— Коли твій літак? — спитав Кеола.

— Близько другої.

— Хочеш, підвезу? Я б із радістю.

— Та ні, бо я брав авто напрокат. Але все одно дякую.

— Мені страшенно шкода, що все так склалося, — мовив Кеола.

— Це буде одна з тих справ, яку якщо й розкриють коли-небудь, то хіба що років через сімнадцять. Коли вбивця зізнається на смертному ложі, — сказав я. — Або хтось зі спільників «розколеться».

Трохи згодом я попрощався з Едді, зібрав манатки й виписався з готелю. Я повертався до Лос-Анджелеса пригнічений та невтішний, почуваючись так, наче залишив на Гаваях великий шмат самого себе. І я був на сто відсотків певен, що ця історія скінчилася — принаймні для мене.

Але я знову помилився.

Дуже привабливий білявий джентльмен ішов коридором із червоними шовковими шпалерами. Коридор закінчувався просторим вестибюлем, де гуляв легенький вітерець. У дальньому кутку приміщення з підлоги виріс кам’яний реєстраційний столик. За ним сидів молодий клерк. Він приязно посміхнувся й опустив очі.

— Ваш номер люкс готовий, пане Мейлі. Ласкаво просимо назад до «Прадха Хану».

— Дуже радий тут бути, — відповів Анрі. Піднявши свої рогові окуляри на лоба, він підписав квитанцію про сплату кредитною карткою. — Ти все для мене приготував, Рапі?

— Аякже, пане. Хіба ж можна розчаровувати нашого дорогого гостя!

Анрі відчинив двері розкішного люксу, роздягнувся в пишній спальні й кинув свою одіж на здоровенне ліжко під сіткою від москітів. Загорнувшись у шовковий халат, він став смакувати шоколад і сушене манго, дивлячись «Всесвітні Новини Бі-бі-сі» й відчуваючи приємний захват від останніх повідомлень на тему: «Дикі вбивства на Гаваях — поліція й досі спантеличена».

«Ото порадіють Підглядачі!» — подумав він.

Заслужений відпочинок Анрі продовжився в Бангкоку, одному з його найулюбленіших міст в усьому світі.

На нічному ринку він зустрів дівчину-шведку. Вона якраз намагалася перевести бати в євро, щоб вирішити, купувати маленького дерев’яного слона чи ні. Його шведська була досить гарною, і дівчина говорила з ним своєю рідною мовою, аж поки Анрі не розсміявся й не сказав:

— Я вичерпав усі свої знання шведської.

— Тоді спробуймо поговорити ось так, — відповіла дівчина бездоганною англійською з британським акцентом. Вона представилася як Май-Бріт Ольсен і сказала, що приїхала на відпочинок зі своїми однокурсницями, студентками Стокгольмського університету.

Дівчина була вражаюче вродливою, років дев’ятнадцяти-двадцяти, під шість футів на зріст. Її пряме лляне волосся опускалося до плечей, підкреслюючи красиву граціозну шию.

— Ви маєте дивовижні блакитні очі, — зазначив Анрі.

— Ой, та ну що ви… — грайливо протягнула дівчина й комічно закліпала віями. Анрі розсміявся. Шведка помахала слоником і заявила: — Мені також хотілося б купити мавпочку.

Вона взяла Анрі під руку, і вони пішли вздовж рядів мальовничо освітлених торгівельних яток із фруктами, біжутерією та солодощами.

— Ми з подругами ходили вчора на слоняче поло, — сказала йому Май-Бріт. — Узагалі-то ми волейболістки. Братимемо участь в Олімпійських іграх 2008 року.

— Правда? Фантастика! Чув, що спортивний палац, де відбудуться змагання з волейболу, просто потрясаючий. Я ж завтра змушений відбути швидкісним літаком до Каліфорнії.

Май-Бріт розсміялася.

— Хочете, вгадаю? Ви летите до Лос-Анджелеса в бізнесовій справі.

Анрі весело вишкірився.

— Здогадка правильна. Але то буде завтра, Май-Бріт. А сьогодні — ви вже повечеряли?

— Та так, трохи під’їла на базарі.

— Тут неподалік є місце, про яке мало хто знає. Винятково цікаве й навіть трохи небезпечне. Ви готові до пригоди?

— Ви запрошуєте мене на вечерю? — спитала Май-Бріт.

— А ваше запитання слід розуміти як згоду?

Уздовж вулиці тягнулися ресторани на відкритому повітрі. Май-Бріт та Анрі пройшли повз шумні бари та забігайлівки на Селекам-роуд і вирушили до майже непомітних дверей, що вели до японського ресторану «Ідомай».

Хазяїн закладу провів Анрі та Май-Бріт до яскраво освітленого приміщення з інтер’єром, оздобленим пляшково-зеленим склом і розділеним на секції акваріумами з діамантовими рибками — від стелі до підлоги!

Раптом шведка вхопила Анрі за руку й разом із ним зупинилася, щоб краще придивитися — чи не наверзлося їй?

— Що це вони роблять?

Витягнувши вперед шию, вона ошелешено витріщилася на голу дівчину, що граціозно лежала на суші-барі, а тим часом якийсь клієнт щось пив із чашкоподібної впадини, утвореної стиснутими стегнами дівчини та її лобком.

— Це називається wakesame, — пояснив Анрі. — Означає «плаваюча водорість».

— Ха! Я такого ще не бачила! Це щось новеньке, — зазначила Май-Бріт. — А ти таке робив, Поле?

Анрі підморгнув їй у відповідь і витягнув стілець для своєї нової подруги, яка була не просто красива, а й смілива, бо виявила бажання скуштувати сашимі з конини та ідомай — сиру мариновану рибу, на честь якої й дістав свою назву ресторан.

Анрі вже встиг закохатися в Май-Бріт — як раптом помітив, що чоловік за сусіднім столиком вперся в нього поглядом.

То був шок — наче хтось кинув йому за комір шматок льоду. Карл Обст. Чоловік, з яким Анрі познайомився багато років тому, сидів тепер неподалік зі своїм коханцем-проституткою — витонченим, елегантним траснвеститом, чиї послуги коштували дуже дорого.

Анрі був певен, що його власна зовнішність змінилася настільки, що Обст не зміг би його впізнати. А якщо зможе, то це буде дуже погано.

Увага Обста знову переключилася на його сердешного приятеля, й Анрі невимушено відвів свій погляд від Обста. Він був упевнений у своїй безпеці, але його гарний настрій як вітром здуло.

Дивовижна дівчина, незвичайна обстановка й сюрреальна атмосфера — усе це враз поблякло, і він подумки полинув у час, коли він помер, але якимось чином усе одно примудрився вижити.

Анрі колись сказав Марті Швітцеру, що бути в ізоляторі — це все одно, що потрапити до власної дупи — так само темно й смердюче. Але на цьому аналогія закінчувалася. Бо нічого з того, що Анрі міг почути, побачити чи уявити, не йшло ні в яке порівняння з цією огидною дірою.

Усе почалося для Анрі ще до того, як терористи завалили вежі-близнюки. Його завербували до фірми «Брюстер-норт» — приватного військового підрядчика, навіть більш потаємного та небезпечного, аніж сумнозвісна охоронна фірма «Блеквотер».

Якось він вирушив на розвідку з чотирма іншими аналітиками-розвідниками. Анрі, як лінгвіст, був серед них критично важливою ланкою.

Його підрозділ відпочивав у потаємному явочному приміщенні, але їхнього вартового, що охороняв вхід, «зняли», а всю групу захопили, побили до півсмерті, а потім кинули до якоїсь невідомої в’язниці.

Наприкінці свого першого тижня в цьому пеклі Анрі вже знав імена своїх поневолювачів, їхні звички та пристрасті.

Один із них, Ґвалтівник, часто співав пісень, підвішуючи в'язнів за зв'язані над головою руки, мов павуків, і вони висіли так годинами. Пожежник, той полюбляв гасити цигарки об шкіру полонених. Бурулька ж зазвичай топив в’язнів у крижаній воді. Анрі подовгу розмовляв з одним солдатом на ім’я Динаміст, який мучив нещасних тим, що обіцяв їм дати можливість зателефонувати рідним та близьким, написати їм листа або навіть випустити на волю.

Були серед охоронців типи відверто жорстокі, були більш витончені, але всі вони були садистами. Слід було віддати їм належне: ці недолюдки любили свою роботу.

Одного дня розклад Анрі помінявся.

Його витягнули з камери й заштовхали в куток глухої кімнати — разом із трьома ще живими членами його підрозділу. Усі вони були скривавлені, з переламаними кістками та відкритими ранами, з яких витікала сукровиця.