– Вносьте швидше ящики, – сказав він. – Я й так досить довго чекав на них.
Він зійшов униз і попрямував до задка фургона, неначе сам хотів узяти один з менших кошиків.
Ледве побачивши його, собака Фіренсайда наїжачився і сердито загавкав, а коли Незнайомець збігав сходинками, кинувся на нього й схопив за рукав.
– Пішов геть! – Гол, який дуже боявся собак, перелякано відскочив назад, а Фіренсайд гукнув: «Лежати!» – і схопив батіг.
Вони помітили, що зуби собаки ковзнули по руці Незнайомця і чули, як собаку вдарили ногою, бачили, як пес відскочив убік, а тоді вчепився Незнайомцеві в ногу, і почули, як тріщать розірвані штани. Нарешті кінчиком батога Фіренсайд уперіщив собаку, і той, заскавулівши від болю, поплентався під колеса фургона. Це сталося протягом якоїсь півхвилини. Ніхто не говорив, усі галасували.
Незнайомець швидко глянув на свої подерті рукавички й штанину, зробив рух, ніби хотів нахилитись, а потім повернув і швидко зійшов назад на ґанок. Потім чути було, як він біг коридором і сходами до своєї кімнати.
– Ах, ти, гадюка! – вилаявся Фіренсайд, з батогом у руці злазячи з фургона, тоді як собака дивився на нього з-за колеса.
– Ану сюди! – гукнув Фіренсайд. – Я т-тобі!.. Гол розгублено стояв на місці.
– Укусив, – сказав він. – Я краще піду подивлюсь на нього. І Гол подався слідом за Незнайомцем. У коридорі він зустрів місіс Гол.
– Його вкусив Фіренсайдів собака, – кинув він. – Треба поглянути, що з ним.
Гол пішов нагору. Двері кімнати Незнайомця були прочинені. Він штовхнув їх, без вагань увійшов, щоб чимось допомогти.
Штора була спущена, в кімнаті було досить темно. Гол устиг помітити щось незвичайне: перед ним, у повітрі, метнулася ніби рука без кисті, а далі видніло обличчя – наче три великі бліді плями на білому тлі, що нагадували квітку братків. Потім його щось боляче вдарило в груди, жбурнуло назад, і перед самим його носом зачинило двері. Це сталося так швидко, що Гол не мав часу й роздивитись. Якісь непевні тіні, стусан і біль у грудях. Гол стояв на маленькому темному сходовому майданчику і дивувався з того, що сталося.
За кілька хвилин він приєднався до невеликого гурту, що зібрався перед дверима «Карети й коней». Там був Фіренсайд, який удруге детально розповідав про подію; була місіс Гол, яка казала, що Фіренсайдів собака не повинен кусати її пожильців; був Гакстер, власник універсальної крамнички навпроти, який розпитував про подробиці; був Сенді Воджерс із кузні, що вряди-годи докидав і свої зауваження. Були ще й жінки та діти, і кожне висловлювало звичайні за таких обставин зауваження: «Хай би він мене спробував укусити», «Ніхто не має права тримати таких собак», «За що він його вкусив?» тощо. Містер Гол дивився на них зі сходів, прислухаючись до їхніх розмов, і йому здалося неймовірним те, що він бачив там, нагорі.
– Він не хоче ніякої допомоги, – сказав містер Гол у відповідь на жінчине запитання. – Давайте віднесемо його багаж.
– Варто було б негайно припекти рану, – зауважив містер Гакстер. – Особливо якщо почалося запалення.
– А я б застрелила цього собаку, – сказала одна з жінок. Раптом собака загарчав знову.
– Швидше! – гукнув сердитий голос у дверях. Там удруге з’явився Незнайомець у пальті з піднятим коміром і в капелюсі зі спушеними крисами. – Що швидше ви повносите мої речі, то краще.
Один з присутніх зауважив, що на ньому були вже інші штани й рукавички.
– Він вас покусав, сер? – спитав Фіренсайд. – Мені дуже прикро, що мій собака...
– Це пусте, – заспокоїв його Незнайомець. – Навіть шкіра не подряпана. – Поспішіть краще з цими речами.
І він стиха вилаявся – так принаймні запевняє містер Гол. Як тільки перший ящик за його командою принесли до вітальні, Незнайомець зараз же кинувся до нього і заходився розпаковувати, розтрушуючи скрізь солому на килимі місіс Гол. Він витягав різні пляшки: маленькі, опуклі з якимись порошками, тоненькі з білою та кольоровою рідиною, видовжені, циліндричні з наклейками «отрута», круглі з вузенькими шийками, великі з зеленого та білого скла, пляшки зі скляними затичками, пляшки з корковими затичками, пляшки з дерев’яними затичками, пляшки з-під вина, пляшки з-під олії. Розставляв він усе це рядами на шифоньєрі, на каміні, на столі коло вікна, на підлозі, на книжковій полиці, – одне слово, скрізь. Аптека в Брембльгерсті не могла похвалитися й половиною такої кількості пляшок. Видовище було разюче. Ящик за ящиком звільнявся від пляшок; і нарешті всі шість спорожніли, а на столі й підлозі виросла ціла купа соломи. Крім пляшок, у ящиках було ще багато пробірок, а в одному з них лежали старанно укутані терези.
Порозпаковувавши ящики, Незнайомець зараз же підійшов до вікна й почав працювати, не звертаючи найменшої уваги ні на грубий шар соломи під ногами, ні на пригаслий камін, ні на ящик з книжками, який залишався ще надворі, ні на решту багажу, вже винесеного нагору.
Коли місіс Гол принесла йому обідати, Незнайомець настільки захопився переливанням рідини з пляшок у пробірки, що не помічав її присутності, аж доки вона не позамітала солому і не поставила на стіл тацю, зробивши це трохи сердито, бо бачила, в якому стані її підлога. Тільки тоді він озирнувся, але одразу ж повернув голову назад. Місіс Гол помітила, проте, що він був без окулярів, які лежали поруч на столі, і їй здалося, ніби очні западини в нього страшенно глибокі. Незнайомець зараз же надів окуляри, а тоді повернувся обличчям до неї. Місіс Гол зібралася вже висловити своє незадоволення щодо забрудненої підлоги, але пожилець випередив її.
– Я попросив би вас не заходити до кімнати, не постукавши, – сказав він із роздратуванням, яке не залишало його весь ранок.
– Я постукала, здається...
– Може, й так. Але під час моїх досліджень – надзвичайно важливих і потрібних – найменша перешкода... скрип дверей... Я мушу просити вас...
– Звичайно, сер. Ви можете зачинятися на ключ у таких випадках. Та й завжди.
– Думка дуже слушна, – погодився Незнайомець.
– Але ця солома, сер. Дозволю собі сказати...
– Не треба. Якщо солома вас непокоїть, запишіть її до рахунку.
І він пробурмотів кілька слів, які видалися місіс Гол лайкою.
У нього був такий дивний вигляд, войовничий і запальний, коли він стояв перед нею з пляшкою в одній руці й з пробіркою в другій, що місіс Гол не на жарт занепокоїлась. Але вона була жінка рішуча.
– Тоді я б хотіла знати, сер, скільки, на вашу думку...
– Шилінг... Запишіть до рахунку шилінг. Шилінга, певно, вистачить?
– Нехай і так, – сказала місіс Гол, застеляючи стіл скатертиною. – Коли це вас задовольняє, то, звісно...
Він сів, обернувшись до неї піднятим коміром пальта.
До вечора він працював, замкнувши двері, і, як свідчить місіс Гол, майже в цілковитій тиші. Тільки раз почувся дзенькіт пляшок, що стукались одна об одну, неначе трусили стіл, і брязкіт кинутої на підлогу пляшки. Після цього почулися швидкі кроки по кімнаті. Боячись, чи не скоїлось там чого серйозного, місіс Гол підійшла до дверей і прислухалась, але стукати не наважилась.
– Нічого не виходить! – нестямно вигукнув її пожилець. – Нічого не виходить! Триста тисяч, чотириста тисяч! Безліч! Залишився в дурнях! Це може забрати все моє життя... Але терпіння! Терпіння насамперед! Дурень і брехун!
У цю хвилину в буфеті почулась чиясь важка хода, і місіс Гол хоч-не-хоч мусила відійти, так і не дослухавши. Коли ж вона вернулась до дверей, в кімнаті вже було тихо, тільки поскрипувало крісло під постояльцем та іноді дзенькала пляшка. Все скінчилося. Він знову працював.
Принісши йому чай, місіс Гол побачила в кутку під дзеркалом побите скло й жовтувату, абияк розтерту пляму. Вона звернула на це його увагу.
– Запишіть це до рахунку! – огризнувся він. – І, Бога ради, не докучайте мені. Коли щось буде пошкоджено, записуйте до рахунку. – І він знову взявся робити якісь позначки у своєму зошиті.