– Подивитися на годинник? – перепитав він напівсонним голосом, прикриваючи рота рукою.

– Звичайно, – додав він, майже зовсім приходячи до тями. Місіс Гол вийшла по лампу, а Незнайомець устав і потягся. Принесли світло, і містер Тедді Генфрі, увійшовши, спинився перед забинтованим Незнайомцем. Він був, як сам згодом казав, «ошелешений».

– Добрий вечір, – привітався Незнайомець, дивлячись на нього «омарячими очима», як розповідав потім вражений цими темними окулярами містер Генфрі.

– Сподіваюсь, я не перешкоджаю вам, – зауважив містер Генфрі.

– О ні, анітрохи, – відповів Незнайомець. – Хоч я думаю, – він обернувся до місіс Гол, – що ця кімната цілковито в моєму розпорядженні.

– Я гадала, сер, – почала була місіс Гол, – що ви хотіли б, щоб годинник...

– Звичайно, – перебив її Незнайомець, – але загалом я хотів би, щоб мені дали спокій.

Він повернувся спиною до каміна й заклав руки за спину.

– А коли годинник полагодять, я попросив би принести чаю, – додав він. – Тільки не раніше, як полагодять годинник.

Місіс Гол збиралась уже залишити кімнату, – цього разу і не намагаючись зав’язати розмову, бо їй не хотілося, щоб її образили при містерові Генфрі, – коли пожилець спитав її, чи вжила вона заходів щодо його багажу на станції. Місіс Гол відповіла, що говорила про це з поштарем, і той обіцяв привезти багаж завтра вранці.

– А раніше – ви певні, що не можна? – спитав Незнайомець.

Місіс Гол була впевнена і з підкресленою холодністю ствердила це.

– Мушу попередити вас, що я – дослідник-експериментатор, – пояснив Незнайомець, – і не сказав про це досі тільки тому, що занадто змерз і був стомлений.

– Справді, сер? – вражено відповіла місіс Гол.

– І в моєму багажі – різні апарати та прилади.

– То все, безперечно, дуже корисні речі, сер, – докинула місіс Гол.

– І я, природно, бажаю проводити далі мої досліди.

– Звичайно, сер.

– Приїхав я до Айпінга, – досить невимушено провадив він, – тому що... шукаю самотності. Я не хочу, щоб мені заважали працювати. А тут ще цей нещасний випадок...

«Я так і знала», – подумала місіс Гол.

– ...вимагає певної відлюдності. Очі в мене такі слабкі й так болять, що іноді мені годинами доводиться сидіти в темряві... і зачинятися. Подеколи. Не зараз, звісно. І коли ось у такі хвилини мене турбують, наприклад, сторонні люди, які заходять до моєї кімнати, – це завдає мені болісних страждань. Я хочу, щоб ви добре усвідомили мої слова.

– Певна річ, сер, – відповіла місіс Гол. – І... дозвольте запитати...

– Це, здається, й усе, – перебив Незнайомець зі спокійною рішучістю, яка клала край подальшим балачкам. Свої запитання й вияви прихильності місіс Гол мала залишити до слушнішої нагоди.

Коли місіс Гол вийшла, він (так казав пізніше містер Генфрі) став перед каміном і стежив, як лагодять годинник. Працюючи, містер Генфрі поставив лампу біля себе, і ясне світло падало на його руки та на сам годинник, в кімнаті ж було напівтемно. Коли він підводив голову, перед очима в нього плавали кольорові плями. Цікавий від природи, містер Генфрі розібрав (у чому не було жодної потреби) увесь механізм, щоб довше побути в кімнаті, а може, й розпочати розмову з Незнайомцем. Але Незнайомець був мовчазний і нерухомий. Такий нерухомий, що це аж нервувало Генфрі. Йому здавалося, ніби в кімнаті він сам. Коли він поглянув на Незнайомця, то побачив у зеленуватому плямистому тумані, що поплив перед очима, тільки забинтовану голову та величезні темні окуляри, які прикро дивилися на нього. Генфрі це здалося таким незвичайним, що добру хвилину він і собі не спускав з нього очей. Потім Генфрі відвів погляд. Дуже незручне становище! Треба сказати що-небудь. Може, зауважити, що для такої пори року погода стоїть занадто холодна?

– Погода... – почав був він.

– Чого ви не кінчаєте і не йдете? – озвалась закам’яніла постать, мабуть, ледь стримуючи гнів. – Вам треба було тільки закріпити на стрижні годинну стрілку. Ви просто байдики б’єте.

– Звичайно, сер... ще хвилинку. Я зараз...

І містер Генфрі, хутко закінчивши роботу, пішов. Вийшов він, проте, надзвичайно сердитий.

– А, чорт! – бурмотів містер Генфрі, пробираючись містечком через замети. – Треба ж бо чоловікові іноді лагодити годинники... Подумаєш! – провадив він далі. – На тебе, значить, і дивитись не можна? – І знову: – Здається, що ні. Якби тебе шукала поліція, то й тоді ти не зміг би бути більш закутаний та забинтований.

На розі вулиці він побачив Гола, який нещодавно одружився з господинею заїзду, де зупинився Незнайомець, і, вряди-годи, коли випадала нагода, перевозив пасажирів з Айпінга до Сіддербріджа. Тепер він саме повертався додому. Судячи з того, як Гол поганяв коня, він, очевидно, вже хильнув трохи в Сіддербріджі.

– Як справи, Тедді? – гукнув він мимохідь.

– У вас там якийсь чудернацький постоялець, – відповів Тедді.

Гол зупинився.

– Що таке? – спитав він.

– Та якийсь там чудернацький пожилець зупинився в заїзді «Карета й коні», – пояснив Тедді. – Їй же бо!

І він жваво заходився описувати Голу химерного Незнайомця.

– Він так наче перевдягнений. Я, в усякому разі, неодмінно подивився б на його обличчя, якби він спинився в мене, – вів далі Генфрі. – Але жінки завжди такі довірливі, коли йдеться про когось чужого. Він оселився у вас, Голе, і не сказав навіть свого імені.

– Та невже? – спитав Гол, не дуже меткий на розум.

– Так, так, – наполягав Тедді. – І заплатив за тиждень. Отож раніше ви його не здихаєтесь. І купу різних речей, каже, має – завтра йому тільки привезуть. Лишається сподіватися, що це не будуть ящики з камінням, Голе.

І містер Генфрі розповів, як його тітку в Гастінгсі обдурив якийсь зайда із порожнім чемоданом. Уся ця розмова викликала у Гола якісь неясні підозри.

– Ну, поїхали, стара, – хльоснув він свою кобилу, – Треба навести лад.

А Тедді, розваживши душу, і собі почвалав далі.

Не довелось-таки Голові «наводити лад», бо коли він повернувся додому, добре перепало йому від дружини за те, що загаявся в Сіддербріджі; тож на всі свої несміливі запитання він чув лише гострі й ухильні відповіді. Але насіння підозри, посіяне Тедді в його душі, зійшло.

– Ви, жінки, на цьому не розумієтеся, – буркнув собі під ніс містер Гол, твердо вирішивши при першій же нагоді докладніше дізнатися про свого пожильця. І як тільки Незнайомець пішов спати, – а це було десь о пів на десяту, – містер Гол з дуже войовничим виглядом вступив у вітальню, суворо оглянув меблі, немов бажаючи показати, що він, а не цей Незнайомець тут господар, і трохи зневажливо зиркнув на аркуш з якимись математичними обчисленнями, що його залишив Незнайомець. Укладаючись на ніч, він порадив місіс Гол дуже пильно стежити за багажем Незнайомця, який привезуть завтра.

– Не стромляй носа до моїх справ, Голе, – відповіла місіс Гол. – Я й сама в них розберуся.

Їй тим більше хотілося присікатись до Гола, що Незнайомець таки й справді був незвичайний пожилець і дуже непокоїв її. Серед ночі вона прокинулась: їй приснилися потворні, білі, схожі на брукву, голови на довжелезних стеблах, з величезними чорними очима, що ганялися за нею. Але місіс Гол була жінкою розумною, тому вона здолала свої страхи, повернулася на другий бік і знову заснула.

Отже, двадцять дев’ятого лютого, коли почалася відлига, цей дивний суб’єкт з’явився невідомо звідки в містечку Айпінг. Наступного дня, саме в сльоту, прибув його багаж. І досить дивний багаж! Дві звичайні, як і в будь-якого подорожнього, валізи, але, крім них, привезено ще було цілий ящик з книгами – великими, товстими книгами, друкованими чи написаними від руки якимось нерозбірливим почерком, і з дванадцять, коли не більше, кошів, коробок та ящиків із чимось запакованим у солому. Гол засунув в ту солому руку і вирішив, що там скляні пляшки. Він ледь устиг перекинутися словом-другим із візником Фіренсайдом, лаштуючись допомогти йому вивантажувати багаж, як на поріг нетерпляче вийшов Незнайомець – у пальті й кашне, в капелюсі й рукавичках. Виходячи, пожилець навіть не глянув на собаку Фіренсайда, який ліниво обнюхував Голові ноги.