Я почув, як зачинилися й замкнулися двері. Анрі завів двигун пікапа. І кондиціонер погнав у трейлер прохолодне повітря крізь сопло вгорі.

Ми плавно кудись котилися приблизно годину, а потім звернули на вибоїсту дорогу й зробили ще декілька поворотів. Я намагався втриматися на пластмасовому стільці, стискаючи його стегнами, та мене все одно гепало то об стіл, то об стіну.

Згодом я втратив лік поворотам і відчуття часу. Мене гнітило те, як уміло Анрі стриножив мене й позбавив свободи маневру. І нікуди було подітися від простої та жорстокої правди: начальником був Анрі. Це була його гра. А мене він просто тимчасово взяв у подорожні компаньйони.

Минула година, а може, і півтори, коли причіп зупинився і ковзні двері розчинилися. Зірвавши з мене ковпак, Анрі сказав:

— Остання зупинка, друзяко. Ми вдома.

Крізь відчинені двері я побачив пласку непривітну пустелю: піщані дюни аж до обрію, кактуси «дерево Джошуа» з кошлатими вершечками, і грифи, що кружляли високо вгорі у висхідних потоках повітря.

Мій розум теж кружляв довкола однієї думки: «Якщо Анрі вб’є мене тут, то мій труп ніколи не знайдуть». Попри охолоджене повітря, по моїй шиї покотилися рясні краплини поту, коли Анрі прихилився спиною до вузенької кухонної полиці за кілька футів від мене.

— Я тут зробив певні розвідки стосовно спільної літературної роботи, — почав Анрі. — Кажуть, що для того, щоб отримати достатньо матеріалу для книжки, потрібно інтерв’ю загальним обсягом годин сорок. Як ти на це дивишся?

— Зніми з мене наручники, Анрі. Я нікуди не втечу.

Він відчинив маленький холодильник, і я побачив, що він забитий пляшками з водою, освіжаючим напоєм «Gatorade» і їжею в герметичній упаковці. Витягнувши дві пляшки води, він поставив одну переді мною на стіл.

— Якщо ми працюватимемо, скажімо, по вісім годин на добу, то пробудемо тут приблизно п’ять днів…

— А де це — «тут»?

— У національному парку «Джошуа трі». Цей кемпінг закритий через ремонт дороги, але електромережа функціонує, — пояснив Анрі.

Заповідник «Джошуа трі» — це вісімсот тисяч квадратних акрів дикої пустельної місцевості, милі й милі кактусів, чагарників та каміння, куди не глянь. Кажуть, ці краєвиди мальовничі, але нормальні люди не розбивають тут табір у розпал літа, коли все довкола розпечене до білого. Я взагалі не розумію людей, які сюди приїздять.

— Якщо тобі здумається тікати звідси, — сказав Анрі, — то спішу відмовити тебе від цього клопоту. Це — Алькатрас, справжня пустеля. Наш причіп стоїть посеред моря піску. Денні температури інколи сягають п’ятдесяти градусів Цельсія. Навіть якщо ти чкурнеш уночі, то сонце обсмажить тебе ще до того, як ти доберешся до найближчої дороги. Тому, будь ласка, сиди й не рипайся. Це я тобі раджу з усією щирістю.

— Кажеш, п’ять днів?

— На вихідні вже будеш у Лос-Анджелесі. Чесне піонерське.

— Гаразд. Ну то як?

Я простягнув руки, й Анрі зняв із них наручники. А потім зняв із ніг затяжку й відімкнув ланцюг від гачка.

Я потер занімілі зап’ястя, підвівся й довгим ковтком випив пляшку води. Ці маленькі радощі чомусь викликали в мене несподіваний приплив оптимізму. Мені пригадався ентузіазм Леонарда Загамі. Я відчув, як оживають мої старі запилені мрії про написання суперкнижки.

— Що ж, почнімо, — сказав я.

Ми з Анрі змонтували навіс збоку трейлера, поставили у вузеньку смужку тіні два розкладні стільці й невеличкий столик. Прохолодне повітря, що линуло з розчинених дверей причепа, приємно лоскотало наші шиї, і ми взялися за справу.

Я показав Анрі контракт і пояснив, що «Рейвен-Воффорд» платитиме лише письменнику. А я вже платитиму Анрі.

— Виплати здійснюватимуться частинами, — сказав я. — Перша третина має платитися відразу ж після підписання контракту. Друга — після прийняття рукопису, а завершальна — після публікації книги.

— Непоганий страховий поліс твого життя, — зауважив Анрі й розплився в посмішці.

— Це — стандартні умови, — пояснив я, — щоб убезпечити видавця на той випадок, коли з письменником щось станеться в самісінький розпал роботи.

Ми обговорили свої частки прибутку до смішного швидко.

— Це ж моя книга, еге ж? — сказав Анрі. — Яка вийде під твоїм ім’ям. А це коштує більше, ніж гроші, Бене.

— То, може, мені задарма працювати? — відказав я.

Анрі посміхнувся і спитав:

— Маєш ручку?

Я подав йому ручку, і він поставив дату й підпис у належному місці, а потім дав мені номер свого банківського рахунку в Цюріху.

Я відклав контракт, й Анрі витягнув із причепа електричний шнур-подовжувач. Завантаживши свій портативний комп'ютер, я увімкнув магнітофон і перевірив, як працює запис.

— Готовий? — спитав я.

— Так, — відповів Анрі. — Я розповім тобі все, що потрібно для написання книги, але опускатиму дрібні деталі, по яких можна вийти на реальних людей — зрозумів?

— Анрі, це — твоя історія. Розповідай її так, як хочеш.

Він відкинувся у своєму брезентовому кріслі, склав руки на тренованому животі й почав із самого початку.

— Я виріс у провінції, у маленькому сільськогосподарському містечку, за яким уже нічого не було. Сама лише порожнеча. Мої батьки мали курячу ферму, і я був їхньою єдиною дитиною. Мій батько пив. Бив матір. Бив мене. Вона теж била мене й теж інколи випивала разом із ним. — Анрі описав мені їхній скрипучий чотирикімнатний будинок, де його спальня знаходилася якраз над спальнею батьків.

— Між дошками на підлозі була шпарина, — сказав він. — Їхнього ліжка я насправді не бачив, бачив лише їхні тіні, але добре чув, чим вони займалися. Секс і насильство. Кожної ночі. З часом я до цього звик.

Анрі описав мені три довгасті курники — і як батько навчив його в шість років убивати курей старим способом: сокирою на дерев’яному цурпалку.

— Я ходив до школи. Старанно вчився. Ходив до церкви. Робив усе, що мені казали, і намагався ухилятися від ударів. Мій батько не лише регулярно лупцював мене, але й принижував.

Моя матір… Я простив її. Але тоді мені роками снилося, як уб’ю їх обох. Й у своїх снах я клав їхні голови на отой цурпалок, змахував сокирою і дивився, як вони потім бігають, безголові.

Коли я прокидався, то якусь мить мені продовжувало здаватися, що це правда. Що я дійсно це зробив.

Анрі різко повернувся й поглянув на мене.

— Життя пішло далі. Ти можеш мене уявити, Бене? Маленьку гарненьку дитину із сокирою в руках і скривавленим фартухом?

— Можу. Сумна історія, Анрі. Але, здається, це гарна відправна точка для книги.

Анрі похитав головою.

— Я маю кращу точку.

— Гаразд. Кажи.

Спершись ліктями об коліна, Анрі стиснув долоні і сказав:

— Кіно про своє життя я хочу розпочати з літнього ярмарку. В об’єктиві — я й красива блондинка на ім’я Лорна.

Я безперервно перевіряв магнітофон, придивляючись, чи крутяться коліщатка.

Пісками віяв легенький сухий вітерець, і по моєму черевикові пробіглася ящірка. Анрі скуйовдив пальцями волосся; вигляд у нього був знервований і збуджений. Досі я не бачив, щоб він так смикався і хвилювався. І через це рознервувався сам.

— Будь ласка, змалюй місце дії, Анрі. То був районний ярмарок?

— Можна й так назвати. Сільськогосподарські продукти й тварини були по один бік головної вулиці, а масові розваги та наїдки з напоями — по другий. Уточнювати не буду, Бене. Я ж сказав — без подробиць. Це могло трапитися і в містечку Венген, що в Швейцарії, і в якій-небудь Кізяківці в Арканзасі. Не має значення, де це було. Просто уяви собі яскраві вогні ярмарку, щасливих людей та цілком серйозні оглядини тварин. Бо на кону стояли бізнесові угоди, від яких залежало майбутнє фермерів. Мені було тоді чотирнадцять, — продовжив він. — Мої батьки виставляли в спеціальній клітці екзотичних курчат. Уже поночіло, і батько сказав мені привезти нашу вантажівку з приватної стоянки для автомобілів учасників виставки, розташованої поодаль від ярмаркового майдану. Коли я йшов туди, то зазирнув до одного з харчових павільйонів, де Лорна продавала всілякі хлібобулочні вироби й печиво.