Вася злякався, намагався вирватися, та професор тримав його міцно. Побачивши, що порятунку немає, Вася заплакав. Професор зараз відведе його до Варвари Павлівни, і та вже пригадає йому все чисто. Він плакав гірко, просився і клявся, що більше ніколи не буде торкатися скрипки, але професор не зважав на це.

Він потягнув Васю в будинок.

Скрипка лежала на столі і, побачивши її, Вася відразу ж забув про сльози. Дивився на неї жадібно, як спраглий на воду. За всяку ціну ладен був доторкнутися до неї ще раз. Професор глянув на маленьке личко Васі, що раптом змінилося, стало не по-дитячому серйозним, і тихо всміхнувся.

Так познайомився старий професор з Васею. Це було за два роки до того, як Борис Петрович Коротков прийшов у четверту школу, а Петро Андрійович Глоба переступив поріг господи мадам Кивенко.

На другий день після навчання в школі Вася пішов до професора. На каштанах і акаціях листя вже починало жовкнути, попечене несамовитим промінням південного сонця. Проте квіти ніколи не переставали прикрашати величні клумби професорського саду. Дбайливо политі і старанно підстрижені, вони красувалися серед в’янучих трав, виділялися жаркими барвистими плямами на тлі осіннього листя.

Вася зайшов у маленькухвіртку впевнено, як давний і добрий знайомий. Легкими кроками збіг на веранду, де сидів професор. Той зустрів його привітним поглядом. Старий завжди радів, коли приходив Вася. Вчив його грати на скрипці, бачив палку любов хлопця до музики і в кожному успіхові і в кожній

Васиній невдачі бачив власні успіхи і власні невдачі. Згадував свої перші невмілі спроби грати за скрипці, і його дивувала спільність помилок. Згадував усю свою молодість, але ніколи не жалкував за нею. Він прожив велике повноцінне життя, і прожив його як слід. Зараз він хотів полегшити перш і Васині кроки, ті кроки, що з таким трудом давалися йому самому.

Він бачив надзвичайну здібність до музики у свого маленького учня і напевне знав, що з Васі вийде великий скрипаль.

Йому хотілося самому викохати скрипаля величезної сили і показати всьому світові, як прекрасну барвисту квітку, його музику.

Вася сів проти професора, і той відразу ж помітив, що личко його маленького учня блідіше, ніж звичайно. Професор мало знав про те, як живе Вася. Кілька разів він починав про те говорити, але хлопець відповідав стримано, явно неохоче, і професор припиняв розмову.

Вони почали, як завжди, свій урок з розмови про се, про те, про погоду, про айстри на клумбах. Вони разом вийшли в садок, потім знову повернулися на веранду, і Вася вийняв з футляра професорову скрипку.

Коли він торкався смичком до струн скрипки, все на світі зникало і залишалася тільки музика, красиве й гармонійне царство звуків, у якому було так багато доріг.

Вася грав «Аndante Caniabile» Чайковського. А професор сидів і думав, що скоро вже настане час, коли він зможе показати Васю. Ще трохи роботи — і про хлопця можна буде говорити як про визначного скрипаля, скрипаля-віртуоза величезної сили.

— Тобі, Васю, потрібна скрипка. Розумієш? Така хороша власна скрипка, щоб ти міг грати на ній, коли захочеш, а не тільки в мене.

Професор замовк, раптом обірвавши думку, не сказавши більше ні слова. Вася вийшов. Професор довго дивився йому вслід. Хлопець ішов помалу, збиваючи куряву босими ногами. Професор усміхнувся, вернувся назад на веранду і сів писати листа. Він писав листа в Москву.

А Вася йшов до порту зустрічати теплохід, ловити монети й тягати чемодани. П’ять карбованців для мадам Кивенко заробити було зовсім не так легко.

На лавці перед ворітьми сиділи і Мирно розмовляли два водолази. Вірніше, один розповідав, а другий слухав.

Оповідач, Матвій Петрович Кравченко, могутньої будови чоловік, був місцевий житель і старожил.

А слухач, Степан Тимофійович Огрінчук, людина ще не стара, але теж здоровий і теж з обвітреним обличчям і чорними вусами, схожими на пучки голок, порівняно недавно перевівся в це місто з іншого чорноморського порту. Він подружився з Кравченком і завжди з цікавістю і повагою слухав розповіді старшого товариша.

Зараз розмова в них зайшла про громадянську війну і старик згадав, як з міста тікали білі, коли Червона Армія їх так товкла, що вони ледве добрались до моря.

Вітер налетів з степу, Смеркало. Старик розповідав не поспішаючи, розважливо:

— Крейсери й лінкори на рейді стоять, — говорив сивоусий, — французькі, англійські, німецькі і ще чортзна-які. Орудія на місто понаводили, а з кожної пушки людиною стріляти можна. У городі тиша, анічичирк, поховалися всі, як щури в трюмі. Ніхто й на вулицю не виходить. А за Графським молом баржа стоїть. І от туди кожну тобі ніч везуть кого-небудь з контррозвідки. Ну, а хто вже на баржу попав, тому каюк і похорон за першим розрядом А в городі полковник Тимашов ловить правого й винуватого. Усіх більшовиками називає, і суд у нього скорий: на баржу, колосники до ніг — і кінець. Піднятися б усім народом, зібрати б усіх матросів і водолазів, придавити б Тимашова до нігтя, він і не писнув би, бо в місті війська немає, тільки юнкери жовтороті бігають. Та що ж ти зробиш, коли пушки просто на місто направлені з усіх кораблів…

Чоловік сплюнув на траву, кілька секунд посидів, немов пригадуючи, потім дістав з кишені гумовий кисет з махоркою, витяг з-за пояса маленьку люльку, набив її, закурив і ще раз сплюнув. Пахкаючи й випускаючи густі клубки диму, він продовжував оповідання:

— Ну, я теж дома сиджу, чого ж мені на вулицю витикатися, просто до Тимашова в лапи, коли мене все місто знає. Коли якось бачу: йдуть до мене дорогі гості, В погонах, При зброї, морди блищать.

Я не дуже боязкий, а тоді серце так і тьохнуло. Поведуть мене, думаю, на баржу і згадають мені все — і партизанський загін, і пристава вбитого. Кинувся я до вікна, тікати хотів, а вони й там свого поставили.

Ну, думаю, кінець мені. Входить у кімнату такий шпінгалет у чині поручика і каже мені ввічливо так, ще й руку до козирка прикладає:

— Полковник Тимашов просять вас завітати до них у гості, так що я прошу вас іти разом з нами.

Що за чорт, думаю. Чого це вони такі ввічливі зробились, просто немов і справді в гості кличуть. Бачу я, що від такого гостювання мені, мабуть, не одкрутитися, і кажу:

— Ну, що ж. Ходімте, коли полковник за мною так скучив.

А поручик сердиться:

— Прошу не сміятися й не глузувати, — каже. — йдеться про репутацію нашої білої армії.

Що за чорт, думаю, чого він від мене хоче? Проте нічого не вдієш, Йду до полковника. А вони зі мною поруч ідуть, револьверів не виймають, так що я зрозуміти ніяк не можу, заарештований я, чи й справді в гості йду.

Ну, приходимо ми в контррозвідку. Вартові, пропуски, все чин чином, і проводять мене зразу й просто до полковника. Я тільки входжу, а він уже з-за столу підвівся й назустріч мені йде.

— А, — каже, — Матвію Петровичу, я вже вас давно чекаю. Сідайте, будь ласка.

Подивився я на нього, на ката всього міста нашого — такий непоказний, бліденький, у пенсне, ще й лисіти починає. Гак подивитися на нього — ангельської доброти чоловік, а скільки людей, собака, на той світ відправив.

— Ми від вас чекаємо великої послуги, Матвію Петровичу, — каже полковник, коли я вже сів і сигару його курив, — великої послуги. Бачите, — каже він і штору на вікні відкриває, — ондечки на рейді біля Графського молу крейсер «Галіфакс» стоїть.

Подивився я у вікно. Море синє таке, так мені на волю захотілося, бо хоч і не арештований я, а все ж душно мені з полковником, Бачу, стоїть «Галіфакс», Крейсер тритрубний, і всі дванадцять гармат на місто націлені.

А трохи ліворуч від нього — баржа стоїть, тюрма найстрашніша.

— Так от, Матвію Петровичу, вчора з крейсера «Галіфакс» одного мертвого матроса в море скинули з гирями на ногах. Так треба нам того матроса знову дістати. Поспішили поховати його. А коли ви, Матвію Петровичу, не згодитеся, — каже полковник і усміхається, а усмішка така приємна, немов він мені подарунок дає, — а коли не згодитеся, то доведеться вам за тим матросом на дно моря пройти, тільки вже з гирками на ногах.