І в адвоката, і в нових пожильців вікна цілими днями були відчинені. Сидячи в кріслі, пан Томаш добре бачив, що робиться у сусідок. Умеблювання в них було вбоге. На столах і стільцях, на канапі й на комоді лежали тканини, призначені для шиття, та клубки ниток на панчохи.   Вранці жінки самі підмітали кімнати, а опівдні служниця приносила їм скромний обід. Обидві вони майже не відходили від своїх гуркотливих машин.  Дівчинка звичайно сиділа коло вікна.

То була дитина з темним волоссям і гарненьким личком, але дуже бліда і якась нерухлива. Часом дівчинка плела на двох дротиках пасок з бавовняних ниток. Інколи гралася лялькою, поволі, якось невправно одягаючи й роздягаючи її. Інколи ж нічого не робила, а просто сиділа край вікна й до чогось прислухалась.  Пан Томаш ніколи не бачив, щоб мала співала або бігала по кімнаті, не бачив навіть усмішки на її блідих губках і нерухомому личку.

— Дивна дитина! — казав сам собі адвокат і став пильніше придивлятись до неї.

Якось (це було в неділю) він помітив, що мати дала їй букетик квітів. Дівчинка трохи пожвавішала. Вона розкладала і знов складала квітки, цілувала їх. Нарешті зв'язала букетик, поставила його в склянку з водою і, сівши біля вікна, сказала:

— Правда, мамо, тут дуже сумно...

Адвокат обуривсь. Як можна було сумувати в тому домі, де він стільки років прожив у доброму настрої!

Одного разу пан Томаш опинився в своєму кабінеті близько четвертої години дня. В цю пору сонце било просто у вікна його сусідкам, а світило воно ясно й добре припікало. Пан Томаш глянув через подвір'я і, певне, уздрів там щось незвичайне, бо поспіхом надів пенсне.

Ось що він побачив. Худенька дівчинка, заклавши руки під голову, лежала горілиць на підвіконні й широко розплющеними очима дивилась просто на сонце. На її личку, звичайно такому нерухомому, засвітилось якесь почуття — чи то радість, чи то журба.

— Вона сліпа! — прошепотів пан Томаш, знімаючи пенсне. Від самої думки про те, що хтось може так дивитись на палюче сонце, йому враз заболіли очі.

Справді, дівчинка була невидюща вже два роки. На шостім годочку вона тяжко захворіла, кілька тижнів не приходила до пам'яті й так ослабла, що лежала, мов нежива, не ворушилась і не говорила ні слова.  Її напували вином та бульйоном, і потроху вона стала одужувати.  Але того дня, коли її вперше посадили в ліжку, вона спитала матір:

— Мамо, зараз ніч?

— Ні, моя дитино... А чому ти так кажеш?

Але дівчинка не відповіла, їй хотілося спати. Проте на завтра, саме опівдні, коли прийшов лікар, знов запитала:

— Хіба ще ніч?

Тоді всі зрозуміли, що дівчинка втратила зір. Лікар оглянув її очі й сказав, що треба чекати.  Але в міру того, як до малої верталися сили, сліпота все дужче непокоїла її.

— Мамо, чому я тебе не бачу?

— Тобі заслало очка. Але це минеться.

— Коли минеться?..

— Скоро.

— Може, завтра, мамочко?

— Через кілька днів, моя крихітко.

— Коли минеться, ти зразу ж скажи! А то мені так сумно...

Минали дні й тижні в тоскному чеканні. Дівчинка вже почала вставати з ліжка. Вона навчилася навпомацки ходити по кімнаті, сама одягалась і роздягалась, повільно і обережно.  Але зір не вертався.Одного разу вона сказала:

— На мені блакитна сукенка, правда ж, мамо?

— Ні, дитино, попеляста.

— Ти її бачиш?

— Бачу, моя люба.

— Так само, як удень?

— Атож.

— Я теж усе бачитиму через кілька днів?  А може, тільки через місяць...

Але мати нічого не відповіла, і дівчинка говорила далі:

— Мамо, надворі весь час день, правда?  І в садку дерева, як перше?  А до нас приходить та біла киця з чорними лапками?  Мамо, я справді бачила себе в люстрі?..  Тут нема люстра?

Мати подала їй люстерко.

— Треба дивитись осюди, де гладеньке, — сказала дівчинка, прикладаючи люстерко до лиця. — Я нічого не бачу! — мовила знов. — І ти, мамо, теж не бачиш мене в люстерку?

— Я бачу тебе, моя пташечко.

— Як же це? — жалібно скрикнула дівчинка. — Коли я себе не бачу, значить, у люстрі нічого не може бути...  А та дівчинка, що в люстрі, бачить мене чи ні?

Мати заплакала й вибігла з кімнати.

Улюбленою розвагою малої було торкатись пальцями дрібних речей і вгадувати їх.  Одного дня мати принесла їй гарно вбрану порцелянову ляльку, куплену за карбованця.  Дівчинка не випускала ляльки з рук, обмацувала її носик, рот, очі, голубила.  Спати вона лягла дуже пізно, безперестанку думаючи про свою ляльку, яку поклала у вистелену ватою коробку.

Вночі матір збудило якесь шарудіння й шепіт. Вона схопилася з ліжка, засвітила свічку й побачила в куточку свою доньку: дівчинка була вже вдягнена й гралася ляль кою.

— Що ти робиш, дитинко? — скрикнула мати. — Чому не спиш?

— Та вже ж день, мамочко, — відповіла сліпа.  День і ніч для неї злилися водно й тривали без кінця краю...

Потроху, зорові образи почали стиратися в пам'яті дів чинки. Червона вишня стала тепер для неї круглою, гладенькою й м'якою, блискуча монета — твердим і дзвінким кружальцем, на якому виступали опуклі візерунки. Вона знала, що кімната більша за неї, будинок більший за кімнату, а вулиця більша за будинок. Але все це якось змаліло в її уяві.  Увага дівчинки була зосереджена на чуттях дотику, нюху та слуху. Її обличчя й руки зробилися такими чутливими, що, наближаючись до стіни, вона за кілька дюймів відчувала холодок. Те, що діялось віддалік, сліпа сприймала тільки на слух. Цілими днями вона пильно прислухалась.  Одразу впізнавала човгання чобіт двірника, який говорив писклявим голосом і замітав подвір'я. Знала, коли їде селянський драбинястий віз, навантажений дровами, коли дрожки, а коли підвода, що вивозила сміття.  Найменший шелест, запах, охолодження або потепління повітря не випадали з-під її уваги. На диво чуйно вона вловлювала всі ці дрібні явища й робила з них висновки.

Якось її мати покликала служницю.

— Янової нема, — сказала дівчинка, що, як звичайно, сиділа в куточку. — Пішла по воду.

— Звідки ти знаєш? — здивовано спитала мати.

— Звідки? Я ж чула, як вона взяла в кухні відро, потім пішла в сусідній двір і накачала води. А зараз розмовляє з двірником.

Справді, з-за паркана долинали голоси двох людей, але так невиразно, що почути їх можна було, тільки добре напруживши слух.

Проте навіть таке загострене сприймання світу іншими чуттями, не могло замінити зору. Дівчинці бракувало вражень, і вона занудилась.Їй дозволили ходити по всьому будинку, і це трохи розважило малу. Вона виходила все подвір'я й знала тут кожен камінь, обмацала кожну ринву, кожну діжку.

Та найбільшу приємність справляли їй мандрівки до двох зовсім різних світів: у льох і на горище.  В льоху повітря було прохолодне, стіни вогкі. Згори долинав приглушений вуличний гуркіт, інші звуки зникали. Для сліпої то була ніч.  А на горищі, особливо біля віконечка, все діялось навпаки. Тут гамір був дужчий, ніж у кімнаті. Сліпа чула торохтіння возів з кількох вулиць; сюди долітали крики з усього будинку. Лице їй обвівав теплий вітер. Вона чула щебетання пташок, гавкіт собак і шелест дерев у сусідньому садку. То був для неї день...

Але це ще не все. На горищі частіш, ніж у кімнаті, світило сонце, і коли дівчинка втуплювала в нього свої не зрячі очі, їй здавалось, ніби вона щось бачить. В її уяві зринали тіні обрисів і барв, але такі невиразні й невловні, що їй так і не вдавалось нічого пригадати...

Саме тоді мати її, разом зі своєю подругою, оселилась у тому будинку, де жив пан Томаш. Обидві жінки не могли, натішитись новим помешканням, але для сліпої переїзд був справжнім нещастям.  Дівчинці доводилося сидіти в кімнаті. Ходити на горище і в льох їй не дозволяли. Вона не чула ні співу пташок, ні шелесту дерев, а на подвір'ї панувала мертва тиша. Сюди ніколи не заходили ані лахмітники, ані лудильники, ані сміттярки. Не пускали сюди ні старих бабів, що співали побожних пісень, ні жебрака, який грав на кларнеті, ні катеринщиків.  Їй лишилась єдина втіха — дивитись на сонце, але воно дуже швидко ховалося за будинками та й світило не завжди.