Спалахнули яскраві світильники, і коли очі Анрі нарешті призвичаїлися до сліпучого світла, то він побачив півдюжини чоловіків, що стояли вздовж стіни. Їхні голови були вкриті ковпаками.

Один із цих людей схопив Марті Швітцера — його друга й сусіда по камері — витягнув його на центр кімнати і рвучко поставив на ноги.

Швітцер відповів на їхні запитання — що він із Канади, що йому двадцять вісім років, що його батьки та дівчина живуть в Оттаві і що він — військовий оперативник. Так, він шпигун.

Як від нього й вимагалося, він збрехав, що з ним обходилися добре, а потім один із чоловіків у каптурах швиргонув Швітцера на долівку, підняв його голову за волосся й полосонув по шиї зубчастим ножем. Бризнула кров, і почувся хор радісних вигуків: «Аллах акбар! — Аллах наймогутніший!»

Анрі був ошелешений легкістю, з якою відрізали голову Марті Швітцеру лише кількома ударами леза. То був акт безконечно довгий і водночас — надзвичайно швидкий.

Коли кат підняв голову вбитого до об'єктива камери, то Анрі побачив, що на обличчі його друга застиг вираз безмежного відчаю. У нього виникло імпульсивне бажання гукнути йому — наче Марті й досі міг говорити.

Було ще одне, що назавжди залишилося в пам’яті Анрі: чекаючи, що ось-ось помре, він відчув приплив якогось дивного збудження. Він не міг раціонально пояснити це відчуття, не міг його описати й зафіксувати. Коли він лежав на підлозі цієї бойні, то йому здалося, що він навіть відчув піднесення через те, що невдовзі позбудеться своїх страждань.

А може, то він просто збагнув, хто він є насправді і яким є його істинне єство.

Він отримував трепетну насолоду від смерті — навіть від власної.

У ресторані «Ідомай» йому долили свіжого чаю — й Анрі повернувся до реальності, механічно подякувавши офіціантові. Він відсьорбнув із чашки, але спогади не відпускали його.

Йому знову пригадався вдягнений у каптури трибунал, обезголовлене тіло чоловіка, який був колись його другом, і липкість підлоги у цій людській бойні. У той момент його чуття надзвичайно загострилися; він навіть чув, як дзижчить електричний струм у світильниках.

Він не зводив очей із решти людей із його підрозділу, коли їх одного за одним тягли на страту. Раймонд Дрейк, колишній морський піхотинець з Алабами, волав, благаючи Господа, щоб той урятував його. Інший хлопець, Лонні Бел, колишній «морський котик» із Луїзіани, був настільки шокований, що жодного разу не скрикнув й ані слова не вимовив.

Їх обох обезголовили під екзальтовані крики, а потім до закривавленого центру кімнати витягнули й Анрі. З темряви поза світильниками почувся голос:

— Скажи в об’єктив, хто ти й звідки.

І він відповів арабською:

— Я чекатиму на вас озброєний — у пеклі. І передайте Саддаму моє безмежне презирство.

Кати розреготалися. І стали перекривляти Анрі, мавпуючи його акцент. А потім зав’язали йому очі смердючою ганчіркою. Він чекав, що його ось-ось кинуть додолу, але натомість йому на голову накинули грубу ковдру.

Напевне, Анрі знепритомнів, бо коли він прийшов до тями, то виявив, що лежить, зв’язаний, у багажнику автомобіля, у якому його везли кілька довгих годин. А потім викинули на сирійському кордоні.

Він боявся повірити, але це була правда.

Він був живий. Він і справді був живий.

— Розкажи американцям, що ми зробили, невірний. Що ми будемо з ними робити. Ти хоч намагався говорити нашою мовою.

Хтось боляче копнув його важким черевиком під сраку — й авто помчало геть.

Анрі повернувся до Сполучених Штатів через таємну низку дружніх явочних квартир у Сирії та Бейруті, де він роздобув собі нові документи. З Бейрута до Ванкувера він добрався вантажним літаком. Діставшись автостопом до Сіетла, він поцупив там авто й доїхав на ньому до маленького шахтарського містечка в штаті Вісконсин. Але Анрі не став контактувати зі своїм старшим у фірмі «Брюстер-норт».

Він більше не хотів бачити Карла Обста.

Одначе «Брюстер-норт» зробила для Анрі багато доброго. Наймаючи його на роботу, вони «стерли» його минуле, ретельно видалили його справжнє ім’я, відбитки пальців, усю зареєстровану біографію. Тепер він уважався загиблим.

Й Анрі на це покладався.

А мила Май-Бріт, що сиділа напроти нього в ексклюзивному японському ресторані, швидко помітила, що подумки Анрі подався далеко-далеко від неї.

— З тобою все гаразд, Поле? — спитала вона. — Ти, мабуть, сердишся, що той чоловік так витріщається на мене?

Вони провели поглядами Карла Обста, коли той покинув ресторан зі своїм дорогим трансвеститом. І навіть не обернувся.

Анрі посміхнувся й відповів:

— Та ні, усе гаразд. Я не серджуся.

— От і добре, бо мені зараз подумалося — може, ми продовжимо наш вечір у більш інтимній обстановці?

— Вибач, але не можу. Дуже жаль, але дійсно не можу, — відповів Анрі дівчині, чию граціозну шию можна було порівняти хіба що з лебединою шиєю другої дружини Генріха Восьмого. — Шкода, але не маю часу, — мовив він, беручи Май-Бріт за руку. — Завтра рано-вранці треба поспішати на літак.

— На фіг бізнес! — жартівливо вигукнула дівчина. — Сьогодні вночі ти відпочиваєш.

Анрі перехилився через стіл і цьомкнув Май-Бріт у щоку.

Він уявив, як його руки торкаються її оголеного тіла, — і дав волю своїй фантазії. А потім подумки перенісся до Лос-Анджелеса — він посміхнувся сам собі, уявивши, як здивується Бен Гокінс, коли його побачить.

Три дні Анрі відпочивав в аеропорту «Шератон» у Лос-Анджелесі, анонімно снуючи поміж численними бізнес-пасажирами. Цей час він використав для того, щоб перечитати всі романи Бена Гокінса та всі газетні репортажі, що вийшли з-під його пера. Він закуповував припаси й робив розвідувальні вилазки до Веніс-біч та до вулиці, де мешкав Бен, — якраз за рогом від Літтл Токіо.

Того дня відразу після п’ятої по полудні Анрі виїхав в орендованому авто на автостраду 105. На бетонні стіни, що огороджували восьмирядний шлях, падало золотисте сонячне сяйво, і в їхню жовтаву поверхню де-не-де вкраплялися то гострі лози червоно-пурпурової бугенвілії, то готичні графіті, витворені ватагами підлітків-латиносів. Ці написи надавали автостраді певного карибського шарму — принаймні так здавалося Анрі.

По автостраді 105 він дістався до виїзду 110 із Лос-Анджелес-стріт, а звідти, час від часу зупиняючись на світлофорах, вибрався на Аламеду — центральну магістраль, що вела до самісінького центру ділової частини міста.

Була година пік, усі поспішали, але Анрі нікуди не квапився. Свої енергію та увагу він зосередив на одній ідеї, яка за останні три тижні встигла кристалізуватися й набрати потенціалу драми, що кардинально міняє життя, драми з до біса захоплюючим фіналом.

Центром цього плану був Бен Гокінс — журналіст, романіст та колишній детектив.

Анрі думав про нього увесь час із того вечора в Мауї, коли побачив, як Бен простягнув руку й доторкнувся до Барбари Макденіелс.

Анрі зупинився на червоне світло, а коли воно згасло, він звернув праворуч на Трекшн — невеличку вулицю побіля залізничної колії «Юніон пасифік», що бігла вздовж річки Лос-Анджелес Рівер.

Прилаштувавшись позаду якогось пошарпаного джипа, Анрі поволі заглибився в затишний мікрорайон Бена з його хіповими ресторанами та крамницями антикварних шмоток, знайшов автостоянку навпроти восьмиповерхівки з білої цегли, де мешкав Бен, і припаркувався.

Вийшовши з авто, Анрі відкрив багажник і дістав зі своєї сумки спортивну куртку. Потім засунув за пояс спортивних штанів пістолет, застебнув куртку й зачесав назад своє каштанове волосся з пасмами сивини.

Увібравшись назад в авто, він знайшов радіостанцію з доброю музикою й став насолоджуватися Бетховеном та Моцартом, поглядаючи на перехожих, що сновигали туди-сюди. Аж поки не помітив чоловіка, на якого чекав.

Бен, у штанях хакі та тенісці, ніс у правій руці потерту шкіряну валізку-дипломат. Він увійшов до мексиканського ресторану «Гей, карамба!», й Анрі терпляче чекав, поки Бен не вигулькнув звідти з вечерею «на винос» у пластиковому кульку.