стоїть перед розлютованою мадам Кивенко, маленький і беззахисний.

Глоба дивиться то на нього, то на Варвару Павлівну, і на його губах грає єхидна усмішка.

Вася оглядається, наче прохаючи порятунку, але від Глоби годі чекати допомоги. Тоді Вася набирає повні груди повітря, ковтає його ротом так, ніби боїться, що через кілька хвилин йому не буде чим дихати, стискує кулачки, підводить на мадам Кивенко очі, намагаючись не випустити жодної сльозинки, і вперше в житті не слухається своєї тітки.

— Не дам! — твердо каже він, роблячи зусилля, щоб мадам Кивенко не почула, як від жаху і здивування перед власною сміливістю дрібно тремтять і цокотять його зуби.

— Не дам! Я за ним на саме дно моря пірнав. Я за нього вам завтра карбованця принесу, а його не віддам.

Мадам Кивенко на секунду остовпіла. Кров відливає їй від обличчя, але зараз же щоки знову буряковіють, і вона вибухає цілим фонтаном чорної люті.

— Отака вдячність, — кричить вона, упираючись руками в боки. — Отака вдячність! Ти про нього піклуйся, ти годуй його, ти вболівай за ним, а він, грубіян отакий, буде тобі різні капості чинити! Та як ти можеш сказати «не дам», коли я тобі наказую? Та як ти подумати про це можеш!

Глоба бачить, що Вася вагається. Він згадує, що Вася — це той самий хлопчик, який діставав монети з морського дна Ще хвилина — і зляканий Вася віддасть полтиника Глоба вирішує сам втрутитися в цю справу.

— Варваро Павлівно, — говорить він. Розлютована мадам Кивенко в ту ж мить забуває про свою лють і намагається приємно всміхнутися. — Варваро Павлівно, я думаю, що на відзнаку нашої зустрічі можна зробити маленьке свято для нього, — він показує пальцем на Васю. — Хай всі будуть радісними в день, коли ми так приємно зустрілися.

Мадам Кивенко вже забула про свої погрози. Вона навіть може ласкаво всміхнутися до Васі, хоч Вася добре знає ціну цієї усмішки,

— Ну, йди на кухню, ти, грубіян, змилостивившись, каже вона, — та подякуй Петру Андрійовичу. Якби не він, плакав би твій полтиник.

Петро Андрійович наливає собі в склянку вина й горілки, одним духом виливає й каже:

— Нічого дякувати. Послуга за послугу.

Вася виходить на кухню, нічого не зрозумівши з останніх слів Глоби. Полтиник лежить у нього в кишені; він витягає його, щоб те раз подивитися і згадати сутінки морського дна, вусатих нелякливих риб і сонце, блискуче сонце, сонце і вітер над морем.

Але Марія, перекупка й куховарка, вже давно чекає Васю. Гори немитого посуду, ненаколені дрова, невинесені помиї і сміття, ще багато всякої кухонної роботи залишено для нього. Далеко за північ, коли мадам Кивенко вже давно міцно хропе у своєму ліжку, а куховарка засинає в своєму кутку, світиться віконце е маленькій кухні.

Вася лягає тільки тоді, коли весь посуд перемито, перетерто й виставлено рядами в шафі, мідні тази сяють, як сонце, під світлом лампи; каструлі сохнуть на теплій плиті; чисто вимита підлога починає підсихати; а у вікні, підіймаючись з-за моря, встає сірий і блідий передосінній світанок.

Першим у школу прийшов Гриша Глузберг, Вій прийшов рано. Всі двері ще були зачинені. Гриші довелося чекати, поки прокинеться сторож.

Проте Грнша нітрохи не жалкував. Вій багато чого розкаже товаришам, а хіба ж встигнеш на кількох перервах викласти все, зібране за ціле літо?

Гриша ходив біля дверей школи і чекав, коли, нарешті, прийдуть товариші і він зможе почати розповідь. Розповідати Гриша любив. Далеко не всі його оповідання були правдивими. Досить йому було побачити чи почути про якусь невеличку подію, як нона відразу набирала в його розповідях розмірів катастрофи. Говорив Гриша завжди з таким захопленням І так щиро вірив у видумане, що не слухати його було неможливо.

Сам Гриша був невисокий чорнявий хлопчик з спокійними, неначе сонними очима. Товстенький і незграбний, він рідко й неохоче бігав наввипередки або боровся з кимось, та вже раз узявшись, змагався діловито, з захватом і до кінця.

Гриші обридло ходити біля школи й він сів на лаву. І чого вони досі не приходять, його товариші? Адже в нього стільки новин. Він же знає такі речі, про які, напевне, жоден школяр і не догадується.

От, наприклад, він знає, що по географії у них новий учитель. Хто з школярів знає таку новину? Хто знає, як збирають чай у Батумі? Ніхто! А Гриша знає, бо він туди їздив і бачив, як обривають маленькі листочки з чайних кущів. Хто бачив чілійські пальми і мавп у Сухумі? Може, хтось і бачив колись, а Гриша бачив зовсім недавно! І ще безліч новин різної важливості знає Гриша, а розказати їх нікому. Прикро!

Починають сходитися школярі.

Спочатку пробігають зовсім малі школярики з молодших класів; вони бояться спізнитися і приходять на півгодини раніш Нарешті підходять Гришнні товариші і він відчуває, що ось зараз зможе звільнитися від усього свого тягара новин.