— Нам потрібна допомога, — пояснив він. — Будь ласка, з’єднайте мене з директором готелю. Скажіть йому, що це — надзвичайний випадок.

Левон Макденіелс мав квадратну вольову щелепу й більше шести футів зросту. Його м’язисте тіло важило сто шістдесят п’ять фунтів. Він мав тверду репутацію чоловіка безкомпромісно-відвертого, рішучого, вдумливого, чоловіка з вдачею лідера. Але зараз, у червоних трусах та з шикарним стільниковим телефоном у руці, він виглядав безпорадно й почувався огидно — його нудило.

Левон сидів і чекав, поки охоронець готелю сходить у номер Кім і доповість директору, а тим часом його уява блискавично видавала образи його доньки — пораненої або захопленої якимось схибленим маніяком, який планував утнути з нею казна-що.

Минуло небагато часу, можливо, лише кілька хвилин, а Левон уже встиг подумки блискавично перенестися через океан, вискочити нагору готельними сходами й ударом ноги вибити двері номера, де мешкала Кім. І побачити, що вона тихо спить собі, вимкнувши телефон.

— Містере Макденіелс. Мені зателефонував охоронець по паралельному телефону. Ліжко в номері й досі заслане. На перший погляд речі вашої доньки неторкнуті. Чи не бажаєте ви, щоб ми повідомили поліцію?

— Так. І негайно. Дякую. Не могли б ви мені сказати й назвати по буквах ваше ім’я?

Левон замовив у готелі номер, а потім став телефонувати до компанії «Юнайтед ерлайнз». Він тиснув і тиснув на «нуль», аж поки не почув людський голос.

А поруч хрипко дихала Барбара, і щоки її блищали слізьми. Вона час від часу проводила пальцями по своїй сивіючій косі, і та зовсім розпатлалася. Страждання Барбари були виразно виписані на її обличчі — по-іншому вона просто не вміла. Глянувши на неї, завжди можна було безпомилково сказати, що вона відчуває і що збирається робити.

— Чим більше я про це думаю, — сказала вона, пересилюючи судомні ридання, — тим більше мені здається, що все це брехня. Якби він її справді захопив, то вимагав би грошей, а він цього не зробив, Левоне. Тоді… тоді чому ж він нам телефонував, га?

— Та я сам не можу второпати, Барб. Нісенітниця якась, та й годі.

— Котра там година?

— Десята тридцять вечора.

— Може, вона поїхала покататися з якимось красенем. І в них колесо спустило. А стільникове з’єднання — погане, сигнал не доходить. Щось типу того. Вона, мабуть, страшенно переживає, що пропустила зйомку. Ти ж її знаєш. Скоріш за все, десь застрягла й тепер казиться від злості на саму себе.

Левон приховав по-справжньому моторошну частину телефонної розмови з незнайомцем. Він не розповів Барбарі, що той сказав: «Кім потрапила до лихих людей». Як дружина відреагує? Він ніяк не міг наважитися сказати їй це.

— Ми мусимо не втрачати самовладання, — мовив він.

Барбара кивнула.

— Аякже. Що ж, доведеться туди поїхати, Левоне. Але Кім казитиметься, як навіжена, коли дізнається, що ти сказав директору готелю викликати поліцію. А коли Кім казиться, то треба остерігатися.

Левон посміхнувся.

— Іди прийми душ, а я — після тебе, — сказала Барбара.

Через п’ять хвилин Левон вийшов із ванної — виголений, посвіжілий, а його вологе каштанове волосся стирчало навсібіч довкола маленької лисини на маківці. Вдягаючись, він спробував уявити собі готель «Вейлі Прінсес», і в його свідомості спливли застиглі зображення молодят на поштових фото. Узявшись за руки, молодята йдуть берегом на фоні вранішніх променів сонця. Йому раптом спало на думку, що він може більше ніколи не побачити Кім — і страх гострим ножем пронизав усе його єство.

Благаю тебе, Боже, зроби так, щоб із Кім не сталося нічого лихого.

Барбара швидко помилася під душем, убралася в блакитний светр, сірі брюки та туфлі на пласкій підошві. На її обличчі з широко розкритими очима й досі залишався вираз страшного потрясіння, але істерика минула, і її талановитий розум уже працював на всю потужність.

— Я взяла із собою тільки спідню білизну та зубні щітки — і більше нічого, Левоне. Усе, що потрібно, ми дістанемо на Мауї.

У районі Каскад була третя сорок п’ять ранку. Менше години минуло відтоді, як анонімний телефонний дзвінок розбив нічну тишу на друзки і вкинув родину Макденіелсів у моторошну невідомість.

— Зателефонуй Кіссі, — сказала Барбара. — А я розбуджу дітлахів.

Барбара зітхнула, випускаючи повітря з легенів, й увімкнула регульований вимикач, що став поступово заповнювати світлом кімнату хлопців. Грег простогнав і натягнув на голову стьобану ковдру із зображенням Чоловіка-Павука, але Джоні рвучко сів у ліжку. На його чотирнадцятирічному обличчі відбилася цікавість до чогось нового і, можливо, надзвичайно захоплюючого.

Барбара тихенько посіпала Грега за плече.

— Любий, ану вставай.

— Ні-і-і, мамо-о-о-о.

Але Барбара стягнула з молодшого сина ковдру й розповіла хлопцям свою версію історії, у яку майже повірила сама: мама й тато їдуть на Гаваї в гості до Кім.

Сини відразу ж зацікавилися й засипали Барбару запитаннями. Але тут до кімнати увійшов Левон із напруженим виразом обличчя, Грег швидко це узрів і вигукнув:

— Татку! Що сталося?

Барбара підхопила Грега на руки й пояснила, що все нормально і що тітонька Кіссі та дядечко Дейв уже чекають на них. Піжами знімати не треба, треба лишень вдягнути черевики та пальта. А через п’ятнадцять хвилин можна буде знову лягти спати.

Джоні став проситися взяти його на Гаваї, бо йому дуже хотілося покататися на водних лижах та попірнати з маскою і трубкою. Але Барбара, стримуючи сльози, сказала «іншим разом» і стала клопотатися, дістаючи шкарпетки, черевики, зубочистки та ігрові приставки.

— Ти щось від нас приховуєш, мамо. Щось нам не все ясно!

— Немає часу все детально пояснювати, Джоні. Усе гаразд. Просто нам треба… просто нам треба встигнути на літак.

За десять хвилин і за п’ять кварталів від помешкання Макденіелсів Девід та Крістіна вже чекали біля парадного «ходу свого будинку, а тим часом холодний арктичний вітер, що налітав з озера Мічиган, уже встиг запорошити їхню галявину дрібнесенькими сніжинками.

Левон звернув авто на під’їзну доріжку й побачив, як Кіссі збігла з ґанку їм назустріч. Кіссі була на два роки молодшою за Барбару й мала злегка видовжене серцеподібне обличчя, у якому Левон помічав і риси обличчя Кім.

Діти першими кинулися до неї, вона простягнула руки й огорнула хлопців своїми обіймами. А потім обнялася з Барбарою та Левоном, причому Барбара зауважила:

— Я перемкнула наш телефон на ваш, Кіс. Можливо, тобі зателефонують. — Барбара не хотіла вдаватися в подробиці в присутності хлопців. Вона навіть не була впевнена, чи повністю Кіс усе зрозуміла.

— Зателефонуй мені, коли робитимете пересадку, — сказала Крістіна.

Дейв простягнув Левону конверт.

— Ось трохи грошей, десь близько тисячі. Ні-ні, не відмовляйся. Вони можуть вам там знадобитися. Ну, таксі й таке інше. Візьми, Левоне.

Потім були міцні обійми й побажання безпечного польоту. Вигуки «Бувай!» та «Люблю тебе» прорізали ранкову тишу. Коли Кіссі та Девід зникли за зачиненими дверима, Левон сказав Барбарі, щоб та пристебнула ремінь безпеки.

Він здав назад із під’їзної доріжки, повернув на Беркет-роуд і рушив до міжнародного аеропорту імені Джеральда Р. Форда. Коли величезний шевроле «Suburban» опинився на прямій ділянці траси, Левон погнав його зі швидкістю дев’яносто миль за годину.

— Тихіше, Левоне.

— Гаразд.

Але він усе одно тиснув на газ, врізаючись у засніжений простір, що зливався із зоряним небом. Це якось допомагало йому тримати свідомість на краю моторошної безодні страху, не давало його розуму перелетіти через її край.

— Коли ми робитимемо в Лос-Анджелесі пересадку, то я зателефоную до банку. Поговорю з Білом Мачіо. Може, доведеться взяти кредит під заставу будинку, у тому разі, якщо нам знадобиться готівка.