Подивився я на крейсер, а там же біля нього — глибина. Ніхто туди ніколи ні раніше, ні тепер не лазив. Проте нічого не вдієш, хоч самому лізти, хоч тебе туди спустять — однаково весело.

— Що ж, — кажу, — готуйте водолазний баркас, і костюм, і скафандр де-небудь новий діставайте, щоб усе справно було, бо вмирати мені неохота на дні морському, а матроса вашого я вам дістану.

Мало щось було в мене охоти туди лізти, ну, та вони мене про охоту не питали. Живо баркас спорядили, все, як з-під землі взялося, і поїхали ми з тим самим поручиком до крейсера, де матроса треба було шукати. Стали. Погода така хороша, зюйд-вест надвечір затихає, місто лежить переді мною, наче вимерле, тиша така.

На баркасі двоє матросів з «Галіфакса», ні чорта по-нашому не розуміють, та. видно, водолазне діло знають: біля скафандра і насосів орудують добре. Тільки щось помічаю я — настрій у них неважний. Мовчать, похмурі, і не всміхнеться один до одного.

— Ну, — кажу, — держіться, хлопці. Бережіть нерви і не хвилюйтеся. Дістанемо зараз з дна морського вашого братчика.

Мовчать, ані пари з уст. Тільки поручик на мене прикрикнув, щоб я не дуже базікав. Ну, я й замовк.

Спорядили мене спускатися, все чин чином, і пішов я вниз.

Там глибоко, спускаюсь собі помаленьку, а течія мене потроху зносить убік; знаєш, там, біля Графського молу, підводна течія, де джерела. Де ж тут їхнього матроса шукати, думаю, коли його занесло, мабуть, хтозна куди. І от стаю на дно, став, озирнувся, глянув і аж похолов увесь: стоїть біля мене жінка, до ніг її важке каміння прив’язане, очі випнулись, волосся розпушене і руки вгору підняті. Гойдає її течія, і здається, що жива вона йде за мною.

Матвій Петрович сплюнув і замовк на хвилину, немов згадуючи.

Огрінчук мовчав.

— Подивився я на неї: рот розкритий, зуби вишкірені, немов сміється. Обійшов збоку, глянув далі коли їх тут цілий натовп з’являється. Всі страшні, розпухлі, гойдаються у воді, до колосників поприв’язувані. Чоловіки, жінки, діти. І здається, зібралися вони тут на збори якісь. Руки вгору у всіх підняті, немов прокляття вони на білий світ посилають.

Це їх усіх контррозвідники з баржі, щоб патронів не витрачати, просто у воду покидали. І так мене за серце взяло. Ну, кажу, іроди богові, будете ви бачити свого матросика. Мало, мабуть, із живого познущалися, так ще й мертвий вам потрібний став. Одійшов я подалі від мерців, а течія їх гойдає, і здається мені, що йдуть вони за мною. У воді холодно, а мене ще й від жаху мороз по шкірі пробирає, швидше б утекти звідсіль. Схопив я жінку ту, що перша мені на очі попалася, зав’язав канатом: тягніть, начальники, свого морячка. І потягли її нагору, тільки слід пінний по воді пішов.

— Ну й одправили мене в той же вечір на баржу. Мабуть, здорово пан поручик злякався, коли жінка та мертва до нього з води всміхнулася. Хотів пристрелити мене, а тоді вирішив, хай мене з баржі втоплять.

Приятелі посиділи ще трохи, поговорили про інші справи, потім, коли почало вечоріти, старий встав, потиснув приятелю руку і пішов додому.

Не встиг він відійти кроків двадцять-тридцять, як йому зустрівся високий чоловік у сірому костюмі з непокритою головою, ішов, уважно розглядаючи номери на будинках маленької вулички, когось розшукував… Зрозуміло, що приїжджий! Місцевий житель не буде шукати так невпевнено.

Порівнявшись з незнайомим, Кравченко подивився йому в обличчя. Ну, звичайно, чужий.

Але вже через хвилину йому почало здаватись, що десь, колись він бачив цього чоловіка. Але де і коли? Хоч убий — старий не міг згадати. Йому навіть здалось, що незнайомий його теж пізнав. Але ні, це, мабуть, так здалось. Старий пішов своєю дорогою.

Але його не переставав мучити невиразний спогад: десь він цього чоловіка бачив. Раптом згадав: якби в цього чоловіка була борода, велика, густа борода, тоді було б відомо, на кого він схожий. Тому що постать, хода, посадка голови…

А незнайомий підійшов до будинку, перед яким ще сидів приятель Кравченка, і спитав, чи не тут живе водолаз Огрінчук Степан Тимофійович. Той сказав, що він і є Огрінчук. Незнайомий попросив дозволу зайти поговорити в справі.

Огрінчук запросив його в будинок, ввів у невелику охайно прибрану кімнату, запропонував сісти, поставив на стіл пляшку вина, дві чарки і сів, чекаючи, коли гість скаже, що його завело сюди.

А гість витяг з кишені маленький синій незапечатаний конверт, хвилину потримав його в руці, наче вагаючись, потім передав Степану Тимофійовичу.

Той узяв конверт, поклав перед собою, потім довго порпався в боковій кишені, витяг звідтіля окуляри в залізній оправі, почепив їх на м’ясистого носа і тільки тоді дістав листа.

Це був лист від одного з випадкових знайомих, з яким він колись недовго працював у Ленінградському Епропі¹. Зараз він рекомендував Степану Тимофійовичу свого приятеля Петра Андрійовича Глобу і просив всіляко допомогти йому зробити важливі й відповідальні справи.

— Ну, викладайте, що вам треба зробити й чим допомогти, — грубувато, але добродушно сказав він і, не поспішаючи, налив у склянки вина.

Петро Андрійович почав говорити. Він говорив довгими й плутаними фразами, зрозуміти які, зрештою, було не так-то вже й просто. Мова крутилася біля якихось потоплених суден, водолазної роботи, діставання з тих суден залізних частин.

Водолаз слухав, але розумів дуже мало.

Розмова не клеїлася. Говорив один тільки Глоба, водолаз лише притакував, зрідка ковтаючи терпкувате вино, і роздивлявся гостя щоразу уважніше,

А Глоба все говорив про якісь потонулі яхти, згадав до чогось «Чорного принца», що лежить глибоко на дні біля входу в Балаклавську бухту, але чого йому треба — Степан Тимофійович зрозуміти ніяк не міг. І коли обридло слухати довгі, надзвичайно плавні и заокруглені речення, де всі слова було підібрано саме так, щоб ніхто не міг зрозуміти головної думки, Степан Тимофійович допив свою чарку, витер рукою вуса і сказав:

— Все те, що ви говорите, я знаю вже років з двадцять. Ви мені скажіть, чим я вам можу допомогти, тільки так, щоб я зрозумів.

Глоба раптом замовк, наче не сподівався почути такі різкі слова. Потім відкинувся на спинку стільця й розсміявся. Раптом обірвав сміх і знову нахилився до стола, пильно вдивляючись в обличчя водолаза.

— Мені треба, Степане Тимофійовичу, — сказав він, — щоб ви допомогли мені дістати одну річ з яхти «Галатея». Річ ця зовсім маленька і за грошима я не постою. Ця річ дорога мені, як пам’ять від моєї матері. Коли білі тікали звідси, вона була на яхті Я сподіваюся ви допоможете мені це зробите.

Степан Тимофійовйч дивився у вікно, міцно погладжуючи рукою щоку і з при ємністю відчуваючи легенькі уколи вчора поголеної бороди.

— Да… — сказав він, подумавши. Справа ця не важка, тільки дуже давно я вже під воду не ходив Та й снасті всієї вам у нашому місті не дістати. А про гроші, так не пусте. Нам і своїх, вистачає.

І раптом пожвавівши, він одірвав погляд від вікна і глянув на Глобу весело й насмішкувато.

— А ви зверніться в Епроп.

— Мені не хотілося б мати справу з Епропом, — гостро відповів Петро

Андрійович, і обличчя його стало нерухомим.

— Що, мабуть, мамашину пам’ятку не всім бачити можна? — засміявся водолаз, показуючи Глобі великі жовтуваті рівні зуби.

— Ні, чому ж, можна, — усміхнувся Глоба. — А винце, Степане Тимофійовичу, у вас знамените.

Він почав говорити про вино, про погоду, про всякі дрібниці, які тільки спадали йому на думку, старанно обминаючи розмову про пам’ятку від матері.

Водолаз дивився на нього, усміхаючись, і не заважав йому говорити. Степан Тимофійович бачив на своєму віку чимало людей і вмів у них розбиратися. Він добре помітив, як Глоба обминає попередню розмову, і гість йому не сподобався. Чим саме йому не подобався цей високий приємний чоловік — було невідомо.

І коли, поговоривши ще з півгодини. Глоба випив останню чарку вина і, попрощавшись з хазяїном, зник за дверима в густій темряві південної ночі, Огрінчук ще довго сидів біля стола і все думав, що ж це за людина відвідала його і що цій людині, власне, потрібно.