- Ми ще тiльки розпочали розробку.

- Я голосуватиму проти.

Зеленоволосий вчений знизав плечима i нiчого не сказав. Тiльки поглядав на неї вивчаючим, зацiкавленим поглядом.

На екранi його апарата пропливали африканськi савани. Клара зiщулилася, сховала пiдборiддя в комiрець куртки i мовчки спостерiгала безконечнi плантацiї. їй почулося, наче хтось кличе: "Кларо Кларо!" Нi, не почулось, голос шепотiв їй iз транзистора. Так, це Вiра. Клара приклала долоню до вуха, щоб краще було чути. "Кларо! Ти мене чуєш? Де б ти не була - вернися! Никифор зник, можливе нещастя, вернися, будемо шукати, Кларо!.." Вiрин голос благав, i першої митi Клара вже сiпнулася пiдвестися, пiти до вихiдного шлюзу. Зник... А їм, власне, яке дiло? "Ти мене чуєш, Кларо? Де б ти не була..." Клара натиснула кнопочку, i Вiрин голос обiрвався. Досить iз неї того Ника!

Сусiд щось розповiдав, та Клара не дослухалась, у вiдповiдь на його запитання лише кивала головою. Коли вiн попросив дозволу зателевiзуватися до неї, так само кивнула головою i механiчно подала картку зi своїми координатами. Вiн, здається, з радiстю зиркнув на той шматочок пластика i обережно сховав до кишеньки. Клара була наче в трансi, до її свiдомостi майже не доходили чемнi слова його подяки, стриманi комплiменти i пояснення, що Антарктида цiкавить його як археолога. Нарештi вiн встав на стартовому островi Космiчна Праща. Клара зiтхнула i заплющила очi, збираючись подрiмати до Антарктиди.

VIII

Першi променi сонця застали Вiру на пласкому даху. Тут вона любила робити гiмнастичнi вправи. Iнколи виконувала загальний комплекс, передаваний по радiо, а найчастiше iмпровiзувала пiд музику. Легкiсть, пружнiсть тiла яке це приємне фiзичне вiдчування! Ходила то на пальцях, то на п'ятах, потiм ногами креслила в повiтрi зигзаги, пiдстрибувала, взявшись у боки, або котилася колесом, спираючись то на руки, то на ноги. Дрiбнi краплинки поту зросили її щоки, а дiвчина гасала з непослабним завзяттям - то перекидалася через голову, розтрiпуючи кучму свiтло-русого волосся, то на мить зупинялася, плавно розводячи руки i випинаючи тугi груденята. В таку мить променi сонця робили з неї дивовижну скульптуру, нiби стверджуючи стародавнiй афоризм: люди - дiти Сонця. Бадьора й весела зiйшла дiвчина вниз, але, згадавши Ника, вiдчула якусь порожнечу, невиразна тривога стиснула груди. Де вiн зараз? Що робить?..

Переборюючи нiяковiсть, почала викликати його котедж. Нiякої вiдповiдi. Пенати твердять одне: Никифора Яркового вдома нема. Куди ж вiн подався? Мабуть, таки втiк. Це чомусь образило i засмутило Вiру. Снiдала зовсiм без апетиту, обмiрковувала те, що сталося. Ну, гаразд, Клара, iгнорацiя... Але мiг же вiн хоч сказати? А то навiть не попрощався! Ставало гiрко на душi. Безцiльно бродила по кiмнатах, не знаючи, де себе подiти. Ех, Ник... Звичайно, якщо вона схоче - знайде його, хоча б по радiомаяку. Але чи потрiбно нав'язуватися? Хiба що вiн потрапить у бiду...

Вiра спiймала себе на думцi, що бажає Никовi якогось нещастя, звичайно, не дуже небезпечного, а такого, щоб саме вона могла йому зарадити. їй одразу ж стало нiяково, що так подумала, а потiм смiшно: дитячiсть! Все-таки у п'ятнадцять рокiв треба хоч трохи серйозностi...

"Клара - ось хто тут зараз потрiбний! Вона, тiльки вона зможе вiдвернути нещастя..." Вiра почала кликати подругу, але не докликалась.

Була в такому пригнiченому настрої, що наступного ранку навiть зарядки не робила. Нашорошено, тривожно прислухалася до тишi. Аж кинулась, коли її викликали на зв'язок. Доки добiгла до Рожевої зали, чого тiльки не передумала. От бач, вона образилась, а вiн викликає, не забув про неї. А що нiчого не сказав, то, може, побоювався, що вона вiдговорить, а тепер ось потребує її допомоги. Ех, Ник, Ник...

З екрана дивилась на неї Клара.

- Що з тобою, Вiро, ти чимось збентежена?

- Нiчого, це так... - Вiра намагалась говорити якомога спокiйнiше. - Я сподiвалася... Вiрнiше, не сподiвалася. Ах, Кларо, чому ти так довго не обзивалася? Тут сталися такi подiї...

- Невже ти, Вiро, не здогадуєшся, що тi подiї мене зовсiм не цiкавлять?

Вiра вiдчула в цих словах щось силуване, чуже, подруга якось одразу нiби вiддалилась. Ранiше їхнi зацiкавлення були спiльними, а тепер, виходить... Як швидко мiняються люди! Ну що ж, коли її не цiкавить те, що тут сталося, то Вiра й не казатиме.

Пауза затяглася, i Клара, мабуть, щоб внести розрядку, заговорила швидко-швидко, без нiяких запитань:

- Я тут одразу поринула в роботу. Знаєш, тiльки працюючи, вiдчуваєш повноту життя. За прозорими стiнами нашої станцiї мете непроглядна снiговиця, i хоч у примiщеннi двадцять один градус тепла, а як поглянеш на ту завiю, мимоволi здригнешся. Стiни треба зробити непрозорими, бо, зрештою, це негативно дiє на нервову систему: рецептори шкiри вiдчувають тепло, а зiр сповiщає про лютий холод. Лiто, з якого я недавно виїхала, здається сном, якоюсь казкою. Зеленi дерева, трави, плюскотливi струмки, теплий вiтер, дощ. А ми хоч i розташувалися на кризi, а катаємося на ковзанах пiд штучним пластиковим небом. Приїжджай, Вiро, частину вiдпустки проведеш тут. Поблукаємо по крижаних тунелях - враження нi з чим не зрiвняне. Тепер ми на мiсцi перевiряємо данi цiлої сiтки магнiтометрiв, бо останнiм часом тут дiється щось незвичайне - напруга магнiтного поля то посилюється, то слабне, i тенденцiя саме до послаблення. Є над чим помислити нашим теоретикам...

"А в Ника ж свiй погляд на це! - мало не прохопилася Вiра. - Нi, нi, не буду їй про нього..."

- Визначилось кiлька напрямкiв, але, здається, найперспективнiший давно вiдомий: теорiя синхронностi геомагнiтних явищ з активнiстю Сонця. Та це тебе, певно, не цiкавить.

- Чому ж? - обiзвалася Вiра. - Теорiя синхронностi - це дуже цiкаво. Я рада, що ти захопилася роботою.

- В мене є ще й iнше захоплення! - по-змовницькому пiдморгнула Клара. В дорозi я познайомилася з одним... Ураносом.

Вiра здивувалась:

- З яким Ураносом?

- Та це я так його прозвала за участь в експедицiї на Уран. Тепер вiн працює на Мiсяцi, часто перемовляється зi мною.

Клара розповiла про свого зеленоволосого попутника, згадала про його модель iсторiї людства. Поступово Вiра вiдчула ту саму Клару, яку знала ранiше. Майже ту саму, бо щось таки мiж ними пролягло. Розмовляючи, Вiра заздрiсно думала: i Ник за нею, i цей Уранос...

Пiсля того, як погас екран, пiдiйшла до дзеркала. З-пiд густих вiй на неї сяйнули синi, з темним вiдтiнком очi, здригнулися рожевi губи. Виставила наперед ногу, ще й притупнула.

- Дурнi! - нахмурила брови. - Дурнi! Чи ви послiпли? Але нiчого, я маю час... Тебе ж, Ник, я просто змушена вiднайти, ти ж не знаєш останнiх новин про поведiнку магнiтного поля!

IX

Никифоровi захотiлося їсти. Юнак нишпорив очима навколо, але нiчого їстiвного не бачив - густий лiс коли що й мав, то не виставляв напоказ. Дерева стояли цiлком байдужi до його переживань. Дуби дрiмали на осоннi, осики дослухалися до чогось, час вiд часу ворушачи зелено-бiлястим листом, берези купалися в сонцi i аж сяяли вiд утiхи. Стояла тиша, первозданна тиша з пунктиром пташиних голосiв. Слухав би її, бродив би в нiй, як у водi, але хотiлося їсти. Втiкаючи вiд цивiлiзацiї, Ник якось зовсiм про їжу не думав, бо з проблемою харчування досi нiколи не стикався. А тепер... Що ж тепер? Невже капiтулювати перед отими їстiвними плитками, якими кожного постачають пенати? Отими пакетами, що дихають на тебе смажениною чи нiжать твiй нюх м'якими ароматами динi або огiрка? Натиснув кнопку - i маєш. Культурно, смачно, поживно, i головне - легко, торкнися лише кнопки. А тут, у лiсi, кнопок нема. Юнак озирнувся й зiтхнув: нема! Ну й що? Все одно вiн не вклониться тим кнопкам! Хiба людство не вийшло з лiсiв? Змогли ж нашi пращури вижити? Не просто вижити, а, зростаючи, розвиватися, удосконалюватись. Адже той далекий шлях, що привiв сучасну людину до кнопок, починався у лiсових нетрях, на берегах рiчок i озер...