І спочива там людська снага, та, що їй згину немає. Хіба зна хто таїну снаги тої і всю силу її? Бо ж Господь — то єдина всемогутня снага, що просяка все суще міццю своєю. Людина ся не піддасть ні ангелам, ні смерті самій, а як піддасть — то лиш через неміч кволої снаги свої.

Джозеф Гленвілл*

Я, хоч убийте, не можу достеменно пригадати, як, коли й навіть де саме вперше зустрівся з леді Ліґейєю. Відтоді спливло вже багато років, і пам'ять моя ослабла через безліч страждань. А може, тепер я нездатний пригадати ті деталі тому, що, сказати по щирості, дивовижна вдача моєї коханої, її рідкісна вченість, незвичайна, якась миротворча краса, прониклива і чарівна промовистість тихого мелодійного голосу аж так заполонили тоді мою душу, — поступово, але владно, — що я всього того навіть не помічав і не розумів. І все ж видається мені, що вперше я її зустрів — а потім ще багато разів бачив — в одному великому, старому, трохи вже занепалому місті на березі Рейну. Вона дуже мало розповідала про свою родину. Але що рід той був вельми давній — годі сумніватися... Ліґейя! Ліґейя! Заглибленому у природничі студії, — а вони ж над усе спроможні притлумити всі враження від навколишнього світу, — мені досить тільки згадати любе ім'я Ліґейї, щоб в уяві постав перед очима образ тієї, кого вже нема. І тепер, коли я пишу, мене осяває спогад, що я, власне, так і не дізнався дівочого прізвища жінки, яка була моєю подругою і моєю нареченою, яка поділяла зі мною мої студії, а зрештою стала мені коханою дружиною. Може, це так виявилась моя жартівлива делікатність у ставленні до Ліґейї? А може, я не розпитував її, бо випробовував силу свого кохання? А може, то в мене була просто примха — палка романтична жертва на вівтар найшаленішої любові? Я неясно пригадую лише сам факт нашої зустрічі, — хіба ж дивно, що геть забув обставини, які її спричинили та супроводили? І, далебі, якщо той високий дух, який називають духом романтики... якщо ота бліда й туманнокрила Ашторет* з ідолопоклонницького Єгипту, правила, як розповідають, фатально нещасливими шлюбами, то вона напевне правила й моєю долею.

Але є одна люба серцю річ, щодо якої пам'ять не зраджує мене. Це — подоба Ліґейї. Статурою вона була висока, трохи худорлява, а в останні свої дні навіть виснажена. Навряд чи знайду я слова, щоб змалювати величавість і стриману невимушеність її постави або незбагненну легкість та пружність її ходи. Вона з'являлася й зникала, немов тінь. Щоразу я усвідомлював, що вона вже тут, у моєму затишному кабінеті, лише тоді, як чув ту любу музику — звуки тихого ніжного голосу — і відчував на своєму плечі білу, як мармур, руку. Красою обличчя з нею не могла б рівнятися жодна з казкових дів. В ньому була осяйність опіумних марень — ефірне видиво для піднесеного духу, куди божественніше за всі шалені фантазії, що витали колись над дрімотними душами Делосових дочок.* А проте в рисах її не було тієї правильності, яку ми нерозважно привчилися звеличувати у класичних витворах язичників. «Не існує витонченої краси, — цілком слушно зауважує Бекон, барон Веруламський, розмірковуючи про форми й типи краси, — без деякого неладу в пропорціях». І хоча я бачив, що риси Ліґейї не мають класичної правильності, хоча розумів, що її врода саме «витончена», і відчував, що найпершу роль тут грає отой «нелад», а однак намагався, марно намагався відшукати ту неправильність і довести до ладу власні уявлення про той «нелад». Я вдивлявся в її високе бліде чоло — воно було бездоганне (яке ж холодне це слово, коли стосувати його до такої божественної величі!), а кольором могло б змагатися з найчистішою слоновою кісткою — широке, лагідно-опукле й владно-спокійне; а обабіч — довгі локони, хвилясті від природи, чорні як воронове крило, з яскравим полиском; глянувши на них, ви достоту осягали той Гомерів епітет: «Гіацинтові!» Я вдивлявся у делікатний обрис її носа — ніде не бачив я такої довершеності, хіба на вишуканих давньоіудейських медальйонах: такі самі витончені лінії, така сама ледь помітна орлина горбинка, такі самі плавні дуги ніздрів — ознака трепетної душі. Я милувався чарівливими вустами. От де вже справді торжествували небесні чари! Вишуканий вигин невеличкої верхньої губи... під нею м'яко, розслаблено, чуттєво спочиває нижня... жваві ямочки, манливі кольори... зуби, що відбивають з разючим блиском кожен промінець божого світла, що падає на них, коли вуста розкриваються в усмішці, погідній та ласкавій, а водночас найрадіснішій та найосяйнішій у світі!.. Я доскіпливо вивчав форму підборіддя — і тут теж знаходив ту лагідну помірність, ніжність і величавість, повноту та одухотвореність, що були в давніх греків, — такі обриси, либонь, бог Аполлон навіяв уві сні Клеоменові,* синові афінянки. І тоді я заглядав у величезні очі Ліґейї...

Античні віки не залишили нам ніяких взірців людських очей. А тим часом, можливо, саме в очах моєї коханої і ховався секрет, про який згадує барон Веруламський. Вони були, по-моєму, набагато більші, ніж звичайно бувають людські очі. Вони були навіть глибші за очі газелей, що пасуться в долині Нурджахеда.* Проте лише вряди-годи — в хвилини найсильнішого хвилювання — ця незвичайна особливість ставала в Ліґейї справді помітною. І в такі хвилини краса її, — можливо, такою вона видавалася тільки завдяки моїй розпаленій уяві, — то була краса істоти неземної, краса казкової турецької гурії. Зіниці тих очей, чорні як ніч, променіли несказанним блиском, ще й відтінювались смоляними віями. А над очима — трішки нерівні брови такої самої відтіні. Однак та «дивовижність», що вчувалась мені в очах Ліґейї, природу свою мала не в їхній формі, чи кольорі, чи блиску, — вона, безперечно, зумовлювалась їхнім виразом. Ой, хіба спроможне слово передати той вираз! За всім безміром словесних звуків ми, либонь, тільки ховаємо своє невігластво в царині духовного. Вираз очей Ліґейї! Скільки довгих годин провів я у роздумах про нього! Як силувався осягнути його безсонними літніми ночами! Що це було — ота таїна, незмірно глибша, ніж сам Демокрітів колодязь,* яка ховалась у безодні зіниць моєї коханої? Що це було? Я весь пойнявся жагою пізнати це. Ті очі! величезні, сяючі, божественні! вони стали для мене, як подвійні зірки Леди,* а я для них — найшанобливішим звіздарем.

Серед багатьох незбагненних аномалій людського мислення немає більш разючої і бентежної, ніж той факт, — ніколи, гадаю, не відзначений ученими мужами, — що у наших спробах відновити в пам'яті щось давно забуте ми часто опиняємось на самому краєчку спомину, та кінець кінцем так і не спроможні пригадати... Отож не раз і не два, пильно й сумлінно вдивляючися в очі Ліґейї, я відчував, ніби наближаюся до самої суті того виразу, — от-от уже схоплю... але не можу. І зрештою все зникало геть! І (дивна, ой, найдивніша з таємниць!) я знаходив для того виразу цілу низку аналогій у найзвичайнісіньких предметах, що оточують нас. Хочу цим сказати, що вже після того, як краса Ліґейї ввійшла в мою душу й оселилася там, наче в храмі, я від багатьох речей, сущих у матеріальному світі, зазнавав того відчуття, яке завжди здіймали в мені її величезні променисті очі. Але я аж ніяк не зміг би визначити те відчуття або переповісти його чи навіть уважно простежити за ним. Часом я його впізнавав, дозволю собі повторитися, споглядаючи буйне зростання виноградної лози, спостерігаючи політ метелика, бабки, хризаліди, бурхливий водний потік. Я переживав це відчуття при зустрічі з океаном і стежачи за падінням метеора... Щось подібне відчував я, перехопивши погляд дуже старої людини. А в небі є дві чи три зірки (особливо одна — зірка шостої величини, подвійна й мінлива, її можна побачити поблизу Веги, найяскравішої зірки в сузір'ї Ліри), які теж викликали у мене це відчуття, коли я розглядав їх у телескоп. Воно переповнювало мене під хвилею звуків деяких струнних інструментів, а іноді — під враженням якихось місць у прочитаних книжках. Серед безлічі інших прикладів виразно пригадую одне місце з книги Джозефа Гленвілла, котре (можливо, тільки через свою химерність — хто знає?) щоразу навіювало мені те саме відчуття: «І спочива там людська снага, та, що їй згину немає.. Хіба зна хто таїну снаги тої і всю силу її? Бо ж Господь — то єдина всемогутня снага, що просяка все суще міццю своєю. Людина ся не піддасть ні ангелам, ні смерті самій, а як піддасть — то лиш через неміч кволої снаги свої».