Тим часом приятелі, очевидячки, добулися до самої твердині чуми. З кожним їхнім кроком повітря робилось дедалі смердючіше та ядучіше, а провулки й завулки – все вужчі й покрученіші. З прогнилих дахів у них над головами раз у раз зривалися величезні камені та кроквини, і важкий гуркіт, з яким вони падали під ноги морякам, свідчив про висоту довколишніх будівель; насилу пробираючись поміж купами руйновищ, їм частенько доводилося спертись рукою на скелет чи й на ще не зовсім розкладений труп.

Зненацька, щойно моряки прибилися до входу в якийсь високий похмурий будинок і з горлянки розпашілого Голоблі вихопився особливо різкий крик, йому зсередини будинку відповів вибух несамовитого, сатанинського чи то реготу, чи то вереску. Аніскілечки не злякавшись тих диявольських гуків, від яких такої години та в такому місці у людей менш відчайдушних і несхитних кров захолола б у жилах, обидва пияки стрімголов кинулися до дверей, розчахнули їх навстіж і з залпом прокльонів увалилися досередини.

Кімната, до якої вони потрапили, виявилась крамницею трунаря; однак через відчинену ляду в кутку біля входу виднів довгий ряд винних льохів, а бахкання корків, які час від часу вилітали з пляшок, засвідчувало, що там зберігаються чималі припаси хмільних напоїв. Посеред крамниці стояв стіл, у центрі якого знов же височіла велика діжка, повна нібито пуншу. Стіл був заставлений пляшками вина та міцніших трунків, а ще ж скільки там упереміш стояло дзбанів, глеків, бутлів щонайрозмаїтіших фасонів із питвом усякого ґатунку. Довкола стола на підставках для трун розташувалась компанія з шести душ. Спробуємо змалювати кожного з них.

Якраз навпроти дверей, трохи вище за інших, сидів, напевне, старший того застілля. Був він високий і такий худющий, аж Голобля розгубився, уздрівши ще марнішого за самого себе. Обличчям він був жовтий, мов шафран, але його риси нічим не привертали уваги й про них не варто було б і згадувати, коли б не одна признака: чоло у нього було таке потворно високе, що здавалося, ніби на голову йому ще додатково насадили шапку чи вінок із плоті. Його губи кривилися посмішкою диявольської приязні, а очі, як, зрештою, у всіх бенкетарів, були осклілі від винних випарів. Цей пан був з голови до п'ят закутаний у чорний, пишно розшитий оксамит, що ним покривають труни, – недбало обкрутився ним, неначе іспанським плащем. Голова його була вся утикана чорними пір'їнами з катафалка, і він з невимушеним виглядом знавця кивав тим плюмажем на всі боки; в правій руці старший стискав людську гомілкову кістку, якою, либонь, щойно лупцював когось із товариства, вимагаючи пісні.

Навпроти нього, спиною до дверей, сиділа дама, вигляду теж вельми дивовижного. Бувши заввишки достоту, як і змальований попереду пан, вона, одначе, аж ніяк не могла поскаржитися на подібну худорбу. Дама явно слабувала на водянку, причому в останній стадії, і постать її нагадувала величезну відкриту діжку жовтневого пива, яка стояла в кутку біля неї ж. Обличчя її було кругле-круглісіньке, одутле й червоне, і вирізнялося воно тією самою чудною особливістю, що й лице старшого, – а точніше буде сказати, в нім теж не було нічого особливого, крім однієї риси, яка настільки впадала в око, що не згадати про неї неможливо. Спостережливий Г'ю Просмолений зразу ж завважив, що кожного з присутніх позначено якоюсь однією потворною прикметою, от ніби цей узяв собі монополію на одну частину обличчя, а той – на другу. У дами, про яку мова, такою монопольною частиною обличчя був рот. Починаючись біля правого вуха, він зяяв страхітливою щілиною аж до лівого, і не такі вже й довгі її сережки знай заскакували в те провалля. Однак вона щосили намагалася тримати рота закритим, аби не втратити величавої гідності, якої надавав їй свіжо накрохмалений і старанно відпрасований саван, стягнений біля шиї батистовим гофрованим рюшем.

По праву руч від дами сиділа малесенька молода особочка, якій та, очевидно, протегувала. Тремтіння схудлих її пальчиків, синява губів, легкий лихоманковий рум'янець, що пляминкою скрашав свинцево-сіре личко, – все свідчило, що в неї скоротечні сухоти. Одначе трималася вона із справжнім haut ton;[1] велике й прегарне погребне укривало із щонайтоншого батисту обвивало її з непідробною зграбністю; волосся кучериками розсипалося по шиї, м'яка усмішка грала на устах; але її ніс, незвичайно довгий, тонкий, хрящуватий, гнучкий ще й усіяний прищиками, звисав аж за спідню губу до самого підборіддя, і хоч як граційно вона його перекидала язичком то сюди, то туди, надавав її обличчю трохи двозначного виразу.

По другий бік столу, ліворуч від обрезклої дами, розташувався набряклий, замучений астмою та подагрою дідок; щоки його спочивали на плечах, мов два міхи, повні червоного портвейну. Згорнувши руки на грудях і поклавши забинтовану ногу на стіл, він почувався вельми ваговитою персоною. Дідок явно пишався кожним дюймом своєї зовнішності, але особливо тішився, коли хтось звертав увагу на його пістрявий сурдут. А той сурдут, сказати правду, коштував йому, либонь, добрих грошей, і сидів на ньому чудово; пошито ж його з одного з тих вигадливо вишитих покровів, що їх в Англії та інших краях накидають на щити із славутними гербами, почеплені на найчільніших місцях домів аристократичних небіжчиків.

Поруч нього, по праву руч від старшого, сидів пан у довгих білих панчохах та бязевих кальсонах. Він кумедно тіпався всім тілом у нападі «трясці», як подумки визначив Г'ю Просмолений. Його свіжовиголені щоки й підборіддя міцно стягувала муслінова пов'язка, зап'ястки йому теж зв'язали докупи, аби не надто вільно призволявся хмільними напоями, якими був уставлений стіл, – осторога, як подумав Голобля, необхідна, беручи до уваги отупілий вираз обличчя цього невиправного пияка. Але пару його величезних вух, либонь, не знайшлося чим зв'язати, і вони тяглися вгору, судомно нашорошуючись щоразу, коли бахкав корок.

Навпроти нього розташувався шостий і останній член товариства – незвичайно закостенілий, власне, паралізований, і йому, щиро кажучи, мабуть, таки зле велося в його вельми незручному одінні. А було воно досить оригінальне – новесенька, пречудова труна червоного дерева. Головою бідолаха впирався в горішню стінку, яка, мовби каптур, нависала йому над чолом, надаючи всьому його обличчю надзвичайно цікавого вигляду. По боках труни пороблено отвори, не так заради краси, як заради зручності, і все ж це вбрання не дозволяло його власникові сидіти прямо, як решта присутніх, тож, лежачи в труні, що спиралася на підставку під кутом сорок п'ять градусів, він закочував до стелі білки своїх величезних вирячених очей, от ніби сам дивувався незмірно їхній страховинній величині.

Перед кожним бенкетарем лежав череп, чи то черепна накривка, що правила за келих. Над столом висів людський скелет – він погойдувався на мотузку, обв'язаному навколо ноги й просмикнутому через кільце в стелі. Друга нога, не зв'язана ніякими путами, стирчала вбік під прямим кутом, тож від найменшого протягу весь кістяк торохтів, підстрибував і розгойдувався в різні боки. В черепі тієї мерзоти палало вугілля, кидаючи непевне, хоч і яскраве світло на всю сцену, а труни та інші товари трунаря, складені купами попід стінами й вікнами, не пропускали на вулицю жодного проблиску.

Треба сказати, що наші моряки, уздрівши таке незвичайне товариство та ще незвичайніше одіння й начиння, повелися далеко не так гідно, як того можна було від них сподіватися. Голобля, прихилившись до стіни, під якою стояв, роззявив рота, відкопиливши спідню губу ще більше, ніж завжди, а очі йому трохи на лоба не вилізли; тим часом Г'ю Просмолений, присівши так низько, що ніс його опинився на одному рівні зі столом, і ляскаючи себе долонями по колінах, вибухнув нездержним і дуже недоречним реготом.

Одначе, аніскільки не образившись на таку нечемну поведінку, високий розпорядник бенкету дуже мило усміхнувся непроханим гостям і, величаво кивнувши їм своєю чорноперою головою, устав із-за столу, взяв моряків за руки й підвів до підставок, що їх послужливо притяг хтось із бенкетарів. Голобля без щонайменшого опору сів, де йому вказано, тим часом як галантний Г'ю, якому приготували місце на покуті, присунув своє сидіння ближче до малесенької сухотної панночки в погребному укривалі, веселенько плюхнувся поруч неї і, хлюпнувши в череп червоного вина, вихилив його за ближче знайомство. Але ця фамільярність неабияк обурила скостенілого пана в труні, й це могло призвести до прикрих наслідків, коли б старший, постукавши по стільниці своїм берлом, не привернув уваги присутніх ось такою промовою: