— Рушай до ресторану, що біля басейну, — мовив Анрі мені у вухо. — Там замовлено столик на моє ім’я — Анрі Бенуа. Сподіваюся, ти вже зголоднів, Бене.

Оце вже справжня новина.

Він сказав мені своє прізвище. Не знаю — справжнє чи вигадане, але це вразило мене як своєрідний прояв довіри.

Я пройшов через вестибюль до ресторану, думаючи: «Так, цього разу зустріч має обійтися без ексцесів».

Відкоркуйте шампанське.

Ресторан «Троянда пустелі» був розташований під довгим блакитним навісом біля плавального басейну. Білі кам’яні плити внутрішнього подвір’я віддзеркалювали сонячне світло, і я прикрив долонею очі, захищаючись від сліпучого сяйва. Я сказав метру, що маю обідати з Анрі Бенуа, і той відповів:

— Ви прибули першим.

Мене провели до столика з прекрасним видом на басейн, готель та стежину, яка огинала його й вела до автостоянки. Я сів спиною до стіни й поставив праворуч свій портативний комп’ютер.

До столика підійшов офіціант і спитався, що я питиму, запропонувавши мені, серед іншого, фірмовий напій — коктейль із гранатового сиропу та фруктового соку. Я замовив пляшку «Сан Пелегріно» і, коли її принесли, пропустив аж цілу склянку, а потім знову наповнив її і став чекати, коли з’явиться Анрі.

Поглянувши на годинник, я побачив, що просидів лише десять хвилин. А мені здалося, що принаймні вдвічі довше. Озирнувшись, я зателефонував Аманді і сказав, де я. А потім через телефон пошукав в Інтернеті згадки про Анрі Бенуа.

І не знайшов жодної.

Зателефонувавши до Нью-Йорка Леонарду Загамі, я сказав, що чекаю на Анрі. Зв’язок був паршивий, і я витратив щонайменше хвилину, щоб розповісти Лену про свою поїздку до прекрасного готелю в пустелі і про свій настрій.

— Я починаю відчувати щось на кшталт творчого захвату, — сказав я. — Сподіваюся, що він підпише контракт.

— Остерігайся, — попередив мене Загамі. — Прислухайся до своєї інтуїції. Мені дивно, що він спізнюється.

— А мені не дивно, хоча це мені теж не подобається.

Я відлучився до туалету, а потім із трепетом повернувся до столика. Я побоювався, що, поки мене не було, Анрі вже встиг приїхати і тепер сидить напроти мого порожнього стільця.

«Може, він знову в когось перевдягнувся? Утнув іще одну метаморфозу», — подумав я. Але його стілець і досі був порожній.

До мене підійшов офіціант і повідомив, що містер Бенуа зателефонував і попередив, що затримується і що можна починати без нього.

Тому я замовив обід, зупинивши вибір на супові з тосканських бобів та капусти. Покуштувавши макарони «пенне», я став їсти, не завдаючи собі клопоту смакувати тонкощі чудових страв. Коли я замовляв каву-еспресо, задзвонив мій стільниковий телефон.

Якусь мить я дивився на нього, а потім відповів, долаючи нервозність:

— Гокінс слухає..

— Ти готовий, Бене? Тобі доведеться проїхати ще трохи.

Місто Коачелла, що в Каліфорнії, розташоване за двадцять вісім миль на схід від Палм-Спрінгс і має приблизно сорок тисяч населення. Кожного року на пару днів у квітні ця кількість різко зростає завдяки щорічному музичному фестивалю. Щось типу міні-Вудстока, але без багнюки.

Коли концерт закінчується, Коачелла знову стає пласким провінційним містечком серед пустелі, притулком для молодих латиноамериканських родин, мігруючих робітників та водіїв-дальнобійників, що зупиняються там перепочити.

Анрі сказав, щоб я шукав готель «Лакшері-інн», і знайти його було легко. Він поодиноко бовванів на довгому відрізку автостради і являв собою класичний підковоподібний мотель із басейном.

Я під’їхав із тильного боку, як і було сказано, щоб знайти кімнату номер 229.

На автостоянці було два авто. Одне з них — чорний орендований «мерседес» останньої моделі. «Напевне, саме на ньому приїхав сюди Анрі», — подумав я. Іншим авто був синій пікап «форд» із причепленим до нього пошарпаним житловим трейлером близько двадцяти п’яти футів завдовжки.

Вимкнувши двигун, я взяв валізку з документами й відчинив дверцята.

Наді мною на балконі з’явився чоловік. То був Анрі, і він мав такий самий вигляд, як і під час нашої останньої зустрічі. Його каштанове волосся було зачесане назад, він був чисто виголений і без сонцезахисних окулярів. Коротше кажучи, такий собі симпатичний «містер Картоплина» — пластмасова дитяча іграшка, чию зовнішність можна було міняти за допомогою набору різноманітних очей, вух, вусів та бейсболок.

— Бене, ти б залишив свій дипломат в авто, — сказав він.

— Але ж там контракт…

— Я сам принесу твою валізку. А зараз вибирайся з авто і залиш, будь ласка, свій мобільний на водійському сидінні. Ось так. Добре.

Одна частина моєї свідомості волала: «Вшивайся звідси! Дави на газ і паняй!» Але їй заперечував внутрішній голос, який наполягав, що коли я зараз вшиюся, то це нічого не дасть. Усе одно Анрі буде десь поруч. І зможе вбити мене та Аманду будь-якої миті — лише за те, що я не послухався його.

Я прибрав руку з валізки й залишив її в авто разом зі стільниковим телефоном. Анрі пристрибом спустився сходами й наказав мені покласти руки на капот. І вправно мене обшукав.

— Руки за спину, Бене, — сказав він. Дуже невимушено, так, майже по-дружньому.

За тим лише винятком, що в мою спину вперлося дуло пістолета.

Минулого разу, коли я повернувся до Анрі спиною, він вирубив мене, луснувши руків’ям пістолета по маківці. Не роздумуючи, я інстинктивно відхилився вбік, щоб крутнутися й натренованим прийомом обеззброїти його. Та замість цього відчув різкий біль, від якого помутніло в очах.

Анрі обхопив мене, як лещатами — і я, злетівши в повітря, сильно вдарився плечем та головою об землю.

Падіння було жорстким та болісним, і не встиг я отямитися, як на мене навалився Анрі, притиснувшись грудьми до моєї спини й обхопивши мої ноги своїми. Його ступні вп’ялися в мене, наче гаки. Наші тіла немов переплелися, і він ледь не роздавив мене своєю велетенською вагою.

Я відчув, як у моє вухо вкрутилося дуло пістолета.

— Більше не маєш якихось оригінальних задумок? — просичав Анрі. — Давай, Бене. Придумай що-небудь. А я подивлюся.

Цей кидок так мене паралізував, що мені здалося, наче мій спинний мозок перерізали. Жоден аматор-дзюдоїст на таке не спромігся б.

— Я можу легко зламати тобі шию — як сірник, уторопав? — спитав Анрі.

— Так, — прохрипів я.

Він встав, вхопив мене за передпліччя й рвучко поставив на ноги.

— Цього разу поводься розважливо. Обернися й заведи руки за спину.

Анрі надів мені на зап’ястя наручники і смиконув мої руки вгору так, що в мене ледь плечі із суглобів не повискакували. Потім штовхнув мене до авто й поставив мою валізку на дах. Розкривши її, він знайшов там мій пістолет і кинув його в нішу для ніг водія. Потім замкнув авто, схопив мій дипломат і широким кроком повів мене до трейлера.

— Що це, в біса, таке? — спитав я. — Куди ми їдемо?

— Дізнаєшся, коли побачиш, — відказав виродок.

Він відчинив двері трейлера, і я, похитуючись, заліз усередину.

Причіп був старий і пошарпаний. Ліворуч містилася кухня: стіл, прикріплений до стіни, і два стільці, прикручені болтами до підлоги. Праворуч був диван, схожий на розкладне ліжко. Там була ще маленька спальня з туалетним столиком та канапою.

Анрі поставив мене так, що один зі стільців уперся мені ззаду в коліна, і я сів. Мені на голову він накинув чорний полотняний мішок, а ноги зв’язав широкою стрічкою. Потім я почув, як гримнув ланцюг і клацнув замок. То мене прикували до гака в підлозі.

Поплескавши мене по плечу, Анрі сказав:

— Слухай-но, розслабся. Я не хочу завдавати тобі шкоди. Мені більше хочеться не вбивати тебе, а дати змогу написати книгу. Тепер ми — компаньйони, Бене. Спробуй довіритися мені.

Я був прикутий і осліплений. Я не знав, куди Анрі збирається мене повезти. А довіритися йому я ніяк не міг.