Стискаючи в руках сувеніри, всі на чолі з містером Візлі рушили по освітленій ліхтарями стежці до лісу. Навколо чулися вигуки, співи й сміх тисяч людей. Атмосфера гарячкової веселості мала заразливу дію, і Гаррі безупинно усміхався. Вони йшли лісом хвилин з двадцять, голосно перемовляючись і жартуючи, аж доки вийшли з протилежного краю, опинившись у затінку велетенського стадіону. Гаррі бачив лише частину неосяжних золотистих мурів, що були зведені навколо поля, але не сумнівався, що там би легко вмістилося з десяток великих соборів.

— Розраховано на сто тисяч глядачів, — сказав містер Візлі, помітивши ошелешене обличчя Гаррі. — Спеціальний загін міністерства з п'ятиста працівників трудився тут цілий рік. Кожен сантиметр оброблено маґлонепроникними чарами. Весь цей рік щоразу, як сюди наближалися маґли, вони зненацька згадували про якісь невідкладні справи, через які мусили мерщій повертатися... Та Господь з ними, — лагідно додав він, прямуючи до найближчого входу, де вже юрмилися галасливі чаклуни та чарівниці.

— Чудові місця! — вигукнула чарівниця-контролерка з міністерства, перевіряючи їхні квитки. — Верхня ложа! Сходами аж нагору, Артуре.

По сходах, що були встелені багряними килимами, вони посунули вгору разом з юрбою, яка поступово розсмоктувалася праворуч і ліворуч по ярусах. Нарешті опинилися в невеликій ложі у найвищій точці стадіону, якраз посередині між золотистими ворітьми. Зо два десятки позолочених крісел з багряною оббивкою стояло там у два ряди. Гаррі разом з Візлями зайняв передні місця й перед ним відкрилася дивовижна панорама.

Сто тисяч чаклунів і чаклунок займали свої місця на трибунах, що оточували незліченними рядами довге овальне поле. Все було просякнуте загадковим золотистим сяйвом, що його випромінював ніби сам стадіон. Поле згори здавалося гладеньким, мов оксамит. На кожному його краю стояли три стовпи по п'ятнадцять метрів заввишки з кільцями вгорі. Якраз навпроти Гаррі, майже на рівні його очей, височіло велетенське табло у формі класної дошки. Здавалося, ніби невидима велетенська рука писала там золоті літери, а потім їх витирала. Гаррі почав стежити за написами і зрозумів, що то була реклама.

Гаррі відірвав погляд від табло і глянув через плече, щоб побачити, хто ще сидить у їхній ложі. Поки що там не було нікого, крім них та ще якоїсь крихітної істоти на передостанньому місці ззаду. Істота з коротенькими ніжками загорнулася, мов у тогу, в кухонний рушничок, а обличчя затулила руками. Однак її довжелезні кажанячі вуха були на диво знайомі...

— Добі? — не повірив своїм очам Гаррі.

Крихітне створіння зиркнуло крізь пальці, виставивши величезні карі очі й носа завбільшки як чималий помідор. То був не Добі — хоч теж ельф-домовик, як і Гаррін друг. Колись Гаррі був визволив Добі від його попередніх хазяїв — родини Мелфоїв.

— Панич назвав мене Добі? — здивовано пискнув ельф, не приймаючи пальців з лиця. Його голос був ще пронизливіший, ніж у Добі, і Гаррі запідозрив, що ця істота — жіночої статі. Хоч з тими ельфами-домовиками ніколи не вгадаєш. Рон і Герміона теж озирнулися. Вони чули від Гаррі про Добі, але ніколи його не бачили. Навіть містер Візлі зацікавлено глянув у той бік.

— Вибачте, — сказав Гаррі ельфові, — я вас переплутав зі знайомим.

— Але я теж знати Добі, паничу! — пискнула ельфиня. Вона затуляла обличчя, ніби її засліплювало світлом, хоч у Верхній ложі було доволі тьмяно. — Мене звати Вінкі, паничу... а ви, паничу... — її темно-карі очі стали великі, мов тарілки, бо вона помітила Гаррін шрам, — та ви ж Гаррі Поттер!

— Це так, — зізнався Гаррі.

— Добі весь час про вас говорити, паничу! — приголомшено сказала вона і ледь-ледь опустила руки.

— А як він там? — поцікавився Гаррі. — Як йому вільне життя?

— Ой, паничу, — забідкалася Вінкі, хитаючи головою, — ви вже мені пробачити, паничу, але я не бути певна, що ви зробити Добі послугу, паничу, коли давати йому свободу.

— Чого б це? — здивувався Гаррі. — Що з ним сталося?

— Свобода закрутити Добі голову, паничу, — засмутилася Вінкі. — Добі мати дивні думки, паничу. Не може знайти собі роботи, паничу.

— Чому? — не міг зрозуміти Гаррі.

Вінкі на півоктави знизила голос і прошепотіла:

— Він хотіти за роботу платню, паничу.

— Платню? — перепитав Гаррі. — А чом би й ні? Вінкі вжахнулася від цього припущення і знову затулила пальцями обличчя.

— Ельфам-домовикам не платити, паничу! — приглушено пискнула вона. — Ні, ні, ні! Я казати Добі, я йому казати, знайти собі гарну родину і влаштуватися там, А він натомість веселитися, що аж ніяк не личити ельфові-домовику. Ще трохи таке розгульне життя, казати я Добі, і тебе викликати у відділ нагляду й контролю за магічними істотами, наче звичайного ґобліна.

— Та нехай би вже трохи повеселився, — сказав Гаррі.

— Ельфам-домовикам не можна повеселився, паничу, — рішуче заперечила Вінкі, не забираючи рук з обличчя. — Ельфи-домовики робити, що їм наказано. Я дуже не любити висоти, паничу Гаррі Поттере... — вона боязко зиркнула на поле внизу, — але мій хазяїн посилати мене у Верхню ложу, і я приходити, паничу.

— А чого це він тебе сюди посилає, якщо ти боїшся висоти? — насупився Гаррі.

— Хазяїн... хазяїн хотіти, щоб я зайняти йому місце, паничу Гаррі Поттере, бо йому дуже ніколи, — пояснила Вінкі. — Вінкі бажати залишатися в наметі хазяїна, паничу, але Вінкі робити, що їй наказано, бо Вінкі чемна ельфиня.

Вона знову перелякано зиркнула вниз, а тоді заплющила очі.

— То це такі ельфи-домовики? — пробурмотів Рон, коли Гаррі обернувся до нього. — Дивні вони створіння.

— Бачив би ти Добі! — засміявся Гаррі.

Рон дістав свого всенокля й почав його випробовувати, наводячи на протилежні трибуни.

— Круто! — покрутив він ручкою повтору. — Можна зробити, щоб отой старий пень унизу ще раз поколупався в носі... іще раз... і ще раз...