Було тихо й затишно. Мiцнi теплоiзоляцiйнi стiни надiйно вiдгороджували примiщення вiд лютої хуги, що не стихала вже двадцять чотири години. Денне свiтло наповнювало кiмнату, линула тиха-тиха музика, немов звучали фотони, снуючи вiд стелi до пiдлоги. Дiвчина рiдко вiдхиляється вiд екрана, прокресленого лiнiями i всiяного цифрами. Робота так захопила Клару, що вона забуває навiть попити, тiльки по-дитячому облизує язиком пересохлi губи.

Дверi вiдчинилися зовсiм нечутно, i хоч Клара сидiла до них спиною, проте одразу обернулася. Брови її здивовано пiдлетiли угору: зайшов Уранос! Перед кожним вiзитом вiн неодмiнно сповiщав, а це з'явився зовсiм несподiвано. Чого б це? Вимкнула компютер, устала i швидко пiшла йому навстрiч: їй не хотiлось, щоб їх побачили в робочiй кiмнатi. I так колеги вже помiтили Генрiхове вчащання, i хтось кинув нiби в жарт: "Вiн її колись украде!" Це Кларi було неприємно, тим бiльше, що не раз ловила себе на думцi, що боїться Ураноса. I зараз стривожилась, вiдчубиш на собi його вивчаючий зеленкуватий погляд.

- Що сталося?- холодно спитала, коли вийшли в оранжерею.

- Я прошу вибачення, Кларо, за несподiваний приїзд. Уявiть собi, менi чомусь здалося, що сюди знову прибула ваша подруга i нам "утрьох буде веселiше", як ви казали. От я й поспiшив...

- Вiри немає. Та вона й не збиралась.

- Правда? - здивувався Генрiх.

- Вона вас цiкавить?

- Ну що ви, що ви! - Генрiх схилив набiк голову, зазираючи їй в обличчя. - Я скучив за вами, Кларо. А щодо Вiри, то я ж кажу: чогось подумав...

Ситуацiя не подобалась Кларi. "Треба негайно вiдправити його, вертiлася думка. - I взагалi, чи не забагато вiн собi дозволяє? Ще подумає: ревную. Яка дурниця!"

- Ви гнiваєтесь? - заговорив Уранос, i саме цiєї митi Клара нарештi зрозумiла, що їй не подобається в ньому. Голос! Так, голос з якимось неприємним акцентом, позбавлений тепла, без емоцiйних вiдтiнкiв. Ранiше не звертала на це уваги, а зараз чомусь вiдзначила, сказати б, вiдкрила. - Але ж я попросив пробачення, Кларо. В усьому винне моє почуття... Ах, я забув, що ви не любите цiєї теми...

- Чого б я мала гнiватись? - знизала плечима Клара. - Я тiльки шкодую, що не можу придiлити вам належної уваги: робочий час.

- О, я розумiю! Я почекаю.

"Ну що ж, нехай чекає. Демонстрацiя почуття! А даремно. Якщо в кого й було до мене почуття, то це в Ника..."

- А може, не треба?

- Ну, не гнiвайтеся, Кларо. Я погуляю тут або поброджу в тунелях. Ви знаєте, я люблю там бувати...

Так, вона знала, що Генрiх виявляє особливу цiкавiсть до Антарктиди. Iнколи, правда, їй здавалось, що це вiн тiльки так, щоб догодити їй. Але що з того? Це тiльки свiдчило про його серйознi намiри.

- Як хочете, Генрiх. Я мушу докiнчити роботу.

Вже була обернулась, щоб iти, але не ступила й кроку: на пiщанiй дорiжцi вiддалiк з'явилися якiсь двi кумеднi постатi в чорнiй одежi. Ступали вони важко, хилитаючись то в один, то в другий бiк, їхнi руки сплелися, i невiдомо, хто кого пiдтримував.

- Ну, от i вони! - голосно вигукнув Генрiх.

- Хто "вони"? - сторопiло зиркнула на нього Клара. - Я нiчого не розумiю.

Тi двоє знеможено сiли на лавку. Клара енергiйним кроком рушила до невiдомих - такого ще тут не бувало! Коли наблизилась, скрикнула:

- Вiро! Що з тобою? Що сталося?

Вiра насилу переставляла ноги, Клара пiдхопила її пiд пахви. Обличчя Вiрине взялося темною кiркою, набрякло, очi поменшали, губи напухли i потрiскались.

- Ну, та скажи, що трапилось? Чи ти не можеш i говорити?..

- Зараз... Вiдпочину трохи...

- Ну, сиди, сиди. Може, тобi щось...

Вiра заперечливо хитнула головою. Зараз, певно, їй хотiлося тiльки посидiти непорушно, щоб хоч трохи заспокоїтися.

Пiдiйшов Генрiх. Спокiйно, наче нiчого й не сталося, сказав до Вiри:

- А ми вас тут щойно згадували.

Вiра тiльки глипнула очима, а Клара закивала головою:

- Так-так. Генрiх передчував, що ти прибудеш.

- Правда, не сподiвався, що в такому виглядi...

Трохи перепочивши, Вiра хотiла розповiсти про свою з Ником пригоду, але їй так важко було говорити, що Клара зупинила:

- Спочатку проконсультуємось з Охоронцями Здоров'я. Потiм, потiм розповiси.

- Насамперед треба допомогти Никовi...

- Никовi?! - Клара остовпiла.

- Так.

- Навiщо ти його?..

- Не я, це вiн задумав експедицiю.

Клара прикусила нижню губу, м'яла травину в пальцях. Що робити? Взяти обох до свого мешкання? Але пiсля того, що сталося, вона взагалi не мусить з ним зустрiчатися. Попросити керiвництво iнституту також не випадає: Яркового оточує iгнорацiя! Хоча, звичайно, на час недуги...

Помiтивши її вагання, Генрiх сказав, чемно схиливши голову:

- Я вас виручу, Кларо. Якщо ви з Вiрою не заперечуєте, я допоможу Никифоровi Ярковому. Добре?

Навiть не чекаючи на вiдповiдь, кивнув головою i пружною ходою попростував до тiєї лавочки, на якiй стомлено прилiг Никифор. Клара зиркнула на його дебелу спину i подумала: "Вiн усе знає, цей Уранос! Що за диво?"

- Ходiмо, Вiруню, ходiмо, зараз тобi буде краще... Давай трохи розпакуємось, тут же тепло. А знаєш що? Скидай його зовсiм, цей панцир!

- Уже б скинула, - прошепотiла Вiра, - але не подужаю. Добре, що Ник хоч обiгрiв вимкнув, коли зайшли...

Клара допомогла подрузi вивiльнитися з костюма, i Вiра аж зiтхнула. Поправила прилипле до скронь волосся, осмикнула голубу блузку.

- Ой Кларонько, якби ти знала, з якої безоднi ми викарабкались! Коли б не Ник...

- Якби не вiн, ти не опинилася б у тiй безоднi. Вiн просто божевiльний, твiй Ник.

- Не кажи так...- обiзвалася Вiра, а сама подумала: "Ех, коли б то вiн був мiй!"

Бiльш нiчого не говорили до самого помешкання.

XXI

У теплiй кiмнатi, на зручнiй постелi Никифор швидко приходив до тями. Генрiх розташувався в сусiдньому помешканнi, але щодня довго просиджував бiля Ника, розповiдаючи про всяку всячину - i про моделювання iсторiї людства, i про зустрiч iз Кларою, i про подорож до Урана. Про Клару говорив навмисне якось безсторонньо, наче байдуже. Никифор слухав, не перебиваючи, хоча цi балачки, звiсна рiч, були йому неприємнi. "Який специфiчний голос... Де я його чув?.. - думав, поглядаючи на зеленкувате волосся свого суперника. - Ну що ж, Клара вибрала собi, так їй i треба!.." З радiстю вiдзначив, що ревнощiв у нього нема, а щоб Генрiх не подумав чого-небудь, говорив iз ним приязно, по-товариському.

- Дивно, але менi здається, наче ми вже бачились...

- На Островi Розваг, бiля ангара.

Никифор почав розпитувати про Уран.

- Холодна, пустельна планета, - говорив Генрiх, i якiсь iскорки проскакували йому в зiницях. - Бескеття водневих скель..

- А як хотiлося, щоб там були мислячi iстоти! - зiтхнув Никифор. Невже ми самотнi в Сонячнiй системi?

- Нi, я не думаю так. - Вiн спробував усмiхнутися. - Ось я представляю тут Уран. Так, так, мене ж Клара прозвала Ураносом.

- Уранос?.. Дотепно. Вам пощастило бачити Уран зблизька.

- Людство небезпечно далеко висунулось у космос. I заплатило за це величезною кiлькiстю жертв. А далi цiна ця буде катастрофiчно рости. Адже всi попереднi експедицiї на Уран пропали безслiдно. Та й наш останнiй корабель тiльки випадково вцiлiв.

- Ви проти польотiв на планети?

- Надмiрний апетит не сприяє здоров'ю.

Окинувши поглядом сухорляву постать спiврозмовника i пригадавши, що до їжi той навiть не доторкнувся, Ник подумав: "А ти апетитом, видно, не страждаєш зовсiм".

- Але ж цiкаво! Та, зрештою, й корисно: скiльки нового для науки дала, скажiмо, станцiя на Меркурiї?

Генрiх мовив:

- А нам Земля цiкавiша.

- Вам? Кому це?

- Iсторикам, археологам... Особливо тим, хто прибув iз космосу.

- Це парадоксально, - встав з лiжка Никифор, - про свою планету ми досi знаємо не бiльше, нiж про Марс.


Перейти на страницу:
Изменить размер шрифта: