Після “другого засідання наукового товариства” події розгорталися надзвичайно швидко. І насамперед відкрилася таємниця зникнення Суо і Уру. Сталося це так.

Арнаутов, старанно досліджуючи “трюми” корабля-міста, ще тиждень тому побачив під “музичною пагодою” чотири довгих блискучих циліндри. Мабуть, ріжки “пагоди” спиралися на них. Арнаутов повідомив про це Майгіна і Берсеньєва.

— Думаю, — сказав він, — що це своєрідні поршні, які піднімають увесь корпус “пагоди”. Але як їх приводять у дію, ніяк не збагну…

Звуки, що безперервно лилися з-під вигнутого даху “пагоди”, обрадували Ніну. Вона погодилася з Берсеньєвим, що ця музика трохи нагадує “Місячну сонату” Бетховена, тільки оркестровану.

— Я б назвала її “Зоряною сонатою”, — промовила дівчина, не звертаючись ні до кого і прислухаючись до ніжного дзвону невідомого інструмента, що зазвучав соло.

— Між іншим… — повільно сказав Майгін і замовк, наче йому щось дивне спало на думку.

— Що? — спитала Ніна.

— Послухайте, Ніночко, адже у вас чудове грудне контральто.

— Прямо-таки чудове, — посміхнулася Ніна.

— Так-так, — Майгін запально потер лоба, щось міркуючи. — Ви знаєте, ваш голос дуже схожий на голос цієї снігової красуні, Еа…

— Ай справді! — вигукнув Берсеньєв.

— Мерсі! — Ніна зробила реверанс.

— Ні, без жартів…

— Я дуже рада, без жартів.

— Надзвичайно схожий!

Майгін і Берсеньєв втупилися один в одного, потім подивилися на Ніну.

— Справа в тому, Ніночко, — сказав Майгін серйозно, — що голосу Еа, як ми переконалися, переглядаючи сцени “ілюзіонів”, тут підкоряються деякі механізми… Розумієте?

Ніна похитала головою:

— Не розумію.

Майгін схопив її під руку.

— Ходімо ближче до “пагоди”.

— А це дуже цікава ідея! — промовив Берсеньєв.

Майгін, незважаючи на нерішучий опір здивованої Ніни, підвів її до “пагоди”. Берсеньєв пішов за ними.

— Співайте! — наказав Майгін.

— Навіщо?

— Співайте ж, вам кажуть!

І Ніна заспівала. Вона заспівала “Нелюдимо наше море”, спочатку тихо, а потім, коли раптом зрозуміла, що задумав Майгін, все голосніше й голосніше. І стіни “пагоди” здригнулися! Ніна заплющила очі.

— Співайте, співайте, — напруженим шепотом повторював Майгін.

Стіни піднімалися вгору. Ось вони вийшли з глибоких пазів у “палубі”, ось з’явилися під кутами верхівки білих стовпів… Пролунав мелодійний дзвін, і ось уже “пагода” завмерла в повітрі, спираючись, як на палі, на півтораметрові білі гладенькі колони. Ніна замовкла, з захопленням і жахом дивлячись на те, що відкривалося перед нею: на вузькому ложі, застеленому якоюсь легкою пухнастою тканиною, нерухомо лежав юнак, майже хлопчик. Його руки були складені на грудях, очі заплющені, губи стиснуті у скорботній і жалібній гримасі. Біла, як алебастр, шкіра здавалася матовою, руде волосся мертвою хвилею спадало на узголів’я.

— Це він… Суо! — одним подихом вимовив Майгін.

— Мертвий… — з жалем у голосі сказала Ніна.

Але Берсеньєв уже отямився від подиву. Він підійшов до ложа і взявся пальцями за зап’ястя блідої худої руки.

— Живий, — коротко сказав він. — Лікаря, скоріше!

І ніхто не помітив металевого гіганта, що височів біля узголів’я хлопчика. Коли Берсеньєв повернувся до Майгіна, Уру несподівано зробив крок уперед, і важкий удар залізної клешні впав на плече літнього геолога. Берсеньєв упав. Величезна нога вже піднялася над ним, але Ніна двома стрибками опинилася перед страховищем і проспівала:

— Уру… ім!

Уру завмер на місці. Майгін витяг оглушеного Берсеньєва з-під даху “пагоди” і оглянувся. До них уже бігли Венберг і Петя, дріботів доктор Васенькін, великими кроками підходив Арнаутов,

— Що трапилося? — ще здаля закричав Петя.

Та все було зрозуміло і без пояснень. Доктор Васенькін швидко оцінив обстановку, попросив Ніну відійти вбік, проте бути напоготові на випадок, якщо Уру знову “надумає” перешкодити, і наказав Петі, Венбергу та Майгіну обережно взяти тіло Суо і перенести у котедж. Потім він хотів оглянути Берсеньєва, але той був уже на ногах. Усі попрямували до “голубого котеджу” — попереду Петя, Венберг і Майгін з тілом хлопчика, за ними решта. Позаду всіх ішов Уру.

— Ніночко, — сторожко озираючись через плече, сказав Берсеньєв, — приглядайте за цим… страховищем. Тільки ви можете з ним справитись.

Ніна кивнула головою і уповільнила ходу. Тепер вона йшла поруч з металевим гігантом і помітила, що в одній клішні його був затиснутий малюсінький металевий предмет, від якого тяглася тоненька, як шпагат, прозора еластична трубка. Її кінець волочився по блискучій “палубі”, залишаючи на ній важкі маслянисті краплі…

Надвечір Суо прокинувся від свого дивного летаргічного сну, що тривав хтозна скільки віків.

Доктор Васенькін, уважно оглянувши його, зробив дивовижне відкриття. Виявилося, що в грудях Суо билося два серця (одне, видимо, відмираюче, друге — нове, дозріле). Крім того, погано прослухувалася пульсація ще одного серця — рудиментарного, яке, за припущенням доктора, надалі повинно було розвинутися і замінити друге серце… Шкіра хлопчика була надзвичайно пористою і могла випаровувати багато вологи. Харчування організму під час сну здійснював, мабуть, Уру, нагнітаючи в жили хлопцеві якусь рідину, склад якої встановити не пощастило.

Але, прокинувшись від летаргії, Суо не виявив до людей ніякої цікавості. Мало того: коли хто-небудь підходив до нього, він одвертався і заплющував очі. Тільки до Ніни і маленького ламута Нене він, мабуть, відчував якусь симпатію. Їм він дозволив нагодувати себе і ходити за ним, але на всі спроби заговорити відповідав тільки ледь помітним похитуванням голови. Ніна і Нене не відходили од нього ні на крок. А в головах ліжка Суо нерухомим бовваном стояв залізний Уру.

— Нічого, — сказав Васенькін. — Тепер він не сам, і час його вилікує. Тільки не треба йому набридати. Хай звикне.

Таким чином, надія скористатися допомогою “зоряного хлопчика” у шуканнях заповітного “важілька”, що спалахнула було у Арнаутова, так і лишилася надією. На другий день інженер і Майгін знову заглибились у машинні “трюми”. Берсеньєв, Петя і доктор Васенькін з подвоєною енерпєю вивчали “господарську частину” корабля-міста. Навіть скептик Венберг несподівано для себе виявив, що впевненість у безумовній можливості і необхідності польоту в далекі світи проникла і закріпилась у його свідомості. Можливо, його просто приголомшило пробудження одного з “зоряних людей”.

Двадцять третього липня 1913 року, через два дні після того, як була розкрита таємниця “музичної пагоди”, рано-вранці Венберг і Петя Благосвєтлов пішли на Коронне озеро повудити рибу. Обидва вони були заядлими рибалками і, їдучи на Далекий Схід, не забули взяти з собою снасті. При кожній нагоді вони частували товаришів свіжою юшкою. Зі слів ламутів, у Коронному озері водилися слиж і навіть форель, тому обидва рибалки, вставши на світанку, поклали у саквояж Венберга сніданок, узяли свої вудочки, відерця з наживкою і рушили в дорогу стежкою, яку їм показав перед тим Нене.

До озера було три версти. Рибалки йшли не поспішаючи і по дорозі вели розмову знавців — про риб, звичайно. Але, як це часто буває, зачепивши питання про мальків, яких просив роздобути доктор Васенькін, рибалки перейшли на зовсім іншу тему — про задум Арнаутова.

— Як дивно складається іноді життя людини! — задумливо промовив Венберг, дивлячись на вершини Коряцького хребта, що рожевіли вдалині. — Чи думали ви, Петю, виїжджаючи з Петербурга в цю експедицію, що вам судилося побачити тут, у дикій глушині, такі чудеса?

— Я вдячний долі за це, Григорію Миколайовичу, — дуже серйозно відповів Петя. — Такий випадок трапляється в житті людини, можливо, раз на тисячу років… Признаюся, мені дивно, що ви ставитесь до цього так… ну, якось недовірливо, недоброзичливо… Адже це така справа, про яку тільки може мріяти людина!