Товариші підходять до Гриші, вони вітаються, роздивляються один одного, немов бачилися хтозна-коли. І справді, за літо всі повиростали, загоріли, зміцніли, в деяких уже починають зриватися голоси, і вони зовсім не схожі на тих боязких хлопчиків, що складали іспит весною.

Гриша починає розповідати. Давно очікувана хвилина настала, але всі найважливіші новини проходять повз вуха товаришів. У кожного є багато чого розказати, кожен за літо бачив і пізнав багато нового. Гриші з болем у серці доводиться визнати, що він переоцінив важливість своїх новіш. Багато його товаришів бачили чайні плантації в Чакві під Батумі і сухумських мавп, а крім того ще тисячі речей, про які Гриша й уявлення не мав. Алє на кілька хвилин Гриша стає центром уваги: це тоді, коли значущо і навіть з таємничістю в голосі він говорить про нового учителя географії, якого бачив сам на власні очі.

Проте йому не щастить як слід відчути насолоду. Дзвінок, чистий і мелодійний, дзвенить у школі так, немов по камінню набережної розсипаються срібні кільця.

Школярі, що сновигали перед школою, розважаючись, розмовляючи, гуртом сунуть у двері, і цей потік несе за собою Гришу.

Школа зустрічає їх привітно. Заново відремонтована, вона сяє, величезними, чисто вимитими вікнами. Заново пофарбовані підлоги такі чисті й красиві, що по них аж ходити незручно, а в повітрі ще носиться їдкуватий і приємний запах вапна й ремонту. Вазони з квітами стоять в коридорі на вікнах і в класах. Це незвично й красиво. Навіть одчайдушні пустуни притихають і поводяться зовсім так, як поважний Гриша Глузберг.

Учителі зустрічають школярів. Сьогодні вони веселі, привітні й зовсім не схожі на самих себе в ті моменти, коли, наприклад, ставлять двійку.

Школярі й учителі зустрічаються як старі знайомі, що вже чимало попрацювали разом і ще багато працюватимуть.

І от, коли всі вже розійшлися по своїх класах і останні двері з грюкотом зачинялись за вчителями, у школу вбігає Вася. Він босоніж і без шапки. Червоний галстук лежить акуратно, а книжки під рукою надають його постаті заклопотаного і серйозного вигляду. Він встигає швиденько прослизнути у свій клас саме тоді, коли Борис Петрович Коротков підходить до дверей.

Борис Петрович відчиняє двері і пропускає Васю вперед, усміхнувшись.

Васі не до усмішок. Йому соромно. Як це він міг спізнитися, прийти після дзвінка? Швидше на своє місце на останній парті, біля самої стіни, і слухати, уважмо слухати, що говоритиме цей новий учитель географії!

Поруч з Васею на парті не сидить ніхто. Його товариш ще не приїхав з канікул. Вася кілька хвилин дивиться на знайомі обличчя товаришів, на ретельно зачесані голівки, на червоні галстуки, на усміхнені лукаві обличчя і думає, що вчитися буде так само весело, як і минулого року, а якби ще не існувало німецької мови, — було б зовсім прекрасно.

У Васі трошки болить голова. Таке враження, начебто хтось стискає виски. Він знає, від чого це: Марія примусила його майже всю ніч морочитися на кухні, перебирати разом з нею сухі вишні; спав він години зо три; але все це скоро мине, бо він уже звик.

І Вася починає уважно слухати, що говорить Борис Петрович.

Клас зустрічає нового вчителя стриманим гудінням. Ось він який, новий учитель географії, а вони думали, що він зовсім інший, а цей буде у них фізкультурником!

Усім цікаво почути, який голос у нового вчителя, і тому перше слово Борис Петрович промовляє в повній тиші. Перед ним стоїть великий глобус. Біля дошки висять дві величезні карти півкуль. Якісь альбоми з картинами і фотографіями лежать на столі.

Учитель не поспішає починати урок, а розглядає свіжі й приємні дитячі обличчя. Які вони схожі одне на одного і які вони в той же час різні. Ось просто перед ним сидить русява кругловида дівчинка. Вона уважно дивиться на карти, немов намагається запам'ятати їх відразу на все життя, і боїться пропустити жодне слово вчителя. Трохи далі сидить хлопчик із стриженою головою й чорними маленькими очима, що бігають швидко, як мишенята; він. мабуть, перший пустун і забіяка у всьому класі, але зараз сидить поважно, сидить і шукає, чи не знайдеться чогось смішного в новому вчителеві. Далі, біля вікна, сидить поважний, маленький і солідний Гриша Глузберг. а зовсім біля стіни видніється серед веселих школярських облич біле вигоріле волосся і трохи бліденьке обличчя Васі.

Борис Петровіч починає. Він говорить спокійно, не поспішаючи, інколи усміхаючись: голос у нього лагідний і приємний, і скільки Андрюша Кравченко не намагається до чогось присікатися, нічого смішного знайти він не може. Особливо цікаво стає тоді, коли Борне Петрович відкриває великі важкі альбоми, що лежать на столі, і звірі, птахи й рослини невідомої, далекої й чудесної, жаркої країни з'являються перед школярами. Андрюша Кравченко сидить, напіврозкривши ротика, і слухає, а коли навіть Аидрюша слухає, то справа вже ясна: розповідь захопила і його.

Гриша Глузберг просто за все своє шкільне життя не може згадати випадку, щоб на якомусь уроці було так тихо.

А на останній парті, намагаючись уважно слухати, сидить Вася, і личко його блідне все більше й більше. Щось все сильніше й сильніше стискає виски. Дивитися на вікна стає неприємно, світло ріже очі, і так хочеться на секунду покласти голову на руки і зімкнути повіки.

Лише на одну секунду. Цього ж, мабуть, ніхто не помітить, а воно буде так хороше. І Вася, намагаючись не пропустити жодного слова, закриває очі й помалу опускає голову на складені руки. Через секунду він раптом підводить її, і широко розкривши злякані оченята, дивиться. чи не помітив, бува, хто-небудь, що він, Вася, мало не заснув на такому інтересному уроці.

Але всі зайняті тим чудним звіром, якого показує Борис Петрович, і Вася хвилину теж уважно дивиться на дивну тварину, схожу чи то на качку, чи то на їжака.

Потім світло знову починає різати очі, і він помалу, вже не змагаючись з дрімотою, що охопила його, як темна, глуха і спокійна пелена, опускає голову вниз, Він дрімає чуйно, насторожено. Здається, він чує кожне слово вчителя, але це тільки здається, бо Борис Петрович вже перестав розказувати і зараз викликає до дошки Ніну Іванову, щоб вона показала на карті основні річки далекої країни.

Підвівшись зі стільця. Борис Петрович помітив, що на останній парті зникло бліде обличчя Васі. Поки Піна шукала річки з чудними назвами, Борис Петрович пройшов у самий кінець класу. Вася тихо дрімав, поклавши голову на складені руки. Борис Петрович обернувся до дошки і тоді вже стиха торкнув Васю за лікоть.

Всі в класі були зайняті — це ж справді, цікаво бачити, як Ніна Іванова найкраща відмінниця, дивиться кудись в кінець класу й безнадійно плутається в звичайних назвах річок. Всі в класі намагалися допомогти Ніні, - добре, що Борис Петрович пішов кудись назад, але з того нічого не виходило: Ніна не могла зрозуміти нічогісінько.

І тільки тоді, коли Борис Петрович розбудив Васю, Ніна отямилась.

Усі річки, що хвилину тому безнадійно плутались, раптом поставали на свої місця.

Борис Петрович відійшов од Васиної парти. Тільки він і Ніна бачили, як прокинувся Вася, як злякано забігали його оченята.

Урок продовжувався.

Недалеко від моря, на затишній неширокій вулиці, засадженій каштанами і акаціями, за невисоким парканом стоїть будинок. Він стоїть у садку, і віти яблунь з великими налитими яблуками лізуть у вікна і торкаються веранди. Між деревами розкидано багато клумб, і квіти, найрізнобарвніші, найяскравіші квіти, вкривають їх. Квіти сплітаються у диво вижні узори, вони підібрані за кольорами й відтінками. Клумби нагадують величезні килими, виткані рукою досвідченого майстра.

Інколи надвечір, коли тиша і сутінь заповнюють садок і входять у будинок, на веранді чути тиху музику скрипки. М’які приємні звуки розносяться по садку і довго коливаються між деревами. Прохожі спиняються біля невисокого парка на, щоб послухати музику. Затамувавши подих, стоять вони, намагаючись нічим не виказати своєї присутності.