– Тепер уже можна взяти просушити ваші речі? – спитала вона категоричним тоном.

– Капелюха залиште, – якось приглушено сказав пожилець.

Повернувшись, місіс Гол побачила, що він підвів голову й дивиться на неї.

З хвилину вона розглядала його, не мігши від подиву вимовити й слова.

Щось біле, – очевидно, серветку, – Незнайомець притискував до нижньої частини обличчя, зовсім ховаючи під нею підборіддя та рота, через що й був у нього такий приглушений голос. Але не те вразило місіс Гол. Її вразило, що все чоло постояльця над синіми окулярами було обвинуте білим бинтом, а другий бинт закривав вуха, залишаючи на видноті лише рожевий гострий ніс, що блищав так само, як і тоді, коли Незнайомець прийшов. На ньому була коричнева оксамитова куртка з піднятим високим коміром. Густе чорне волосся, вибиваючись пасмами з-під бинтів, надавало йому надзвичайно дивного вигляду. Ця закутана й забинтована голова була настільки не схожа на будь-що бачене коли-небудь, що місіс Гол на хвилину аж наче закам’яніла.

Незнайомець, не віднімаючи від обличчя серветки й досі тримаючи її рукою в темній рукавичці, дивився на місіс Гол крізь сині окуляри.

– Капелюха залиште, – повторив він не досить ясно через ту білу серветку.

Місіс Гол поволі прийшла до пам’яті і поклала капелюха назад на стілець перед каміном.

– Я не знала, сер, – пробелькотіла вона, – що... – І, збентежившись, замовкла.

– Дякую, – холодно сказав Незнайомець, поглядаючи то на двері, то на неї.

– Я зараз же все добре висушу, сер, – пообіцяла місіс Гол, забираючи одяг. З порога вона знову глянула на його закутану в біле голову й темні окуляри; обличчя його ще покривала серветка. Місіс Гол ледь здригнулася, зачиняючи за собою двері, лице її виразно свідчило про подив та збентеження.

– Скільки живу... – прошепотіла вона. – Ото таке!

У кухню місіс Гол увійшла зовсім тихо та була занадто заклопотана своїми думками, щоб спитати в Міллі, з чим вона тепер тут вовтузиться.

А пожилець тим часом сидів і прислухався, як даленіли її кроки. Перше ніж одвести від рота серветку та знову взятися їсти, він пильно глянув на вікно. Проковтнувши шматок, він підозріло зиркнув на вікно ще раз, проковтнув ще шматок, а тоді встав і з серветкою в руці підійшов до вікна й опустив штору до білої муслінової завіси на нижніх шибках. У кімнаті посутеніло. Після того Незнайомець з полегкістю повернувся до сніданку.

– Бідолашний, з ним, видно, трапився якийсь нещасний випадок, а може, він переніс операцію абощо, – казала місіс Гол. – Та й налякали ж мене його бинти!

Вона поклала в пічку ще вугілля й повісила пальто на спеціальну підставку, щоб висушити одяг.

– А ті окуляри! Наче в якогось водолаза, а не у звичайної людини...

Вона повісила сушити і його кашне.

– І весь час затуляє лице серветкою... Говорить крізь неї... Може, в нього й рот пошкоджено... А певне...

Тут місіс Гол повернулася, неначе раптом згадала щось.

– Матінко моя! – раптом змінила вона тему. – А млинці й досі не готові, Міллі?

Коли місіс Гол прийшла до пожильцевої кімнати прибирати після сніданку, її здогад про скалічений або порізаний під час операції рот підтвердився. Незнайомець курив, але поки вона була в кімнаті, ні разу не розмотував шовкової хустки, яка закривала йому нижню половину обличчя, щоб узяти люльку в зуби. І то була не забутливість, бо місіс Гол спостерігала, як він поглядав на люльку, коли вона пригасала. Він сидів у кутку, спиною до затемненого шторою вікна. Попоївши й добре зогрівшися, він говорив уже не так уривчасто й роздратовано, як перше.

– На станції Брембльгерст залишився мій багаж, – сказав Незнайомець і спитав, як він може отримати його. На подяку за її пояснення він ввічливо нахилив свою забинтовану голову. – Завтра? А раніше не доставлять?

Йому, здається, було прикро, коли місіс Гол відповіла:

– Ні.

Невже таки не можна? Невже не знайшлося б тут кого-небудь із візком, хто поїхав би по його речі? Місіс Гол охоче відповідала на запитання, сподіваючись таким чином зав’язати розмову:

– Тут дуже крута дорога до станції, сер, – послужливо сказала вона й принагідно додала: – Десь рік тому на цій дорозі перекинувся екіпаж. Убито було і пасажира, і кучера. Нещасний випадок – це ж одна мить, і все, хіба ж не так, сер?

Але заохотити пожильця до розмови було нелегко.

– Певна річ, – ствердив він крізь хустку, спокійно дивлячись на місіс Гол через непроникні окуляри.

– І щоб одужати після цього, треба багато часу, хіба ж не так, сер? Оце мій небіж Том був порізав собі руку косою... розумієте, спіткнувся, косивши, й упав... І що ж ви думаєте, сер? Три місяці ходив з перев’язаною рукою. І тепер я страх як боюся коси, сер.

– Я дуже добре розумію вас, – сказав пожилець.

– Ми навіть гадали, що йому доведеться робити операцію; так було йому погано, сер.

Пожилець уривчасто засміявся і зараз же немов проковтнув свій сміх.

– Невже? – сказав він.

– Свята правда, сер. І в цьому не було нічого смішного для тих, хто доглядав його, як я, сер, бо моя сестра мала досить клопоту зі своїми малими. То забинтовуєш, то розбинтовуєш... Отож насмілюся сказати, сер...

– Чи не дасте ви мені сірників? – несподівано перебив її Незнайомець. – Моя люлька погасла.

Місіс Гол ураз зупинилася. Отак перервати її мову – це, звичайно, було нечемно з його боку. Вона здивовано глянула на Незнайомця, але згадала два соверени й пішла по сірники.

– Дякую! – уривчасто кинув він, коли місіс Гол принесла сірники, обернувся до неї спиною і знову став дивитись у вік- но. Очевидно, його нервували розмови про операції та бинтування. Вона так і не насмілилась сказати про те, що думала, до того ж її розсердила зневажлива поведінка пожильця, і тому Міллі цього дня перепало.

Незнайомець до четвертої години знаходився у своїй кімнаті та не подумав навіть перепросити за свою нечемність. Здебільшого там було зовсім тихо. Він, певно, сидів перед каміном, курив люльку, а то й дрімав у надвечірніх сутінках. Однак, прислухавшись, раз чи два можна було б почути, як він перегрібав вугілля і хвилин п’ять походжав по кімнаті. Здавалося, він розмовляв сам із собою. Потім він сів знову, і крісло під ним заскрипіло.

О четвертій годині, коли досить споночіло та місіс Гол уже наважилася піти до свого пожильця спитати, чи не хоче він чаю, до буфету ввійшов Тедді Генфрі, годинникар.

– Ну й погода, місіс Гол, – сказав він. – Якраз для поганих чобіт!

Сніг надворі сипав усе густіше.

Місіс Гол підтакнула, а тоді побачила, що при майстрові його валізка з інструментами.

– Коли ви вже тут, містере Тедді, – сказала вона, – то я хотіла б, щоб ви глянули на годинник у вітальні. Він іде й правильно вибиває години, тільки годинна стрілка завжди стоїть на шостій.

Місіс Гол провела майстра до вітальні, постукала у двері й увійшла.

Відчиняючи двері, вона побачила, що пожилець її сидить у кріслі перед каміном і немовби дрімає, схиливши набік перев’язану голову. Кімнату освітлювали тільки червоні жаринки в каміні. Місіс Гол усе видалося рудуватим, тьмяним і неясним, певно, тому, що вона якраз засвітила лампу в буфеті й очі її були ще засліплені тим світлом. На мить їй здалося, ніби в чоловіка, на якого вона дивилася, величезний, неймовірних розмірів рот на всю нижню частину обличчя. Це видиво – голова, вся в білому, потворні окуляри на очах і велетенська паща під ними – тривало одну лише мить. Незнайомець кинувся, випростався в кріслі й підніс руку. Місіс Гол широко розчинила двері, в кімнаті посвітлішало, і тепер вона побачила ясніше, що лице його прикрите хусткою точнісінько так, як і раніше було прикрите серветкою. Місіс Гол вирішила, що то їй привиділося у сутінках.

– Чи дозволите, сер?.. Цей чоловік прийшов подивитися на годинник, – сказала вона, отямившись після хвилинного збентеження.