Вийшовши зі свого авто, Анрі замкнув його й пішов слідком за Беном через вулицю Трекшн аж до короткого прольоту сходів, де Бен почав устромляти ключ у замок.

— Перепрошую, — гукнув Анрі. — Вибачте. Ви містер Гокінс?

Бен обернувся — з виразом легкої настороженості на обличчі.

Анрі посміхнувся й відхилив убік край своєї куртки так, щоб Бен побачив пістолет.

— Я не завдам вам шкоди, — сказав він.

Бен відповів голосом, у якому й досі вгадувався поліцейський:

— Я маю при собі тридцять вісім доларів. Візьміть їх. Мій гаманець — у задній кишені.

— Хіба ви мене не впізнаєте?

— А треба?

— Уявіть собі, що я ваш хрещений батько, Бене, — відповів Анрі, спеціально понижуючи голос. — Я хочу зробити вам пропозицію…

— …від якої я не зможу відмовитися? Я знаю, хто ви. Ви — Марко.

— Правильно. Ви б запросили мене до себе, друже мій. Нам треба поговорити.

— Що за фігня, Марко? — скрикнув я. — У вас що, раптом з’явилася нова інформація про Макденіелсів?

Та Марко не відповів на моє запитання. Навіть бровою не повів.

— Я не жартую, Бене, — нарешті мовив він і, ставши спиною до вулиці, витягнув із-за пояса пістолет і націлив мені в живіт. — Двері відчини.

Від несподіванки я й пальцем не міг поворушити і стояв як укопаний, а мої ноги наче приклеїлися до підлоги. Я трохи знав Марко Бенвенуто, певний час провів поруч із ним в авто, а тепер він пошив мене в дурні — зняв свою шоферську кепку, зголив вуса й нап’яв на себе куртку вартістю шістсот доларів.

Я був ошелешений, і мені було соромно за себе.

Якщо я не впущу його до свого помешкання — він і справді вистрелить? Хтозна. До того ж у мене з’явилася ірраціональна думка, що мені таки слід його впустити.

Моя цікавість набагато переважила обережність, але мені хотілося задовольнити свою допитливість із пістолетом у моїй руці. Моя добре змащена «Беретта» лежала в нічному столику, і я був певен, що коли вже я увійду з цим типом до себе додому, то вже якось зможу до неї дістатися.

— Можете прибрати оцю штуку, — сказав я й знизав плечима, коли він посміхнувся роблено-лагідною посмішкою, наче кажучи: «Та ви, напевне, жартуєте, бути не може!» Я відімкнув парадні двері й піднявся трьома прольотами до четвертого поверху. Колишній водій Макденіелсів ішов позаду.

Ця споруда була одним із кількох складських приміщень, які за останні десять років переробили на житлові будинки. Мені тут подобалося. Одна квартира на поверх, високі стелі, товсті стіни. Ні тобі гамірливих сусідів, ні небажаних звуків.

Відімкнувши важезні засуви на дверях моєї квартири, я впустив чужинця до себе. Він замкнув за нами двері.

Я поставив валізку на бетонну підлогу й сказав:

— Сідайте. — А сам пішов на кухню. Удаючи із себе ідеального господаря, я гукнув: — Що вам принести випити, Марко?

Він відповів з-за моєї спини:

— Дякую, нічого. Я — пас.

Придушивши рефлекторне бажання підскочити від несподіванки, я витягнув із холодильника апельсиновий напій, пішов назад до вітальні й сів на край розкладного шкіряного крісла. Мій гість сів на диван.

— Хто ви насправді? — спитав я чоловіка, який уже обводив поглядом моє помешкання, придивляючись до фото в рамці, старих газет у кутку й до кожної назви кожної книги. У мене з’явилося таке враження, що до мене «завітав» дуже пильний оперативник.

Нарешті він поклав свій «Сміт-енд-вессон» на кавовий столик — за десять футів від мене, тому я не міг до нього дотягнутися. Понишпоривши в нагрудній кишені, чоловік витягнув двома пальцями бізнес-візитку й запустив її мені по скляній поверхні столу.

Я прочитав надруковане на картці ім’я — і моє серце майже зупинилося.

Я знав, що то за картка. Я вже читав її раніше: Чарльз Ролінз. Фотограф. Журнал «Ток Віклі».

Я став похапцем гортати спогади. Уявив Марко без вусів, а потім пригадав погано видиме обличчя Чарльза Ролінза тієї ночі, коли з води витягнули понівечене тіло Рози Кастро.

Тієї ночі, коли Ролінз дав мені свою картку, на ньому була бейсболка і, здається, сонцезахисні окуляри. Значить, то був іще один маскарад.

Неприємний холодок на спині підказував мені, що оцей елегантний симпатичний тип, що сидів на моєму дивані, був поруч зі мною — майже так само близько, як і зараз — увесь той час, що я провів на Гаваях. Майже з моменту мого прибуття.

Я й гадки не мав про його присутність, зате він за мною стежив.

Чому?

Чоловік, що сидів на моєму улюбленому дивані, пильно вдивлявся мені в обличчя, а я відчайдушно намагався склеїти докупи шматки інформації.

Я пригадував той день на Мауї, коли зникли Макденіелси й ми з Едді Кеолою намагалися знайти Марко — неіснуючого водія.

Я пригадав також, що після того, як у ліжку в готелі на Ланаї знайшли тіло Джулії Вінклер, Аманда намагалася допомогти мені знайти папарацо на ім’я Чарльз Ролінз, бо він був останнім, кого бачили з Вінклер.

Раптом мені на думку спав Нільс Бйорн — іще один фантом, котрий мешкав у готелі «Вейлі Прінсес» одночасно з Кім Макденіелс. Бйорна так і не допитали, бо він вчасно зник.

У поліції вважали, що Бйорн не мав стосунку до викрадення Кім, а я ж, розслідувавши, хто такий Бйорн, переконався, що то хтось просто користується ім’ям померлого чоловіка.

Одні лише ці факти підказували мені, що містер Симпатяга, що сидів у моїй кімнаті, був щонайменше вправним шахраєм, майстром перевтілення. І якщо це так, якщо Марко, Ролінз та, можливо, Бйорн є однією й тією самою особою, то що це означає?

Я відкинув потік моторошних думок, що ринули мені в голову. Тремтячою рукою я відкрутив кришку пляшки з газировкою й подумав: «А чи не поцілував я Аманду востаннє у своєму житті?»

Я подумав про необлаштованість та хаотичність свого життя, про репортаж, який уже давно мав здати Аронштайну, про заповіт, який я ще не склав, про мій страховий поліс — до речі, я заплатив останній внесок чи ні?

Я був не лише переляканий, а й розлючений: «От сука! Невже це останній день у моєму житті?! Мені ж потрібен час, щоб привести в порядок свої бісові справи!»

Може, рвонути до «Беретти»?

Навряд чи вийде.

Марко-Ролінз-Бйорн сидів поруч зі своїм револьвером. І, як на зло, поводився напрочуд спокійно й розслаблено. Закинувши ногу на ногу, він спостерігав за мною так, наче дивився телевізор.

Цей момент я використав для того, щоб добре запам’ятати ввічливо-заспокійливе симетричне обличчя цього вилупка. На той випадок, якщо мені вдасться звідси вшитися. Якщо в мене з’явиться шанс описати його копам.

— Можеш звати мене Анрі, — перервав він мої думки.

— А прізвище?

— Не переймайся. Все одно це вигадане ім’я.

— Ну, і що тепер, Анрі?

Він посміхнувся.

— Тобі часто кажуть щось на кшталт: «Вам слід написати книгу про моє життя»?

— Щонайменше раз на тиждень, — відповів я. — Кожен гадає, що історія його життя тягне мінімум на захоплюючий бестселер.

— Ага. А чи багато серед цих людей замовних убивць?

У моїй спальні задзвонив телефон. Мабуть, то була Аманда. Анрі похитав головою, тому я задовольнився тим, що моя кохана залишила своє повідомлення на автовідповідачі.

— Я маю багато чого розповісти тобі, Бене. Розслабся. Налаштуйся лише на поточний момент. Наша розмова займе певний час.

— Не заперечуєш, якщо я принесу магнітофон? Він у мене в спальні.

— Не зараз. Лише після того, як ми укладемо нашу угоду.

— Гаразд, — сказав я. — Говори. — А сам подумав: «Він що, жартує? Убивця-контрактник хоче сам укласти зі мною контракт?»

Пістолет Анрі був за півсекунди від його руки. Я тільки й міг, що підігрувати йому, поки в мене не з’явиться шанс.

Найгірші з аматорських автобіографій починаються приблизно такими словами: «Я народився…» — тож я відкинувся на спинку й приготувався слухати нудну сагу.