- Треба ж орiєнтуватися на мiсцi!

Та найбiльше Вiра потерпала: як їй сказати про головне, про те, що до полюса з грота далеко, що, можливо, взагалi доведеться облишити всю цю затiю з експедицiєю? Розповiдала про лiфт, про тунелi в кризi, а Никифор усе пiдганяв:

- Ну, ну...

Йому вже малювалася картина: вони проберуться в грот, розпакують тюк i змонтують переносний бур. Джерело магнiтного поля може виявитися зовсiм близько вiд поверхнi. Керни, звичайно, ламатимуться, треба заготувати алмазнi. Спочатку вiн промацає породу ультразвуком.

Ех, коли б дiстати хоч шматочок тiєї таємничої речовини! Отодi б усi заметушилися, забули б про iгнорацiю. "От Ярковий! Iсторичне вiдкриття! Даремно не прислухалися до його слiв, ах, як негарно вийшло!"

Раптом зазвучав екран обов'язкового каналу зв'язку. Никифор закляк, Вiра обернулась до срiбного прямокутника. На ньому виринуло сухорляве, уже немолоде обличчя секретаря мiсцевої Ради Моралi й Етики.

- До уваги всiєї комуни! - промовив секретар. - Науковий працiвник Никифор Ярковий досi не визнав своєї провини. Рада Моралi й Етики оголошує йому перше попередження. Нагадуємо Ярковому, що пiсля третього попередження, згiдно з Кодексом, Рада буде вимушена винести рiшення про усамiтнення його на теренi Гренландiї.

Никифор стиснув кулаки:

- Чула? Погрожують! Та менi в Гренландiї було б краще, анiж тут. Але вони ще пошкодують... -Забiгав по кiмнатi, затим звернувся до притихлої Вiри: - А ти чого зiщулилась? Засуджуй мене, картай, iгноруй!

Вiра поглянула йому в розчервонiле обличчя:

- Заспокойся, Ник. Ситуацiя серйозна, треба все зважити... Я ж тобi не договорила про грот. Полюс же не в гротi, а за шiстсот метрiв у надрах гори, так що експедицiя наша сама собою...

- Що?! - Якусь хвилину вiн не мiг вимовити й слова, а тiльки дивився на неї. - Шiстсот метрiв... I ти гадаєш, мене злякають отi метри? Помиляєшся!

- А я б радила послухатися попередження...

- I що?

- Ну, зрозумiй же, Ник, для тебе ж буде краще.

- Ну, що ж... Якщо злякалась, можеш кинути мене. Я сподiвався...

Вiра пiдвелася i пiдiйшла до нього з вiдкритим поглядом.

- Ти не зрозумiв. Ми будемо разом. Адже тобi потрiбна моя допомога?

Никифор мовчки обiйняв її за плечi.

XIX

Стугонить, лютує пурга.

Вiра здригається, їй здається, що й "Електрон" дрiбно тремтить вiд холоду. За iлюмiнаторами - суцiль темiнь, по них шмагають без угаву снiжнi нагаї. У головi гуде, скронi стискує тупий бiль. Вiра чує важке Никове дихання i шепоче:

- Ник... Ти чуєш, Ник?..

Вiн щось бурмоче, довго чимось там шарудить, нарештi в його руцi спалахує лiхтарик.

- Жива?

- А ти?

- Я живучий...

Тепер вона бачить його розпухлу щоку, закривавлену губу.

- Та-ак... - каже Никифор. - Це ще добре, могло бути й гiрше.

- Будемо сподiватися, що тепер пiде на краще.

- Ще Прометей дав людям... слiпу надiю.

...Велика червоняста куля сонця сховалася десь за далекою Африкою, коли вони, подолавши води розбурханого Iндiйського океану, наблизилися до полярної снiгової пустелi. Вона зблиснула крижаною стiною, освiтленою прожекторами, об пiднiжжя прямовисних крижаних урвищ люто билися водянi вали, дроблячись, пiнячись у нiмому ревищi.

Вiра сидiла за спиною в Никифора (вiн як прикипiв до пульта управлiння) i через його плече дивилася в переднiй овальний iлюмiнатор. Панорама розгорталася непривiтна, сувора. Дiвчина зiщулилась, вiдчуваючи фiзично, вочевидячки свою слабосилiсть супроти стихiй природи.

- Тримайсь, Вiруню! - вигукнув Никифор, на мить обернувшись назад. їй здалося, що обличчя в нього пополотнiло.

Тiєї ж митi "Електрон" шугнув у чорне провалля антарктичної ночi. Отут i почалося. Апарат шпурляло, як скiпку. Ник намагався знайти сприятливу повiтряну течiю, то пiрнав униз, то кидався вгору, з острахом фiксував моменти, коли кермування вислизало з-пiд контролю i "Електрон" опинявся пiд владою стихiї. I чим далi пробивалися в глибину континенту, тим частiше це траплялося. То їх струшувало так, нiби вони котилися по камiнню, то перехиляло набiк, а одного разу "Електрон" перекинувся догори дном. Тодi Никовi ледь удалося стабiлiзувати апарат, але з кожною хвилиною керувати ставало все тяжче. Iлюмiнатори затягло памороззю, апаратура з трудом дотримувала висоти, прилади розпачливо мигали, немов благаючи про допомогу. Пiсля того, як буря вдруге перевернула апарат, Никифор вирiшив iти на спуск. Не вiчно ж отак лютуватиме хуртовина. Але тут низовi потоки повiтря внесли свої корективи - "Електрон" ударився об снiг, прокотився трохи i застряв...

- Не дуже гостинна зустрiч, - обiзвався Никифор. - Зараз вийду, побачу, чи можна щось зробити.

- Не смiй! Чуєш, Ник, не смiй! Спочатку одягни костюм з обiгрiвом. I маску.

Вiра, ставши на колiна, почала перебирати тюки, безладно розкиданi по борту. Нарештi знайшла. Никифор нехотя одягся.

- Ти ж далеко не вiдходь, - просила Вiра.

- Добре, добре, ти не хвилюйся.

Люк тепер був угорi, i поки Никифор видерся крiзь нього, дике ревище пороснуло снiгом у кабiну. Там стало так холодно, що Вiра й собi надягла костюм з обiгрiвом.

Минуло, може, з пiвгодини, а Ник не повертався. Вiрi ставало жахно на душi. Здавалося, вона одна тут на всьому континентi, серед снiгiв, буран засипле її, поховає живою, i нiхто не прийде на допомогу. Ввiмкнула антену i одразу ж почула якесь шкрябання, затим цокання. Прислухалася - стукають у люк. Невже заклинило? Мерщiй намацала кнопку, втопила її рiзким натиском люк почав одсуватися, поволi, з натугою, але все-таки отвiр бiльшав i бiльшав. Никифор завалився всередину, як лантух.

- Розумiєш, руки так закоцюбли... - говорив, розтираючи пальцi.

- А що я тобi казала?

- Ну й температурка...

- Дiйсно, краще було б уже розтопити цю кригу!

- Ну, що ти! Таке й скажеш... Це ж холодильник планети, не думай, що це примха природи. Втручатися в гармонiю природи треба обачно, бо наслiдки можуть бути трагiчнi.

"Ах, - думала щулячись Вiра, - якi б там не були наслiдки, аби тiльки не так холодно..."

- Що ж ти там побачив, Ник?

- Треба пiдкопати снiг, щоб "Електрон" став на днище. Лопата є? Ось трохи зiгрiюсь i вийду.

- Лопата? - Вiра наморщила лоба. - А от лопати й нема...

- Оце експедицiя! Всього понабирали, а лопати не взяли! Ех, нiкому провчити нас!

Мовчки взявся за налагодження освiтлення, перевiрив автоматичнi запобiжники, перехiднi колодки, трансформатори - все наче цiле, а свiтло не з'являлося. Може, вiд удару пошкодились лампочки? Никифор сопiв, чмихав i зiтхав: отак i передбачай непередбачене! Чого-чого, а такої посадки вiн не сподiвався.

- А чи не викликати допомогу? - обережно спитала Вiра, - Увiмкни антену, Ник, справдi, так буде краще.

- Уже й допомогу... Зажди трохи, самi виберемось.

Довго морщив лоба, обмiрковуючи якiсь варiанти. Вiра мовчала. Сидiла, склавши на колiнах руки i з приємнiстю вiдчуваючи тепло свого костюма: особливо гарно грiло у ноги. Боялася сама собi зiзнатися, що в її серцi зрiло велике почуття, загрожуючи вибухнути. Намагалася не думати про Ника, а воно думалось, старалася вгамувати те осяйне почуття, а воно виповнювало серце, пекло i сяяло. Ой, не розгаданi ще таємницi кохання! Та, мабуть, i нiколи не будуть розгаданi, бо скiльки людей - стiльки й таємниць...

- Ну, от що, - нарештi вiн обiзвався, - спробую зрушити. Тримайся хоч за сидiння, бо вдаришся.

Причепив лiхтаря собi на груди, лiвою рукою обхопив спинку свого сидiння, а праву простяг до пульта i ввiмкнув стартову систему. Пульт блимнув, почулося коротке приглушене гудiння. "Електрон" здригнувся i почав зсуватися, зсуватися...

- Падаємо! - скрикнула Вiра.

Никифор манiпулював з пультом, але рушiйний вiдсiк мовчав. "Електрон" продовжував важко зiсковзувати кудись униз.

XX

У своїй кiмнатi Клара працювала з компютером. Електронний картограф викреслював на величезному аркушi свiтлочутливого паперу горизонтальнi й вертикальнi складники магнiтного поля Антарктиди. Сiруватий аркуш з чiткими бiлими лiнiями то висовувався, то знову ховався у щiлинi функцiонального блока. Клара охоче займалася цiєю операторською роботою. Пальцi ЇЇ вже так звикли до численних клавiшiв, що безпомилково натискували потрiбний навiть тодi, коли вона не вiдривала очей вiд матового екранчика.