— Чому ти вважаєш, що це маячня, Григорію? — спитав Арнаутов.

— Насамперед тому… — Венберг теж підвівся і уперся в стіл долонями. — Тому, що ти ніколи не зможеш розібратися в машинах цього корабля і навчитися керувати ними. Я визнаю, що це місто-корабель збудовано не на Землі. Його будували мислячі істоти, які випередили нас у розвитку на тисячі років. Пробач мені, але на капітанському містку цього корабля ти виглядаєш так, як воїн Чингіз-хана у будці сучасного локомотива…

— Це недобре… нечесно так говорити!

— Я полечу з вами, Костянтине Платоновичу!

Голоси Ніни і Петі пролунали одночасно. Арнаутов м’яко, але з великою переконливістю сказав:

— Любий Венберг! Я ні хвилини не сумніваюся, що ми не можемо керувати польотом цієї маленької планети. Це підказує мені логіка… Коли б я будував такий корабель, я б подбав, щоб він керував сам собою, з допомогою певних приладів, які спрямують і поведуть його до заданої точки світового простору… навіть якщо жоден машиніст не залишиться живим… До речі, про вашого воїна Чингіз-хана… Я думаю, що кінець-кінцем він знайшов би потрібний важельок і локомотив вирушив би в дорогу, куди поведуть його рейки…

— І ти певен, що знайдеш тут цей самий важельок?

— Неодмінно.

— І корабель підніметься в небо і полетить туди, звідки прилетів?

— Обов’язково! — без найменшого вагання відповів Арнаутов. — І май на увазі, що ніякі стародавні нашарування над нами не спинять наш зоряний корабель, якщо оживуть його двигуни. Він змете їх, здмухне, як сухе листя з дерев!

Венберг опустив очі і ледь помітно знизав плечима. Запала мовчанка. Ніна Росс і Петя Благосвєтлов сяючими очима дивилися на Арнаутова. Берсеньєв задумливо перебирав пальцями бороду. Майгін чомусь посміхався, барабанячи пальцями по столу. Доктор Васенькін щохвилини знімав, протирав і знову надівав на ніс окуляри. Він наче хотів щось сказати, але не наважувався.

— Ну добре, — порушив нарешті мовчанку Венберг. — Я припускаю, що ви… ми… що ти знайдеш цей самий таємничий важельок і корабель зможе рухатись. Але який смисл цього досліду? В чому полягає його ідея?

Арнаутов не встиг відповісти. Зненацька схопився на ноги доктор Васенькін. Обличчя його зблідло, тільки на запалих щоках палали гарячкові плями.

— Значення його величезне! — закричав він пронизливим, тонким голосом. — Ви забуваєте, Григорію Миколайовичу, що ми перебуваємо в цю мить у зовсім іншому світі, ніж наш земний сьогоднішній світ. Це світ нашого майбутнього! У цьому світі людині полегшують життя розумні машини, які вона створює… Тут, на цьому зоряному кораблі, ми оточені таємничими механізмами. Ми їх не розуміємо, навіть, можливо, не бачимо… А вони за нами стежать, вивчають нас, запам’ятовують усе, що ми говоримо. Я певен, що вони зафіксовують наші зображення на нових “ілюзіонах”. І, якщо це зоряне місто повернеться на рідну планету, розумні машини розповідатимуть про нашу Землю і про нас з вами, друзі мої, не гірше, ніж могли б розповісти самі зоряні мандрівники, які загинули через безглузду випадковість, через несподіваний вибух вулкана…

Учасники “наукової асамблеї” мимоволі оглянулись навкруги: припущення, що за ними стежать за допомогою якихось таємничих механізмів, викликало настороженість і збентеження.

Венберг зіщулився: “А що, як справді кожне наше слово записується, кожний рух фіксується у цих дивних стінах, у цій загадковій стелі? Хто знає, які ще несподіванки криються на фантастичному кораблі!”

Васенькін вів далі тихо і ясно:

— Ми не знаємо, звідки прилетів корабель — з Марса, з Місяця, може, з далекого зоряного світу, — але знаємо, що люди цього іншого світу живуть зовсім не так, як ми… Я соціал-демократ, марксист, я вірю, що час звільнення близько. І вважаю, що ми просто повинні летіти туди, до них, як молодші брати, на навчання і привезти людству свідчення того, який чудовий світ воно коли-небудь побудує… Пробачте, панове, можливо, я висловлююсь не зовсім чітко… Словом, Костянтине Платоновичу, я з вами.

Доктор сів і почав знов енергійно протирати пенсне. Арнаутов заговорив зворушено:

— Я все своє життя присвятив ідеї ракетного космічного корабля… Теорія Ціолковського вдихнула життя в мої мрії… Я знав і знаю, що коли не я і не Ціолковський створимо ракетні кораблі, то їх створять люди нової Росії, нового світу… Але, якщо до нас випадково прийшла допомога з якоїсь далекої планети, ми повинні скористатися з неї. І скористатись для того, щоб принести людству пізнання і могутність іншого світу. Ті люди, яких ми бачимо лише в картинах “ілюзіону”, очевидно, далеко випередили нас у своєму прогресі. Коли на наших океанах плавали тільки парусні каравели Колумба, а попи судили Галілея… Якщо вже тоді і набагато раніше ці люди змогли створити таке чудо техніки і здійснити на ньому політ на Землю, то можна собі уявити, як збагатимо і просунемо вперед нашу науку і техніку ми, якщо щасливо повернемося на Землю через дванадцять-п’ятнадцять років… І не тільки досвід науки ми зможемо запозичити у них. Доктор має рацію, він тричі правий. А суспільний лад?.. Я не сумніваюся, що там немає такої соціальної потворності, як наше російське самодержавство. Хіба не важливо було б дізнатися, який суспільний лад існує у них і як вони до нього прийшли?.. Я знаю, за роки, потрібні для подорожі туди й назад, життя на Землі теж не стоятиме на місці, наука буде розвиватися і в нас на Землі, незважаючи ні на що. У боротьбі, у стражданнях людство все ближче підходитиме і до розумного суспільного устрою. Але ж і там життя не стояло сотні років… За такий політ можна було б віддати життя. Та я не вірю, що нам доведеться взагалі жертвувати своїм життям. Більшість із нас — люди молоді, і, якщо всі ці роки користуватися чудесною життєтворною їжею, яку ми знайшли тут, якщо дихати чистим, багатим на кисень повітрям, якщо позбутися хвороботворних бактерій — а я перевірив, такі бактерії тут не живуть, гинуть, — то астронавти чудово проживуть роки, необхідні для польоту. І вони обов’язково повернуться на Землю. Вирішуйте, панове.

— Яз вами, — сказав Петя.

— Я теж з вами, — вигукнула Ніна Росс. — А ви, Майгін?

Майгін посміхнувся і кивнув головою:

— Звичайно, Нінусю.

— Якщо ви вважатимете, що я зможу бути вам корисним, — промовив, хвилюючись, доктор Васенькін, — то я теж полечу з вами.

— А ви, Клавдію Володимировичу? — звернувся до Берсеньєва Арнаутов.

Берсеньєв похитав головою.

— Я не заперечую проти того, щоб наша знахідка була використана саме так, але… Як ви вважаєте, Костянтине Платоновичу, скільки часу вам потрібно, щоб знайти цей самий… важельок?

— Не знаю, — чесно признався Арнаутов. — Може рік, а може, місяць…

— Усе життя, — насмішкувато мовив Венберг.

— У всякому разі, ця справа терпить. — Берсеньєв важко підвівся з крісла. — Поживемо — побачимо… А поки що, я думаю, треба знову зайнятися оглядом корабля. В ньому безліч таємниць, і ми взнали тільки мізерну часточку їх