Та Анрі мене не розчарував. І розпочав свою історію з того часу, коли його ще не було на світі.

Він дав невеличкий історичний екскурс: у 1937 році жив собі один французький єврей, власник друкарні в Парижі. Він був фахівцем із чорнила та старих документів.

Анрі сказав, що цей чоловік рано зрозумів справжню небезпеку, яку крив у собі Третій рейх, тому встиг разом з іншими покинути Париж іще до того, як це місто захопили нацисти. І цей чоловік, цей друкар утік до Бейрута.

— І цей молодий єврей побрався з ліванкою, — вів далі Анрі. — Бейрут — велике місто, своєрідний Париж на Близькому Сході, тому цей чоловік прекрасно вписався в місцеву публіку. Він відкрив нову друкарню, став батьком чотирьох дітей і зажив щасливим життям.

Ніхто ним не цікавився. Але інші біженці, друзі та друзі його друзів часто зверталися до нього. Їм були потрібні папери, фальшиві документи, і тому цей чоловік допомагав прохачам розпочати нове життя. Якість його роботи є бездоганною.

— Є бездоганною? Чи була?

— Цей чоловік і досі живий. Але мешкає вже не в Бейруті. Він працював на «Моссад», тому вони перевезли його до іншого місця — заради безпеки. Бене, ти ніяк не зможеш його знайти. Будь у сьогоденні, будь зі мною, друже мій. Я розповідаю тобі про цього підроблювача документів тому, що він працює на мене. Я забезпечую йому можливість заробляти на харчі. Я стережу його таємниці. А він дав мені Марко, Чарлі, Анрі та багатьох інших. Коли я вийду з цієї кімнати, то стану ще кимось.

Кілька годин пролетіли, як одна хвилина.

Я увімкнув світло й повернувся на своє крісло — розповідь Анрі настільки поглинула мене, що я забув про страх.

Анрі розказав мені про своє жорстоке поневолення в іракській тюрмі і про те, як він вирішив, що його більше не обмежуватимуть закони та мораль.

— Отже, Бене, яким життям я живу зараз? Відповідаю: я дозволяю собі всілякі задоволення, багато з яких ти навіть уявити собі не можеш. А для цього мені потрібно багацько грошей. І саме тут на сцені з’являються Підглядачі. Саме тут з’являєшся й ти.

Напівавтоматичний пістолет Анрі тримав мене в кріслі, але мене так захопила його розповідь, що я майже забув про його «Сміт-енд-вессон».

— А хто такі Підглядачі? — поцікавився я.

— Не зараз, — відповів він. — Про них я розповім тобі наступного разу. Коли ти повернешся з Нью-Йорка.

— Цікаво, а як ти збираєшся увіпхати мене в літак? Гадаєш, тобі вдасться пронести пістолет на борт?

Анрі витягнув з кишені в куртці якийсь конверт і підсунув мені по гладенькій скляній поверхні столу. Я взяв його, розкрив, дістав звідти стос фотографій — і остовпів.

У мене пересохло в роті. То були високоякісні знімки Аманди, до того ж зроблені недавно. Вона каталася на роликових ковзанах неподалік від своєї квартири. На ній був білий топ і червоні шорти. Саме такий прикид був на моїй подружці, коли ми зустрілися вчора вранці, щоб разом поснідати.

На одному зі знімків був також і я.

— Залиш ці фото собі, Бене. Вдалі знімки, як на мене. Річ у тім, що я можу дістати Аманду будь-коли, тому навіть не думай звертатися в поліцію. Це все одно, що покінчити життя самогубством і заодно — вбити Аманду. Второпав?

Величезні холодні мурашки побігли по моїй спині. Погроза смерті, мовлена з приязною усмішкою. Цей тип пригрозив убити Аманду, і ця погроза прозвучала невимушено, наче запрошення на обід.

— Стривай, — сказав я, кладучи фото на стіл і виставляючи вперед руки, немов збираючись відіпхнути Анрі з його клятою історією та його пістолетом кудись дуже-дуже далеко. — Я не та людина. Тобі потрібен біограф, хтось, кому вже доводилося писати щось подібне і хто вважатиме це роботою своєї мрії.

— Бене, це і є робота твоєї мрії. І ти — саме та людина, ти саме мій письменник. Звісно, ти можеш відмовити мені, але тоді я змушений буду ввести в дію пункт про дострокове завершення контракту — заради власної ж безпеки. Розумієш, куди я хилю? Утім, можеш поглянути на все це з оптимістичного боку, — продовжив Анрі, приязно посміхаючись, немов продавець, що заохочує незговірливого покупця, для більшої дохідливості націливши дев’ятиміліметровий пістолет йому в груди. — Ми будемо партнерами в цьому бізнесі. Твоя книга поб’є рекорди продажів. Ти ж сам тільки-но казав мені про бестселери! А моя історія неодмінно стане бестселером.

— Навіть якби я хотів — усе одно не зможу. Слухай, Анрі, я — звичайний письменник і не маю тих здібностей, які ти мені приписуєш. Чоловіче, ти просто не знаєш, про що кажеш.

Анрі посміхнувся.

— Я приніс тобі одну штуку, якою ти можеш скористатися як засобом збуту. Приблизно дев’яносто секунд натхнення.

Він понишпорив у кишені куртки і вивудив звідти невеличкий пристрій на шворці. То була флешка — медійна картка, використовувана для збереження й передавання інформації.

— Якщо якесь фото варте тисячі слів, то цей сюжет, наскільки я можу судити, вартий вісімдесяти тисяч слів і кількох мільйонів доларів. Подумай про це, Бене. Ти можеш стати багатим і знаменитим… або… померти. Мені подобаються чіткі й однозначні альтернативи — а тобі?

Анрі ляснув по колінах, підвівся, попросив мене провести його до дверей, а потім наказав повернутися лицем до стіни.

Я так і зробив. А коли через деякий час отямився, то побачив, що лежу на цементній підлозі. На потилиці в мене виросла ґуля, а голова розколювалася від різкого болю.

Перш ніж піти, цей сучий син відключив мене руків’ям пістолета.

Я поволі зіп’явся на ноги, пішов, похитуючись і тицяючись у стіни, до спальні й рвучко витягнув шухляду нічного столика. Моє серце, що калатало, як пожежний дзвін, заспокоїлося лише тоді, коли мої пальці стиснули руків’я «Беретти». Я засунув пістолет за пояс і пішов до телефону.

Аманда відповіла з третього дзвінка.

— Нікому не відчиняй двері, — попередив я, і досі важко хекаючи та вкриваючись рясним потом. Невже це й справді сталося? Невже Анрі нещодавно погрожував убити мене та Менді, якщо я не напишу йому книгу?

— Бене, що сталося?

— Не відчиняй двері ані сусідці, ані дівчинці-скауту, ані рознощику телеграм, добре, Менді? Не відчиняй і поліції.

— Бене, ти хочеш мене до смерті налякати? Я серйозно, любий. Що сталося?

— Розповім, коли побачимося. Я вже виїжджаю.

Похитуючись, я повернувся до вітальні, поклав до кишені все, що залишив мені Анрі, і рушив до дверей, і досі бачачи перед очима його обличчя й чуючи його погрозу.

«…покінчити життя самогубством… убити Аманду… Мені доведеться виконати пункт про дострокове завершення контракту… Второпав?»

Мені здалося, що второпав.

На Трекшн-авеню було вже темно, але вулиця жила автомобільними сигналами, туристами, що купували товари з лотків, а на тротуарі біля якогось музики, що грав одразу на кількох інструментах, зібрався невеличкий натовп.

Увібравшись до свого древнього «бумера», я рушив до швидкісної автостради номер 10. Непокоячись про Аманду, я думав: «Де ж зараз Анрі?»

Анрі мав досить симпатичний та привабливий вигляд, щоб зійти за солідного громадянина, а риси його обличчя були досить правильними та приємними для будь-якого маскараду. Я уявив його під машкарою Чарлі Ролінза, з фотоапаратом у руках, як він знімає мене та Аманду.

І цей фотоапарат запросто міг виявитися замаскованим пістолетом.

Я подумав про нещасних, убитих на Гаваях. Про Кім, Розу, Джулію, про моїх друзів Левона та Барбару. Усіх їх піддали тортурам, а потім дуже вправно вбили, не залишивши жодної зачіпки для копів — ані сліду, ані відбитка пальців.

Початківці так не працюють. Так працюють професіонали.

Скількох іще людей убив Анрі?

Автострада перейшла у шлях номер 4, а потім у головну магістраль Мейн. Я звернув на Піко, проїхав повз забігайлівки та автомобільні майстерні, повз обшарпані двоповерхові помешкання, повз Великого Клоуна на перехресті — й опинився в іншому світі, на Веніс-біч, що був одночасно ігровим майданчиком для молодих та безтурботних і притулком для бездомних.